Анатомічний атлас. Важко бути жабою, стр. 27

— А-а-а! Папка — інвалід!

На протез грошей не вистачало, тому дружина, Надія Олександрівна, звернулася до заможних батьків Мар'яни з проханням допомогти фінансово, адже вона годує їхню доньку.

— Розумієте, я годую вашу доньку!

Батьки Мар'яни, якісь там рубінові вседержителі ейвон, відмовилися, посилаючись на кризу в їхніх з донькою стосунках, і взагалі, додали вони, це ваші проблеми, і ми ніякого відношення до пенісу вашого чоловіка не маємо.

— Але ж я годую вашу доньку! — не заспокоювалася Надія Олександрівна.

Насправді Мар'яну і Віталіка ніхто не годував, вони були самі собі господарі, більше того, Надія Олександрівна забирала у Вія половину зароблених ним грошей і видавала йому по п'ятірці на день. Цих грошей не вистачало навіть на цигарки, не кажучи вже про кітамін. Мар'яні довелося йти працювати. Працювала вона на заводі ЧАРЗ, де клепали автобуси «Богдан» для міст усієї України. Одного разу Вій попрохав Фріла занести Мар'яні на роботу ключі від квартири — Мар'яна свої загубила, що він і зробив, зустрівши на тому заводі одну неприборкану дівчину з блакитними очима і маленьким ротом, яка вдень була клепальницею, а вночі — танцівницею в нічному дешевому гальюні. Нею виявилася шістнадцятирічна дівчина Юля.

— Блядь, — сказав Фріл, — знову Юля.

Через три місяці Андрюха і Юля перебралися до Києва, а Віталя вигнав свою ненаглядну Мар'яну і сказав їй щось типу того, що ти, блядь, мене вже допекла, а вона, Мар'яна, таки дійсно допекла Віталіка всією своєю неврівноваженою поведінкою. Навіть для Вія така поведінка була вкрай асоціальною. Тим більше, чувак, пояснював він мені потім, я не побачив жодних перспектив, я не хочу, щоб мати моїх дітей була тупою малолітньою безгрудою наркоманкою, зі своїми притупленими життєвими принципами, які базуються на запереченні заперечення. Це ж, блядь, дебілізм…

— Це, чувак, — кажу, — діалектика.

Мабуть-таки, він зі мною погодився…

12

Через місяць Вій не витримав і подзвонив Мар'яні. Вони прожили разом ще два місяці, після чого Віталя знову послав її куди подалі, однак його вистачило лише на два тижні, і ця тягомотина тривала десь півроку, аж поки Мар'яну не збила вантажівка. Це трапилось уночі, коли вони посварилися і вона, ображено гупнувши дверима, поїхала на кладовище. Це, як пояснював мені Віталя, її заспокоювало. Там, біля кладовища, її наздогнав ЗІЛ, який їхав порожняком на склади, що знаходилися за містом. Досі залишається загадкою, чи то воділа не впорався з керуванням, чи сама Мар'яна стрибнула під колеса, хоча це, зрештою, не важливо, головне, що смерть настала миттєво. Вона, стара сива тітка, прийняла її у свої холодні обійми, залишивши на асфальті кривавий відбиток протектора… Що цікаво, батьки Мар'яни і досі не знають про загибель своєї доньки, а якби й дізналися, то не виключено, що і не здивувалися б. Ну і не дивно: вони пропонували Мар'яні квартиру в Броварах, навчання у кращих вузах України, забезпечене життя в тихому мулистому середовищі рубінових директорів та провідних менеджерів, з дружинами їхніми, накачаними силіконом та кокаїном, однак Мар'яна обрала шершаве, покопане життя разом зі своїм розбавленим кокаїном і силіконовими фарбами їдких кольорів, свій транс і мрії про ніщо. Оголюючи рожеву пластмасову скриньку власної свідомості, вона просотувалась до притуплених образів і тіней свого майбутнього. Яким воно їй уявлялося — залишиться таємницею, відомою лише її власному Егону Альту та іржавому бамперу вантажівки…

