Кали-юга (СИ), стр. 39
Мангуст із Мехматом смачно матюкалися.
— Цілі не вражені.
— Усі цілі пішли з радарів.
— І наші ракети з ними за компанію…
На КП теж матюкалися. Ага, схаменулися: віддали наказ команді обслуги на перезаряджання ЗРК.
Перезарядити не встигли.
— Шість нових цілей на радарі!
— Курс… Відстань… Висота… Швидкість…
Ці дані не мали сенсу: збивати все одно нічим. Може, сусіди зуміють перехопити? Стискаючи кулаки від безсилля, Борона сподівався, що з сусідами вже зв'язалися.
— Дві цілі розгортаються!
— Три цілі…
— Чотири…
Хитрий маневр? Але їх не намагаються збити. Тоді навіщо?! Що взагалі відбувається?! Чотири цілі зникли з радара. Дві, що залишилися, швидко наближалися.
На нас ідуть, зрозумів Борона. Точнісінько на нас.
12. ІРИНА АНДРІЇВНА
Електрику дали під ранок, ще за темряви.
Ірина Андріївна була напоготові, заздалегідь виставивши будильник. Слава богу, графіку відключень — а головне, включень! — в останні дні стали дотримуватися. Може, скоро взагалі все полагодять, як торік. А поки підкидаєшся передсвітом; клацаєш нічником, перевіряєш, чи є світло. Ага, є! Й одразу вимикаєш нічник, бо просили економити електрику.
У неї й так холодильник увімкнений. Ще смартфон на зарядку поставити треба, разом із важкою цеглинкою з чорного пластику — електричною банкою. Корисна штука, її Ірині Андріївні зять подарував. А вона, дурепа, спочатку відмовлялася — навіщо, мовляв, мені?
Холодильник розморозитися не встиг, вона перевірила. Можна лягати досипати. Шкода, сну — ні в одному оці. Поснідати? Не хочеться. В телевізорі, як завжди, дивитися нічого; та й електрику треба економити. Ой, сьогодні ж Віталік приїжджає! Час борщ варити, Віталік його тричі на день може їсти.
У тебе, каже, бабусю, найкращий борщ на світі!
Ось і знайшлося, чим зайнятися. Ірина Андріївна муркотіла собі під ніс, ставлячи на плиту улюблену пузату каструлю, жовту з помаранчевим кантиком. Шипіла засмажка на пательні, стукав ніж по дошці, шаткуючи капусту; товклося заздалегідь сало з часником; вирував, поспішав борщ, наповнюючи кухню густим ароматом…
Ірина Андріївна потягнулася відкрити кватирку, коли за вікном надсадно завила сирена повітряної тривоги. До обстрілів Ірина Андріївна не те щоб звикла — як до них звикнеш?! — але в усякому разі не панікувала, а скажімо так, розумно побоювалася. Почувши сирену, через два рази на третій спускалася в підвал будинку, перечікуючи наліт у компанії сусідок, з якими завжди знаходилося, про що поговорити.
Але зараз — не кидати ж борщ?! Та й не кожна сирена — наліт.
Вона відійшла до кухонної шафи, збираючись дістати пакетик із лимонною кислотою — й за вікном встало дибки шелестке виття, перекидаючись на пронизливий свист, немов там стрімко закипів величезний чайник. Стіна лопнула дозрілим наривом, розлетілася уламками цегли. Віконну раму внесло всередину кухні разом із віялом скляних осколків. Ірину Андріївну збило з ніг; темрява впала перш ніж вона встигла відчути біль.
Коли темрява пішла, з'ясувалося, що біль усе ще тут.
Перша думка була про борщ. Сьогодні приїде Віталік… Борщ. Плита. Газ! Треба вимкнути газ. Ірина Андріївна спробувала встати — й не змогла. Боліло все, крім ніг. Це погано. Треба в лікарню.
Але спочатку — газ.
Вона поповзла по битому склу, уламках цегли, по осколках тарілок, що розлетілися вщент. До плити було два кроки. Ірина Андріївна долала їх цілу вічність. Повзла й прислухалася: чи шипить газ? Чи не шипить? Це здавалося їй найважливішим на світі. У вуха набилася сира вата, в голові каталася свинцева куля.
Долоня влучила в гаряче, липке. Кров? Ні, борщ. Як же тепер Віталік без борщу? Треба вимкнути газ. Ось і плита. Вона ризикнула підвестися, але різкий біль у шиї жбурнув Ірину Андріївну обличчям у підлогу. Нічого, вона впорається навпомацки. Вона пам'ятає, на якій конфорці стояла каструля.
