Анатомічний атлас. Важко бути жабою, стр. 35

— Можливо.

Давай, Віталя, я поговорю з лікарем, кажу я, знаючи, що ні з ким так і не поговорю. Він зрозуміє, він, як мені здалося, нормальний мужик. Усі ці потойбічні сили відсмокчуть у нас, як дорогі віденські шлюхи.

— Я не знаю, як смокчуть віденські шлюхи.

Я теж не знаю, але, будь певен, дуже класно. Давай вилазь, разом завдамо нищівного удару системі. Будемо заступати за жовту обмежувальну лінію на ескалаторі, викинемо свої мобілки та телевізори, віддамося первозданній природі, візьмемо з собою Толіка, йому це також не завадить, йому лікуватися треба, він же вмирає. Андрюху візьмемо. Пам'ятаєш, як колись?

— Як колись, вже ніколи не буде. Все змінилося. Я просрав своє життя. Я до цього йшов, і ось маю. А ти, ман, вирулюй з цього потоку, що засмоктує тебе у смердючу каналізаційну руру.

Та нічого мені не загрожує. А ти пробач, майже в усьому винні ми.

— Та ні в чому ви не винні.

Винні. Згадай, як я викинув тебе на вулицю, Толян теж молодець, носа тобі поламав…

— Але ж я сам, я сам відкусив йому палець. Як Смеагол.

Як придурок, кажу я, та ти і сам знаєш, таким, як ти, важко, вони постійно в пошуках, причому пошуках на такій безглуздій та невизначеній стадії, коли ще не знаєш, що тебе очікує. Ти жаба, Віталя, а жабою бути важко!

Раптом я замовкаю і бачу перед собою приміщення вокзалу. Я заходжу всередину, купую квиток і сідаю до вагона. Мені стає не по собі, я намагаюся продовжити розмову, однак якесь дивне, майже всевишнє розуміння приходить до мене, що я вже ніколи не заговорю з Вієм, ніколи не торкнуся його слизької шкіри і не почую цокання його нігтів на пальцях ніг по кахельній плитці, все, цього не буде, і марно щось собі про це думати. Однак я уявляю Вія, який застряг у цій лікарні, він, вочевидь, нещасний, він думає, що, можливо, не скоїв би він десяток зайвих гріхів, не сидів би в тому пеклі, а гортав книжки-розмальовки в райських садах, покурював би фіміам свого умиротворіння та годувався б виноградом з рук прекрасних німф у декольтованих туніках…

Навряд чи знайти йому щастя…

15

Посеред вагона стоїть дівчина. Років тринадцяти, вона проститутка, вона дозволяє п'яним мужчинам гладити себе по сідницях, вона не знає, що може трапитися з нею через годину, через годину її можуть убити. Її вб'ють нещасні мужики, вони її вб'ють, тому що їм більше нема куди дівати свою злість, що накопилася з роками важкої праці. Вона знає, що її можуть убити, зігнати на ній зло, і один мужик буде пристрасніше за інших бити її по голові дешевою малазійською кросівкою, він буде її так бити тому, що у нього донька її віку, доньку, певно, звуть Юля або Настя, ну, в принципі, як ще можуть звати дівчину такого віку, це вже потім, коли вони підростають, коли набираються розуму, їхні імена змінюються, власне, як і імена їхніх хлопців, але ім'я тієї дівчини, яку вб'ють, не зміниться, вона так і залишиться Лесею. З брудним понівеченим тілом. її не шукатимуть, а тим більше не шукатимуть її тіла, і вб'ють її в такій глухій місцевості, що ніколи не знайдуть. На ній сидітимугь мухи декількох поколінь, вони відкладатимуть свої мушині яйця в її ніздрях, її потроху під'їдатимуть миші, і зараз, дивлячись на неї, я розумію, що вона погоджується зі своєю долею, вона так і каже всім мужикам у вагоні, мужики, каже вона радісно, я згодна ризикувати заради бабок, які ви мені дасте, або не дасте, це вже залежить від того, чи встигне Юра, мій сутенер, дібратися з сьомого вагона. Мужики кивають головами, погоджуються її поки що не вбивати, але вони брешуть, усі знають, що вони брешуть, і навіть ця Леся знає, однак все одно погоджується вийти на наступній станції, і вона вийде, і буде забита ногами за десять кілометрів од сраних Черкас…

Я приїжджаю на вокзал і їду до Толіка. Дзвоню в двері і розумію, що збудив його. Нічого, думаю я, годі вже спати. Ми сідаємо на кухні, він пригощає мене цигаркою, і ми закурюємо.

— Знаєш, — кажу я, — бути письменником з Черкас краще, ніж поетом з Житомира.

Толік погоджується, він скрушно хитає головою, і ми мовчимо.

Довго ж ми мовчали. Дуже довго. Аж поки не вмерли…

Написано під музику Рея Чарлза та полохливі стогони «Зе Піпс» з 10 березня по 1 травня 2007 року.

м. Київ

Майже всім героям цієї повісті по фіг, що я про них написав. Вони так і сказали: чувак, нам по фіг, що ти там про нас написав, що ти написав про наших батьків, і взагалі, - додали вони, — ти ж такий самий, як і ми. Тим, кому не по фіг, що про них написано, я до відома не доводив.