Тоді у Віталіку щось надломилося, і він подався до Ізюма, де його не могли дочекатися пацани. Вони вже давно сиділи на чорній, тому нас це серйозно хвилювало. Два рази ми з Толіком, клянучи брудні обідрані плацкарти, їздили забирати звідти Віталіка, однак він все одно втікав і вертався до пацанів, яких, чесно кажучи, мало хвилювало існування якогось Віталіка, тим більше що з його головою щось трапилось. Чи то від надлишку наркотиків у тілі, чи то від постійних психологічних травм, але Вій іноді не впізнавав нас, брикався, кусався, і одного разу, коли ми його забирали з ізюмського вертепу (півночі грали у преферанс з одним росіянином; з туалету тхнуло сечею, з сумки росіянина — мертвечиною, по прикупу бігали таргани) він відкусив Толіку півпальця. Толян мужньо переніс травму, поламав Вію носа, однак він, не ніс, звичайно, а Віталік, знову втік і цього разу кудись в незвідану промзону Донбасу, у якесь таке заригане і забите містечко, де не було навіть жінок, а самі лише чоловіки, які перетворилися на чорні бездушні машини з добування вугілля. Ловити Вія бажання більше не було ні в кого.

Ми жили собі тихим, помірним життям. Андрюха в Києві знайшов роботу в книгарні від одного харківського видавництва, паралельно записував пісні та їздив на гастролі. Він жив у жебрацькій халупі на Виноградрі зі своєю Юлею, яка працювала офіціанткою в одній київській забігайлівці на Пушкінській, у підвалі, де збиралася всяка нетвереза письменницька наволоч. Толік потроху помирав, переглядаючи картини свого короткого життя. Я завів сім'ю…

IV

1

He знаю, що робив Віталік довгі півтора місяця, але, очевидно, нічого путнього.

В принципі, я міг би зазирнути йому в голову і побачити, що ж там, у його голові, відбувається…

…Колись я гортав анатомічний атлас. Дуже дорогий, з крейдяним папером та яскравими фотографіями якогось препарованого негра. В тому атласі було дуже детально показано мозок. І я дивився в голову тому негру, розрізаному вздовж і впоперек, і намагався зрозуміти, що ж таки відбувається в його голові, однак нічого не зрозумів, тому що мозок оцей виглядав настільки мертвим, що, здавалося, він зроблений з пластмаси. Не виключено, що в усіх негрів мозок зроблено з пластмаси, але ж Віталя не негр і мозок його справжній, не порожній, трошки хворий, звичайно, але живий… І от я, сидячи десь у стодолі або ще десь, цмулячи гірке пиво і спостерігаючи за сивим мереживом у кутку, що сплів свого часу восьминогий павучок, розмірковував над вмістом голови Віталіка.

Да, казав мені вміст голови, важко бути Віталіком. Сидячи у глухомані Донбасу на берегу Сіверського Дінця, я жалію себе, поца, галімого поца, який сам себе довів до такого порожнього та гіркого життя. Хоча я тут до чого? Я всього-навсього іржавий гвинтик цієї системи, гвинтик, який відкрутив п'яний майстер, аби було чим прикрутити оранжевий відбивач на передок свого мопеда. Я ні в чому не винен, у всьому винен він, майстер, чи Бог, чи як там його взагалі звуть, цього чувака, який зробив моє життя таким спустошеним. Ти, блядь, майстре, поверни мені Мар'яну, чуєш, ти? Поверни мене до життя, не заганяй мене у глухий кут, га?

— Стоп-стоп-стоп! — закричав я. — Вій! — намагався я втрутитися в його мозок. — Віталя, не треба все звертати на НЬОГО, чуєш, він тут ні до чого! У всьому винен ти, а тому і вигрібати доведеться самому…

— Що вигрібати? — дав зворотну реакцію мозок Вія.

— Сміття з вигрібної ями твого життя, гівно, яким ти забив до краєчків свою грьобану посудину карми, чи як там її, чакру свою невиліковну і все таке. Ти сам у всьому винен, і тепер нема чого з'їжджати…

— Та я знаю, ман, але дивись, у мене було все…

— У тебе нічого не було, — перебив його я, — ти з дитинства травмований, власне, як і всі ми, і з самого дитинства не був у змозі вилізти зі смердючої ями, в яку впав, тільки-но виліз з утроби. Ти навіть свіжого повітря не встиг ковтнути.

Ми замовчали. Після паузи Віталя підвівся, — до того він лежав на холодній дощатій підлозі, - потягнувся до сірого, непретензійного тіла, яке лежало поруч із ним, відпихнув його і дістав з-під ковдри, на якій лежало тіло, баян з отрутою.

— Бачиш, ман, чим я закінчив?

— Ти ще не закінчив, Віталя.