Кали-юга (СИ), стр. 26
— Де? Показуй!
Сну у старшого сержанта Калини Бадрачук не залишилося в жодному оці.
— Вау!
Вона застигла перед «іконостасом» — шістьма контрольними моніторами, розгорнутими на збірному стенді з анодованих дюралевих рейок. Два центральних — з діагоналлю в двадцять чотири дюйми; решта — менші. Джгут кабелів, прихоплених пластиковими стяжками, йшов у круглий отвір у робочому столі. Під столом виявився масивний процесорний блок, схожий на обтесану брилу базальту — натуральний «чорний ящик».
Броньований, чи що? Серйозно у них тут усе…
Клава, «миша», два джойстики. Калина більше звикла до портативного пульта з кнопками, перемикачами та двома стіками. Втім, з таким комплектом теж довелося попрацювати. Ні, не з таким. На клавіатурі праворуч виявилися додаткові кнопки: «Ручний режим», «Автозахоплення», «Автоповернення», «Автоураження», «Програмний режим», «Автономний режим», «Інтерактивний режим», «Інтегральний режим»…
І дві кнопки режимів, винесених окремо: тренувальний та бойовий.
Ще на столі лежав шолом ВР — глухий, чорний, блискучий, схожий на мотоциклетний. У лицьовій частині виступав плавний вигин монітора. Шоломів Калина надивилася всяких, але такого монстра бачила вперше.
Монітори байдуже відблискували сірими екранами. На процесорному блоці не горів жоден вогник: живлення не підʼєднали.
— Пташки-то де?
— Сюди дивись.
Неабиякий штабель темно-синіх, майже чорних кейсів. Ледь стримуючи нетерпіння, Калина відкинула засувки у верхнього, відчинила кришку. Дрон був схожий на американський Autel EVO Max 4T — добра машинка, до речі, теж із ШІ. Тільки цей трохи більший та вантажність явно вища. А це що? Стелс-покриття? Досі Калина про нього лише читала, а бачила хіба що в роликах на ютубі.
— Кру-у-у-уть! — завила вона.
— Я знав, що тобі сподобається. Допомога потрібна?
— Інструкція є?
— Тримай.
Важкий фоліант викликав легкий острах. З іншого боку, старенька, той же Autel ти ж освоїла? Очі бояться, а руки роблять! До речі, чия це вундервафля? Фірма, країна?!
Здається, вона вимовила це вголос, бо Лео відгукнувся:
— А дідько його знає!
— На кейсах дивився?
— Й на кейсах, і на корпусах, і в інструкції — ніфіга. Старлей теж не знає. Каже, питав комбрига — без поняття. Нагорі сказали: вивчайте, тестуйте. Спочатку на полігоні, потім у бойових умовах. Звіт після кожного випробування! Інакше всіх відіб'ють у три батоги: комбрига, комбата, старлея…
— Й мене наостанок. Кому війна, а кому звіти! А потім: «Купуйте нашу вундервафлю! Випробувано в Україні в бойових умовах!» Випробувальний полігон їм тут, хай їм грець!
— Хрін із ними, нехай випробовують, — Лео підморгнув Калині. — Нам-то що? Аби ці пташки москалів пачками косили. А зі звітами я допоможу, коли що.
— Теж правильно, — відтанула Калина.
На смаглявому обличчі блиснула білозуба усмішка:
— Що б я без тебе робила, мій Леве?!
Її настрій змінювався, як погода в березні, на контрасті із завждишньою незворушністю Лео.
— Що? — Лео розсміявся. — Закопалася б у звіти й гарчала крізь зуби.
— Гарчати — це до тебе! Що в нас у комплектації?
— Комплекс управління, передавальна станція, ретранслятор. «Старлінк», дві зарядні станції, десять дронів-бомберів — базовий комплект. Ще десять запасних…
— Ого! Непогано!
— …два дрони-розвідники з посиленими акумуляторами та оптикою. Чотири запасні комплекти акумуляторів, боєприпаси — й купа дрібних потрухів.
— На чому все це возити?!
— Бус у комплекті. Броньований. У дворі стоїть.
— Аф-фі-геть! Хтось нагорі розщедрився. Акумулятори зарядиш?
— Без проблем. Зарядка стандартна.
— Тоді заряджай, а я пірнаю у цю диво-техніку. Назад найближчим часом не чекай.
— На обід я тебе за вуха висмикну!
— Гаразд.
Лео мав рацію: фірма-виробник Вундервафлі ніде вказана не була. А від офіційного найменування — МБРБК БПЛА ШІ, тобто мультизадачний бойовий розвідувально-бомбардувальний комплекс БПЛА з використанням штучного інтелекту — можна було вивихнути щелепу або зашипіти по-гадючому:
— Ш-Ш-ШІ-І-І!
