Жорстоке небо, стр. 19

У спальні панувала темрява – крізь щільно запнуті портьєри не пробивався жоден промінь. Монолітну пітьму розбавляли лише зеленкуваті цифри електронного годинника, що стояв на тумбі наполовину розвернутим до ліжка.

Анатолій Захарович Рева глухо зітхнув, розклепив очі і глипнув на складені з кислотно-зелених рисочок цифри, які, здавалося, повисли в темряві.

23:04.

«Уже ж був заснув…» – сердито подумав чоловік, масуючи ліву частину грудей. З рота неприємно тхнуло алкоголем.

Важкість, що розповзалась по тілу від грудей до кінцівок і вгору по шиї, наштовхнула на думку про те, що його розбуркала чергова екстрасистолія [45] – серце завмерло на хвильку, а тоді, немов схаменувшись, гупнуло з подвійною силою, викликавши малоприємне відчуття, яке Анатолій Рева про себе називав «важкою кров’ю». Таке визначення навряд чи припало б до смаку кардіологам, адже екстрасистолії і супутні їм проблеми ніяк не пов’язані з кров’ю, однак щоразу після потужного компенсаторного «бух!», що стрясало груди, Реві здавалося, наче його кров загусає, важчає, перетворюється на клейкувате желе, через що серце не може її проштовхнути й ошаліло буцкає, прокочуючи задерев’янілими артеріями ударну хвилю.

Останнім часом екстрасистолії почастішали, особливо посеред ночі, хоча Захарович тим не переймався. У грудні йому виповнилося шістдесят два – нічого дивного в тому, що серце почало вередувати. Крім того, Анатолій Рева знав, що самі по собі екстрасистолії не є небезпечними: вони, очевидно, передвісники серйозніших проблем із серцем. От тільки скільки йому там залишилось. Рева думав, що коли ті серйозні проблеми виникнуть, йому й так прийде час помирати.

23:04… Ніколи раніше відчуття «важкої крові» не підкидало його так рано. Зазвичай екстрасистолії починали гупати під ранок, приблизно між четвертою та п’ятою годинами. А сьогодні Реву розбудило до півночі. Щойно подумавши про це, Анатолій Захарович збагнув, що на цей раз усе інакше. Важкість у руках є, а пришвидшеного ритму немає. Він насилу вловлював серцебиття під рукою, що масувала зажирілі груди.

Удруге тяжко видихнувши, Рева ривком сів на ліжку, підтягнувши ступні до великого живота. «Що за фокуси?…» – сонливість наче вітром здуло. Незнайоме відчуття – особливо незнайоме відчуття в ділянці серця – будь-кого насторожить.

«А раптом так починається інфаркт?»

Чоловік приклав великий палець до лівого зап’ястка. Серце клацало рівно, але кволо. Він кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, відчуваючи, як серцевий ритм сповільнюється, а удари сильнішають. Ніби все нормально, це точно не інфаркт, та неспокій не вивітрювався. Рева щось відчував, щось гнітило його, хоч і не міг утямити, що саме.

«Мабуть, якась херня наснилася», – вирішив Анатолій Захарович і тут-таки почув, як внутрішній голос, протискуючись крізь трансформаторне гудіння в голові, насмішкувато припустив: «…а може, хтось просто перебрав»

Рева гнівно хекнув і по-бичачому мотнув головою. Бути такого не може! Звісно, він добряче заклав за комір – протягом цілого дня після повернення з Франції все керівництво АНТК ім. Аронова пиячило по-чорному. Рева вихлебтав коньяку та віскі не менше за інших, значно молодших колег, але міру свою знав. Власне, Захарович міг пити, як верблюд, що місяць без передиху чвалав пустелею, і при цьому практично не п’яніти, чим дуже пишався. Анатолій належав до вимираючого виду функціонерів, виплеканих у період дрімучого застою в СРСР: вимогливий, відповідальний, відданий роботі, – зазвичай він не вживав. Зате коли в АНТК ім. Аронова завершували випробування щойно збудованого літака, коли чергове дітище концерну після сотень прискіпливих тестів та перевірок отримувало сертифікат типу і керівники підрозділів збирались за одним столом, щоб відзначити успіх, директор починав жерти в три горла, вливаючи в черево таку кількість алкоголю, яка будь-який інший організм увергнула б у безпробудну кому. На роботі наприкінці 90-х хтось навіть вигадав анекдот: «Знаєте, чому в Захаровича у дворі немає бомжів?… Бо коли вони йому набридли, він почав з ними бухати, і бухав, аж поки не перепив усіх до смерті».

