Казки, стр. 1

Казки - doc2fb_image_02000001.jpg

Карел Чапек

КАЗКИ
Казки - doc2fb_image_02000002.jpg
З чеської переклав Петро Козланюк
Перекладено за виданням: Pohadky Karla Capka. SNKD. Praha. 1957.
Малюнки Йозефа Чапека та Карела Чапека
Видавництво дитячої літератури «Веселка»
Київ 1968

Від перекладача

Прочитайте або послухайте, діти, цікавих казок видатного чеського письменника Карела Чапека. Він жив і писав іще за буржуазної Чехословаччини, коли в його рідній країні панували поміщики й капіталісти. Тому ви почуєте в його казках про бідних людей і багатих, про жебраків і волоцюг, про жандармів та грізних суддів. Тепер уже в Чехословаччині — соціалістична влада, влада робітників і селян, а панів, бідняків та жебраків немає.

У казках з гумором та іронією мовиться іноді про бога й ангелів, про небо й рай, про водяників, чарівників, русалок, мавок і фей. Насправді ж ви, діти, добре знаєте, що таких на світі немає. Все це — лише казка, плід людської фантазії, а бога та небо вигадали в сиву давнину темні, неписьменні люди, які не знали законів природи. Вчені давно довели, що не тільки бога та ангелів, але й неба, як такого, немає: є тільки безмежний космічний простір, у якому постійно й безперестанно рухаються й наша земля, й місяць та сонце й мільярди інших «небесних тіл» — планет. У цей космічний простір високо піднімалися, облітаючи землю, наші славні космонавти на могутніх ракетах.

Люди кажуть: «І в казках правда буває». Ця правда в казках Чапека просякає скрізь у симпатії та співчутті письменника до бідних людей, у вірі в добрість та чесність трудової людини, в показі дружби людей з тваринами й птахами, у висміюванні недобрих людей, захланних і жорстоких.

Читайте ж, діти, а коли вам що-небудь незрозуміло в цих казках, то попросіть пояснення в старших.

Петро Козланюк

ПТАШИНА КАЗКА

Ви, мабуть, діти, й не знаєте, про що птахи розмовляють між собою. Та говорять вони людською мовою лише рано-раненько, при сході сонця, коли ви ще спите. Згодом, у білий день, їм нема вже коли розмовляти — самі знаєте, треба ж дзьобнути десь зернину, а там вигребти черв'ячка, а там схопити на льоту муху. . . Ох, і налітається ж отакий пташиний батько, поки мати порається вдома біля дітей! Тому птахи розмовляють лише рано-вранці, коли відчиняють по своїх гніздах вікна, виставляють провітрюватися перинки та готують сніданки.

— Доброго ранку! — гукає кос [1] із гнізда на сосні до сусіди-горобця, що живе під стріхою. — Пора вставати.

— Це так, це так! — каже горобець. — Час летіти, щоб десь — дзьоб, дзьоб — поїсти! Еге ж?

— І правда, і правда, і правда, — туркоче голуб на даху, — марудне життя, бо зерна мало, зерна мало!

— Це так, це так! — погоджується горобець, вилізаючи з постільки. — А все це через авто, еге ж? Поки були скрізь коні, було скрізь і зерно, а нині? Пролетить це авто й залишає по собі тільки чад, чад, чад!

—Тільки сморід, тільки сморід, — туркоче голуб. — Гірке життя, братику, правду кажеш. І налітаюся я за день, і натуркочуся, а що за те маю? Ані пригорщі зерна? Гірка наша доля!

— А нам, горобцям, думаєш, краще? — наїжився горобець. — Коли б у мене не сім'я, то я негайно полетів би геть звідси.

— Як отой горобець із Дейвиць, — озвався стриж.

— Із Дейвиць? — спитав горобець. — Там у мене знайомий, на ім'я Філіпп.