На відміну від назви, процес взаємодії з Вундервафлею виявився напрочуд простим і зрозумілим, не втомлюючись підносити приємні сюрпризи. У старшого сержанта Бадрачук була профільна освіта й досвід роботи з ШІ-дронами, але Калина була впевнена: вона б упоралася й без досвіду, й без освіти. Ну, довелося б довше повозитися, й все.
Упевненості в собі Калині було не позичати. Без цієї впевненості, яка часом переходила у відверте нахабство, за її-то імені та зовнішності, — ніяк. Чорнява смуглянка, «метр у кепці», вітер подує — понесе. Тут вже або бути вічною жертвою та об'єктом глузувань — або… Ще в дитячому садку Калина без вагань вибрала друге «або». У підсумку вітром несло всіх, хто мав необережність прискіпатися до незагрозливої на вигляд дівчини.
Малявка чорномаза?
А золою в пику? Хто тепер чорномазий?
Циганва? Погадати?!
Зараз нагадаю! Сто чиряків на дупу, більмо на око, матері твоїй ковінька, най би тебе шляк трафив, все життя будеш сірники в кредит брати!
Калинко-малинко, ляжемо на перинку?
Давай, лягай. Тільки жорстко буде.
А я люблю жорстко!
Нема проблем!
Удар лобом у сонячне сплетіння. Удар накатаний, відточений, перевірений. Бугай на прізвисько Ржевський згинається навпіл, хапає ротом повітря. Тепер підбити дурневі ногу — й лягай на підлогу, красунчику.
Попереджали: жорстко буде.
В кого вона вродилася смаглявою та чорнявою, Калина знала чудово. В маму, а більше в діда — маминого тата. Дід був натуральним індусом, у сенсі індійцем… Ну, ви зрозуміли. За давніх давен він приїхав до Радянського Союзу з міста Калькутта, штат Бенгалія. Ага, бенгальські вогні та бенгальські тигри. Чаттерджі Вішванатх навчався в університеті, щоб повернутися додому дипломованим фахівцем, але в підсумку одружився й залишився.
Невдовзі бабуся Оксана народила маму Калини.
Дідова четвертинка в Калини виглядала трьома чвертями. Натуральні індійці, з якими Калина пізніше познайомилася, приймали її за свою. А коли Калина хвалилася, що дідусь — спадковий брахман із відповідної касти…
Одразу просили з дідом познайомити. Без проблем, знайомила.
Дідусь Чат був сімейною легендою — цілком, до речі, живою та бадьорою! Де він працював і чим займався добрих двадцять років у СРСР, а потім ще тридцять у незалежній Україні, ніхто до пуття не знав, навіть бабуся Оксана. Ну, бабуся, може, й знала, але мовчала, зберігаючи інтригу. Одне можна було сказати точно: сім'я товариша, а пізніше пана Чаттерджі не бідувала. Досить було зайти в дідову квартиру, щоб у цьому переконатися.
У дитинстві Калина бувала там регулярно — дідусь Чат коло онучки упадав всією душею. Вона забиралася з ногами на бордовий диван, пропахлий приємними ароматами, й гортала написані незрозумілою мовою важкі книжки — книжищи! — з кольоровими картинками. На картинках билися багаторукі боги й чудовиська, йшли в атаку бойові слони, підносилися до небес величні храми, а смагляві красуні мліли в обіймах смаглявих героїв.
Калина уявляла себе такою красунею. Але куди частіше — відважною героїнею на колісниці, що вражає злісних ворогів вогняними стрілами! Героїні в книжках були відсутні, тільки герої-чоловіки; богині були, а героїнь — як виметено!
Але хто заважав Калині уявляти себе ким завгодно?
Дідусь, бувало, сідав навпроти й розповідав онучці казки — переказував історії з книжок. Далеку та загадкову Індію він називав Бхаратою. Міста й храми, боги й богині, подвиги воїнів, вірність їхніх дружин, мудрість наставників…
Кілька разів, прийшовши в гості, Калина заставала діда у вітальні в оточенні патлатих молодих людей, які сиділи просто на підлозі. Вони слухали дідуся з палаючими очима, розкривши роти. Маленьку Калину дід теж навчав. Показував на картинку: «Хто це, по-твоєму? А це хто? Добре! А як його звати? А чим вони займаються?» Калина вже давно зіставила дідові казки з картинками — й відповідала жваво, упевнено, навіть якщо в підсумку помилялася.