Жорстоке небо, стр. 20

Переконавшись, що сонний, насичений етиловими випарами мозок здійняв фальшиву тривогу (із серцем нічого лихого не коїться), Анатолій позіхнув і відкинувся на подушку. В ту ж мить у животі заклекотало, немов у чайнику, що закипає, і до горла підступив терпкий ядучо-кислий клубок.

«Ого, які фінти!» – Захарович наморщився, машинально стискаючи губи та блокуючи стравохід. «Фінти» йому явно не сподобалися. Знехотя він визнав, що переоцінив власні сили й із організмом не все так добре, як би йому хотілося: чорт забирай, він таки перепив! За своє життя Анатолій Рева лише раз блював, перебравши горілки; було це давним-давно в далекому 1965-му, коли Толік навчався у 8-му класі житомирської середньої школи № 2. Відтоді Толік, по-перше, навчився правильно пити, закусюючи; а по-друге, набрав маси – нині Рева важив центнер із лишком, що відчутно підвищило здатність організму всотувати алкоголь без руйнівних наслідків для тих, хто навколо цього організму знаходиться.

Утримавши відрижку під кадиком, Анатолій Захарович спробував заплющити очі. Від того тільки погіршало. Голову закрутило скаженим вихором, на секунду Захаровичу здалось, наче щось вирвало його з теплої спальні й вкинуло в тельбухи невидимого торнадо. Темрява підсилила просторову дезорієнтацію, і Рева взявся нестямно жмакати долонями простирадло, відчуваючи, як блювотиння теплою в’юнкою змією лізе вгору стравоходом.

«Ну, ти подивись! Дожився!» – викривив губи, відкривши частокіл міцно зціплених зубів; Захаровичу стало гидко й трохи соромно через те, що от-от повториться дійство, якого не траплялося з 8-го класу. А тоді він згадав про хрумкі, незаймані простирадла (у квартирі на Печерську, по суті, ніхто не жив; улітку тут зупинялась, повертаючись із навчання з Лондона, його дочка від першого шлюбу, два чи три рази протягом року ночував він сам, а решту часу житло пустувало) й уявив, що влаштує йому дружина, якщо він зронить кілька «кулеметних черг» просто посеред чистенького ліжка. Рева запанікував; не розціплюючи зубів, він скинув ковдру, скочив на ноги і, шльопаючи босими ступнями по дорогому паркету, побіг до ванної.

Повернення у вертикальне положення і яскраве світло, підсилене глянцевими білими кахлями ванної кімнати, дозволили Анатолію швидко оговтатися.

«Темрява! Все через кляту пітьму», – зрозумів він. Щойно очі змогли зачепитись за який-небудь орієнтир і послати до мозку недвозначну інформацію про місце розташування тіла в просторі, вестибулярний апарат вгамувався і нудоту ніби рукою зняло. Хоча в животі, під діафрагмою, досі глухо клекотало.

Ванна блищала чистотою. Спираючись на вмивальник, Захарович роздивлявся власне відображення у дзеркалі: набубнявілі мішки під очима, неохайна злежала щетина, посічені капілярами очні яблука.

– Яка пика… яка пика… Ви тільки погляньте, панове! – крізь зуби з’єхидничав він. – У темному під’їзді не відрізниш від задниці!

Блідо-жовту шкіру обсипало бордовими крапками. На вилицях цятки проступили настільки щільно, що практично зливались у суцільні латки. Дружина постійно торочила, що в нього підвищений тиск, але Захарович уперто не йшов на прийом до кардіолога. Ну, наче він не знає, що в нього тиск! Упродовж тих трьох місяців, поки тривали переговори з «Франс Континенталь», його не раз припирало, часом по двічі на день: зашийок наливався свинцем, зазвичай набряклі, завтовшки з олівці вени на тильних боках долонь ставали тоншими за нитки, а в голові гуло так, що вуха закладало. Аби вона знала про екстрасистолії, то взагалі згризла б його до хребта.

Захарович опустив погляд на раковину, проте не відходив від дзеркала, дослухаючись до організму. Нових позивів до блювання не було. Не відчувалося запаморочення чи нудоти. Він почувався добре, наскільки добре може почуватись шістдесятидворічний чоловік, який увесь день пиячив, а потім невідь через що підірвався з ліжка, проспавши менше години.

Усе ж, поміркувавши, Рева вирішив не ризикувати. Попри всі досягнення й регалії, незважаючи на показну суворість у спілкуванні з підлеглими, президент-генеральний-конструктор ДП «Аронов» не був надміру пафосним, глибоко в душі лишаючись звичайним хлопцем із села (батьки Толіка переїхали до Житомира, коли малий перейшов до п’ятого класу). Захарович відступив на крок від рукомийника, розвернувся і став на коліна, правою рукою обхопивши унітаз. По тому схилив обличчя над «філософською чашею», рішучим рухом застромив два пальці лівої глибоко в горлянку і гучно виригав, обдавши долоню гарячим блювотинням.