— Це не той, — сказав стриж. — Той горобець, що полетів, звався Пепік. То був такий нетіпаха-горобчисько, що не мився й не чесався, а тільки цвірінькав увесь день — мовляв, у Дейвицях нудно й сумно, а ось інші птахи летять собі на зиму на південь, навіть на Рив’єру або до Єгипту, як ото шпаки, журавлі й ластівки; і лише горобець усе життя нидіє в Дейвицях. «А я так не хочу! — вигукнув той горобець, на ім'я Пепік. — Коли якась ластівка може летіти туди, то чому ж не полетіти й мені? І полечу-таки, ось побачите, хай тільки спакую свою зубну щіточку, нічні сорочки, палицю та м'ячики, щоб грати там у теніс. Заждіть, я там усіх обіграю в теніс! Я вже знаю різні хитрощі; ось, приміром, замість м'ячика сам майну понад сітку; а коли хтось стукне мене ракеткою, то я не впаду, а ще вище підлечу — фіть, фіть, фіть! А коли обіграю всіх, то куплю собі Вальд-штейнський палац, а на даху в нього зроблю собі гніздо, та вже не з простої соломи, а з рисової, з морської трави, з кінського волосіння, білчаних хвостиків, еге ж, еге ж!» Отак нахвалявся цей горобчисько й щоранку кричав, що Дейвиці застрягли вже йому в горлянці й що він летить на Рив’єру.

— І полетів? — спитав кос.

— А полетів, — відповів стриж. — Одного ранку подався він на південь. Але ж горобці ніколи не літають на південь, тому й не знають туди дороги. А до того, як звісно, горобці — з діда-прадіда — пролетарі, бо вони літають цілісінькі дні. Тож і цей Пепік не мав ані доброго пір'я на собі, ані грошей, щоб ночувати в готелях. Долетів він лише до Кардашової Ржечиці, а далі вже не міг, бо не мав ані шеляга. Тому він ще й радів, що гороб'ячий староста в Кардашовій Ржечиці сказав по-дружньому: «Невже ти, волоцюго й нікчемо, думаєш собі, що в Кардашовій Ржечиці вистачить кінських яблук та кізяків на всіх таких пройдисвітів, дармоїдів та приблуд, як ось ти? Коли хочеш, щоб тобі дозволили жити в нашому місті, тоді не смій дзьобати ані на майдані, ані перед шинком, ані на дорозі, де дзьобаємо ми, старожили. Дзьобай собі на смітниках за містом. А на житло я призначаю тобі урядовою ласкою віхоть соломи в клуні за порядковим номером п'ятдесят сьомим. Підпиши ось цей адресний лист і лети під усі чотири вітри!» Таким чином горобець Пепік із Дейвиць не долетів до Рив’єри, а зостався в Кардашовій Ржечиці.

Казки - doc2fb_image_02000003.jpg

— Він там і досі? — спитав голуб.

— І досі, — відповів стриж. — Я маю там тітку, вона й розповіла мені про нього. Каже, що він і там насміхається з горобців, мовляв, сумно й нудно бути горобцем у Кардашовій Ржечиці, де нема трамвая, як у Дейвицях, мало автомашин, нема матчів між «Славією» та «Спартою», ну, нічогісінько нема. Хвалиться, що він не думає там з нудьги вмирати, а поїде на Рив’єру, коли одержить гроші з Дейвиць. Ну, таке набазікав про Дейвиці та Рив’єру, що й у Кардашовій Ржечиці горобці повірили, ніби десь їм буде краще, а тому кинули дзьобати сміття й тільки цвірінькають, галасують, метушаться, як і всі горобці на світі, та примовляють: «Десь краще, краще, краще!»

— Еге, є, є такі дивні птахи, — озвалася синичка з дупла. — Тут біля Коліна, в такій чудовій околиці, жила якась ластівка. Тож вона начиталась у газетах, ніби в нас, мовляв, усе погане, а в Америці, бач, самі мудрагелі, й роблять вони там усякі дива, й усе вони можуть. Ну, так ця Америка запала ластівці в голову, що закортіло їй самій усе те побачити. 1 вирушила вона туди.