Середа, 13 лютого – наступний день після початку комерційної експлуатації літаків «Аронова» компанією «Франс Континенталь», – була саме тим днем, коли пан Рева дав собі волю і розслабився на повну. Авіатори почали пиячити о десятій ранку і до дев’ятої вечора спорожнили півтора десятки пляшок французького коньяку, серед яких був і «Courvoisier», і «Hennessy», і навіть одна пляшка «Remy Martin Louis XIII» за ціною двадцять чотири тисячі гривень. Поки шофер завозив боса на квартиру, Рева підрахував, що за день вони висмоктали пійла тисяч на сто. (Захарович вирішив не їхати до Іванковичів, села неподалік одеської траси на півдні від Києва, де рік тому збудував собі розкішний особняк. Рева передбачав, що його дружині буде глибоко по цимбалах, що вони там запустили у Франції, і вона, побачивши, у якому стані причвалав її благовірний, поза всяким сумнівом, влаштує йому завершальну сцену з фільму про останні дні Помпеї. Захаровичу було і зле, і добре водночас, він не хотів ніяких сцен, ніякої Помпеї, через що слушно розсудив, що краще переночувати в київській квартирі, розташованій на сімнадцятому поверсі висотного будинку за кількасот кроків від станції метро «Печерська».)

Порівняно із сьогоднішньою гулянкою вчорашня вечірка, організована французами у великій залі для нарад на другому поверсі головного офісу «Франс Континеталь» у Парижі, виглядала дешевим ранком для дошкільнят. Чи то через вроджену європейську скнарість, чи то з яких-небудь інших причин керівництво компанії влаштувало для української делегації шведський стіл іще більш убогий, ніж той, який пропонували пасажирам у залі відправлень аеропорту Париж-Північ. Із закусок були лише фрукти й мікроскопічні канапки, такі крихітні, що навіть найбільша в довжину ледве перекривала дві фаланги вказівного пальця. (Пізніше на борту «ААРОНа 44» VIP-конфігурації, що перевозив членів правління АНТК ім. Аронова та півдесятка лояльних журналістів назад до України, тверезий і тому трохи злий Григорій Авер’янов – права рука Анатолія Реви, перший віце-президент і за сумісництвом виконавчий директор транспортної авіакомпанії «Авіалінії Аронова» – раз по раз повторював, що «…хай би в тих жабоїдів цюцюрки були, як оті бутерброди», провокуючи напади реготу у всіх, хто був на літаку. Сміх спричиняла не сама фраза, а те, як Авер’янов її проказував. Росіянин за походженням, Григорій Авер’янов, хоч і зміг вивчити українську, але досі говорив з акцентом і з натугою вимовляв неслухняне українське слово «цюцюрка».) З алкоголем на французькій вечірці зовсім не склалося. На вибір пропонували недоречне для зимової пори року мартіні, кислувате п’ятиєврове вино або вичахле шампанське, й – о, Боже, у самому серці Франції! – жодної пляшки марочного коньяку. Останнього Рева французам не пробачив. Вилучивши момент, коли вони з Ґуеріном опинилися віч-на-віч, Анатолій Захарович натякнув директору, що «Франс Континенталь» з такої нагоди могла б розщедритися на дорожчу випивку. Жан-Робер здивовано глипнув на українського колегу і нічого не відповів. Він не зрозумів, або вдав, що не зрозумів Реву.

Сидячи в позі Будди посеред свіжозастеленої, ще не вим’ятої постелі, президент Державного підприємства «Аронов» із незрозумілою для себе самого зловтіхою пригадав, що майже весь політ до Києва вони з колегами тільки й говорили, що про скупість французів.

– Свинство, – грузнучи в одному з глибоких шкіряних крісел, розміщених уздовж бортів VIP-літака, бідкався Захарович. – Ти розумієш, Гришо, натуральне, бляха, свинство! Хер з ними, з бутербродами! Але алкоголь?! Ти таке колись бачив, Гришо? Як у столовій!

– Пф-ф, навіть згадувати не хочеться, Захаровичу, – підтакував Авер’янов.

– Невже так важко було накрити нормальний стіл?…

Гриша Авер’янов, надимаючи щоки, кивав.

Зате в Україні авіатори надудлилися і за себе, і за французів. Згадка про те, як смачно пройшов день, остаточно розвіяла незрозумілу тривогу. Анатолій ніжно погладив волохатий живіт і на хвильку поринув у роздуми: «Дивина яка… – філософствував Рева, промацуючи набряклими очима щільну, схожу на чорний шовк, темряву у спальні, – і чо’ воно так? Така нація, такі напої, а пити зовсім не вміють. Не цінують… – плачливе зітхання. – Куди тим французам до нас».