Біла тінь, стр. 66

— Отут і грибуватимемо, — сказав дід Олекса. — Ставайте кожне на отаку смужку й прямуйте нею до кінця. Не бійтеся, не заблудитесь. Усі ми вийдемо на луг. Лупатимуться гайочки — теж обдивіться їх зокіл. Всередину не лізьте, там нема нічого. Дмитре Івановичу, ви ставайте сюди. Ти, мала, з ким підеш, з мамою?

Дмитро Іванович зайшов у ліс. Перед ним бігли в далечінь чотири ряди струнких берізок та теж струнких, під — чухраних дубків. Вони вже обігнали в рості сосни, піднялися над ними метрів зо два. Сосни стояли тихі, мовчазні, мовби неживі, а берізки й дубки перешіптувались листом, і над головою в Дмитра Івановича котився тихий, ласкавий шум. Особливо гарні були берізки, гарні в своїй молодості, нестримному зрості, зеленому кипінні. Осінь ще не спалила їм крил, і вони маяли ними, мовби летіли над сосновим бором.

Унизу росла висока трава, але вона була рідка й уже пожухла. Марченко подумав, що дід Олекса цього разу таки дав маху, привів їх не туди, куди треба.

Але в ту ж мить побачив попереду в траві щось червоне, яскраве, кинувся до нього й зупинився в подиві. То був красноголовець. Великий, на високій рівній ніжці, він аж різав очі чистотою червоної барви. Неподалік од нього росло ще два менших. Дмитрові Івановичу аж жаль було підтинати ножем таку красу. Він поклав їх у кошик, але, тільки рушив далі, знову наштовхнувся на два чималі красноголовці, схожі на збитошних хлопців у червоних капелюхах. Потім знайшов білий гриб. Він ріс у розпрузі між листяною посадкою і сосняком. Десь збоку верещала Маринка, видно, й там ходила удача.

Пройшовши ще трохи, весь час підтинаючи то красноголовця, то боровика, а то й білого гриба, Дмитро Іванович наштовхнувся на зелене диво. То був один з тих гайків, про які казав дід Олекса. Він ріс у долинці, на просторі — сосновий бір перед ним відступив — і здавався одним велетенським кущем. Власне, він і був одним кущем — три чи чотири кремезні дуби, що сплелися кронами, берези й клени, які щільно обступили їх, а під ними й докруж ліщина, крушина, калина — могутні зелені груди, які дихали одним дужим подихом. Йому здалося, що він чує їхнє дихання. В тому зеленому кипінні — кілька червоних, коричневих та білих барв, але вони тільки підкреслювали чистоту зеленої барви. Біля вершечка найвищого дуба в розсосі чорніло сороче чи вороняче гніздо, а трохи нижче ходив по товстій гілці лісовий модник і франт дятел — крутиголовка. У червоному капелюсі, червоних штанях, рябому галстуці, він ніби пританцьовував на гілці, поклюкуючи дзьобом по товстій дубовій корі. Проте всім лісовим мешканцям відомо, що крутиголовка хоч трохи й франт, але зовсім не піжон, що походить він з трудової сім'ї і сам теж великий трудар. Що й живе він менше за інших птахів — усього два — три роки, бо од важкої праці порушується щось у його голові. Може, він наживає собі гіпертонічну хворобу, як деякі клопітливі люди?

Дятел не вельми зважав на Дмитра Івановича, клював і далі, тільки сховався на той бік гілки. А Марченко, щоб не сполохати його, й собі одступив за ліщинове гілля.

Довкола гайка росла густа висока трава, а в ній червоніли красноголовці й буріли боровики та білі гриби.

За кілька хвилин Дмитро Іванович наповнив кошик майже доверху. Коли він зупинився перепочити, то подумав, що йому ще ніколи не доводилося бачити стільки грибів. Та ще й не десь у гущавині, в далеких лісових нетрях, а на просторі, за три кілометри від села.

І враз він зрозумів, що то не випадково. Що це йому подарунок на день народження од діда Олекси. Йому і його родині. Очевидно, це дідове займище, він назвав його і беріг до цього дня.

Дмитра Івановича заповнила тепла хвиля вдячності. Мабуть, подумав, дід Олекса теж знав про його клопоти й нещастя і хоче допомогти йому стерти про них згадку ось цим дарунком. Він був дуже дорогим для Марченка, саме співчутливістю і теплотою; дід Олекса мовби подарував йому оцей день, з красою дозрілого літа, зеленим шумом, прохолодним вітерцем і щедрими сонячними бризками. І ще він подумав, що тепло, акумульоване дарунком, не адекватне його коштовності. Часом одна—єдина цигарка буває дорожчою за золотий портсигар.

І тут йому зненацька пригадалося, як узимку сорок другого року він стояв у снігах за Волгою. Він і ще тридцять восьмеро солдатів навчалися у прискореній тримісячній командирській школі. Школа містилася в двох невеличких пристанційних будиночках зруйнованої бомбами станційки. У них тоді був чудесний учитель, він же й начальник курсів, і замполіт, — Захар Максимович Родін. Він уже одвоювався, у нього в спині сиділо три осколки, один — за кілька міліметрів од хребта; він був значно старший за них усіх — під сорок, сорок точно, й здавався їм майже дідом. Захар Максимович мешкав з дружиною і дочкою у будці колійного обхідника. Зима тоді видалася сніжна, сувора, просто скажена. В степу гуляли шалені, крижані вітри, вони обривали на дахах залізо й видували тепло з старих, розхитаних станційних будівель. Курсанти давно попиляли в'язи і акації, що росли на станції, і мерзли нестерпно. Але найгірше доводилось Захару Максимовичу з дружиною і малою дочкою, їхнє помешкання обдувалося вітром з усіх боків, воно було як одна холодна камінна брила. В один з таких днів хтось довідався, що завтра Захару Максимовичу сорок років. Що могли подарувати йому вони, курсанти, коли весь взвод голився однією бритвою — решту поміняли на хліб. І тоді вони пішли вночі за вісім кілометрів у байрак і спиляли два в'язи. Брели по пояс у снігу, прострілені наскрізь сталевим вітром, і кожен ніс на плечі метрову колоду або в'язку паліччя. Тихенько склали все те багатство біля будки й пішли в холодну казарму, не взявши собі жодного поліна.

За тиждень усі вони виїхали за призначеннями у військові частини. І до самої весни, пробиваючись з автоколоною у глибоких снігах, замерзаючи в кабіні на ослизлій од ожеледі дорозі, Дмитро Іванович думав, чи ж вистачить Захару Максимовичу дров до весни. Він чомусь дуже часто думав про це. І не раз згадував потім, пізніше.

Дмитро Іванович поставив кошика й одійшов убік. Він не міг одвести очей од схожого на величезний зелений стіг гайка. Обступлений з усіх боків нижчим лісом, освітлений сонцем, гайок аж кипів зеленими соками. То була ціла киснева держава, досконало вибудувана, гармонійна, красива. То був його помічник, друг, побратим. Це він напував киснем Дмитра Івановича, а Дмитро Іванович клопотався, щоб йому краще дихалося. Вони обоє пили сонце, од сонця починалися, завдячували сонцеві життям. Хтось із учених, хто саме, Дмитро Іванович не міг пригадати, сказав, що сонячний промінь грає у нашій голові. Хто зна, Що саме він мав на увазі. Так чи так, але він сказав добре.