Крайня права ручка.
З третьої спроби дотягнулася. Неслухняними пальцями вивернула ручку вертикально вгору. Тепер добре. Тепер нічого не вибухне. Усе, що могло, вже вибухнуло, а більше нічому.
Що це? Хто це плаче?
Дитячий плач нісся з пролому в стіні. Це від сусідів. За стіною Клава, у неї син Олесик. Чому Клава до нього не підходить? Її немає вдома? Як можна залишати дитину саму?!
Ірина Андріївна рушила до пролому. Плач не замовкав. Їй дуже хотілося повзти швидше, але швидше не виходило. Вона повзла, як могла. Чи це їй тільки здавалося?
Десь вила сирена. Не тривожна, інша. До місця прильоту поспішали рятувальники.
13. СПЕЦВІДДІЛ «АСТРАВИДЬЯ»
— У мене наказ, — сказав Дінеш.
Обличчя його було зараз того попелястого відтінку, який у смаглявих людей приходить зі старістю — або у хвилини крайнього сум'яття.
Старий кивнув:
— Знаю.
— Сікорський зв'язувався з вами?
— Ні. Тільки з вами. В обхід мене.
— В обхід? Чому?
— Він телефонував вам? — замість відповіді запитав шрі Чаттерджі. — По відеозв'язку?
Старомодне слово «телефонував», що практично вийшло з ужитку, в устах старого звучало природно.
— Так, — погодився Дінеш.
— Кричав?
— Він був розлючений. Коли генерал розлючений, він не кричить, а шипить.
— Так, це правда, — погодився старий. — Отже, він шипів. І ви ще питаєте, чому він зв'язався з вами в обхід мене? По-перше, наказ є наказ, до кого б він не надійшов. По-друге, Сікорський прекрасно знав, що ви передасте наказ мені. Й нарешті…
Це був не генерал, подумав Дінеш, згадуючи розмову з Сікорським. Це була розлючена королівська кобра. «Ваш довбаний ШІ перехоплює наші ракети! Наші, ви це розумієте? Дає хибні цілі! Команди на пуски! У підсумку нам нічим перехоплювати ракети ворога! Вони досягають цілей, а ми можемо їх тільки в дупу поцілувати…»
Уперше на пам'яті Дінеша генерал висловлювався таким чином.
Спроба нагадати Сікорському, що про такий варіант розвитку подій його попереджали заздалегідь, перетворила кобру на дракона. У світі не існує командування, яке б пробачило підлеглому репліку: «Я ж вам казав…»
«У нас жертви та руйнування! — буйствував дракон. — На нулі ваш сраний ШІ знищує засоби нашої РЕБ! Контратака захлинулася — він лупить по своїх!»
— І нарешті, — перервав старий його невеселі спогади, — у Сікорському залишилося занадто багато людського для генеральського звання. Він у всьому звинувачує штучний інтелект проєкту «Калі»?
— Так, — погодився горбоносий.
— Він жодного разу не згадав про Калину? Живу Калину?
— Ні.
— Не звинуватив її ні в чому?
— Ні в чому. Він у всьому звинувачував ШІ.
— Ви маєте розуміти, чому він так робив.
Дінеш розвів руками:
— На жаль, не розумію.
— Шкода, — старий щиро засмутився. — Ви мій найкращий учень, тому двічі шкода. Генерал усвідомлено розділив ШІ та мою онуку. Інакше наказ відключити ШІ звучав би як наказ убити Калину. А так усе гуманно…
— Звідки вам відомо, що він наказав відключити ШІ?
— Шрі Дінеше, ви можете точно процитувати слова генерала? Як він висловився?
— «Негайно вимкніть свого електронного монстра!»
Не бажаючи зайвий раз засмучувати старого, Дінеш вирішив не озвучувати погрозу генерала: «А з вами у нас ще буде окрема розмова…» Хоча який тут зайвий раз? Уже сказаного із запасом вистачало для цілого вагона прикрощів.
— Монстр, — повторив шрі Чаттерджі. — Електронний монстр. Відключити таку штуку — ситуація не цілком штатна, але зрозуміла. А головне, суто технічна. Адже це зовсім не те, що вбити дівчину на ім'я Калина? Мою онуку? Старшого сержанта Бадрачук?! Хто б там не лежав у комі — нехай лежить, генерал не проти…
Горбоносий мовчав.
— І ви, шрі Дінеше, ще дивуєтеся, що генерал дав вам наказ в обхід мене! Сікорський розумний, він припускав, що ви…