– Отак краще, старий дурню, – пробурмотав він, віддихуючись. – Значно краще, – з пальців стікав густий коричнюватий слиз. – Тепер можна й поспати.

Секунд п’ятнадцять він стояв, згорбившись над унітазом, упершись ліктями в обідок і тупо дивлячись на оббльовану руку. Потім рвучко піднявся, витер туалетним папером лице й долоню і натиснув на кнопку зливу. Зашуміла вода.

Вимкнувши світло, Захарович почовгав назад до спальні. Годинник показував 23:16. Минуло дванадцять хвилин із часу катастрофи «ААРОНа 44», бортовий номер F-CGZE, хоча Захарович цього, певна річ, не знав. На цю мить Жерар Пеллерін, зважаючи на те, що Ґастон Луї Лем’єр перебував у стані, близькому до кататонічного ступора, перебрав керівництво аеропортом Париж-Північ на себе й уже знав, що в катастрофі рейсу 1419 загинуло не менше тридцяти людей: рятувальники встигли витягти з-під уламків три десятка понівечених тіл.

Перед тим як улягтися на ліжко, Рева переконався, що обидва його мобільні телефони вимкнено. Чоловік досі не міг збагнути, що розбудило його (а щось же мало розбудити!..), і тому відчував легке пригнічення. Страшенно хотілося виспатись.

Лежачи на спині й зануривши погляд у чорноту, за якою ховалася стеля, Захарович примусив себе думати про щось хороше. Наприклад, про те, чи дадуть йому Героя України за оборудку із французами. Майже напевно, що дадуть. Чорти б вас усіх ухопили, кому, як не йому? Ніколи раніше європейська авіакомпанія не літала на спроектованих і виготовлених в Україні літаках…

13

13 лютого 2013, 23:04 (UTC +2)

Микільська Борщагівка, Київ

О 23:04 Діану Столяр розбудило морозне поколювання між лопатками – хтось наче дмухнув холодним повітрям від шиї вниз уздовж хребта. Вона звела голову і перелякалась, схопивши руками порожнечу там, де мав би бути її син. Та вже наступної миті заспокоїлась: Даня повзав по дитячому гумовому килимку за два кроки від дивана, на якому вона дрімала. За півметра від хлопчика, аристократично схиливши кошлату голову, сидів Грубодупенко, задерикуватий і свавільний котяра, який, як завжди, о дев’ятій повернувся з гульок вечеряти. Попервах, три роки тому, коли Діана підібрала його на смітнику біля під’їзду, Грубодупенко був милим і пухнастим кошенятком, якого в перший же день після «всиновлення» нарекли Рижиком. Жінка якось проґавила той момент, коли Рижик вимахав в абсолютно некеровану шестикілограмову звірюгу з очевидним нахилом до насильства і деспотичними замашками, якого ненавиділи всі коти й сусіди в радіусі трьох кварталів. Грубодупенком його почали величати на другому році життя, і відтоді ця кличка повністю затерла «ванільне» перше ім’я, дане під час «усиновлення».

«Господи», – Діана зиркнула на настінний годинник і зрозуміла, що, сидячи, проспала цілу годину. Вона присіла на диван заколисувати меншого сина відразу по десятій вечора, а потім… вирубилась. Жінка провела рукою перед очима і кліпнула, переконуючись, що їй не ввижається: Грубодупенко притих навпроти Данила і зацікавлено спостерігає, як малюк грається камінцями, привезеними з минулорічної, першої у його житті поїздки до моря. Десь півроку тому Даня, підкоряючись притаманній його вікові непереборній жазі пізнавати світ, ледь не задушив Грубодупенка. Не зі зла, просто перевіряв, скільки коти можуть витримати без повітря. Рудого врятував збіг обставин. Діана смажила рибу на кухні, дивуючись, куди запропастився котяра: зазвичай під час приготування вечері його від стола бульдозером не відтягнути, тим більше, коли готують рибу, а тут – навіть не нявкне. Непокоячись, що рудий бандит якимось чином прослизнув на балкон, звідки успішно спікірував на подвір’я, вона почала його кликати… За хвилину до того Даня заскочив кота сплячим і, скориставшись такою кричущою безпечністю, розпочав експеримент. Почувши голос мами, він утямив, що їй потрібен котик, і приволік Грубодупенка на кухню, так би мовити, не припиняючи процесу – не розчіплюючи рук. На той момент, коли хлоп’я підступило до плити, гордовито виставивши (все ще тримаючи за шию) кота перед собою, Грубодупенко здався – припинив пручатися.