Подорож на Пуп Землі. Т. 1, стр. 34

— Та йди ти… — вичавив я крізь зуби.

Але Ян не слухав мене і продовжив:

— Сьогодні духи правителів Наски не заспокояться, поки не випатрають тебе, мов курку!

Я сидів у цілковитій пітьмі, вилупивши баньки й обхопивши тремтячими руками коліна, і боявся дихнути, а з-перед очей не сходило видіння розритої могили. Праворуч за спиною зловісно скапувала вода в душі, прямо перед носом підозріло булькав кран. За шторкою душу мені ввижалися мумії правителів Наска, але не згорблені й скоцюрблені, як у музеї, а випростані в повен зріст, з вишкіреними зубами і червоним вогнем у очах. О-о-ох, як мені кортіло підірватися й дати звідти драла. Хоча б у хол, де є світло від свічки, де є бекпекери з плоті і крові, де немає привидів і жахливого відчуття присутності чогось древнього, могутнього і злого. Але я не міг. Я просто не міг.

Ще ніколи я не какав так страшно.

Зрештою, живіт відпустило. Геть виснажений я повернувся в хол до нормальних людей, які спокійно насолоджувалися пастельним вечором, сиділи собі й мирно вечеряли, чортяки, навіть не підозрюючи, яка небезпека нависала над ними кільканадцять хвилин тому. «Аби не моя блискавична реакція, щоб ви зараз робили, га? — сердито подумав я. — Якби не мої спринтерські здібності, присягаюся, ви запам’ятали б цю ніч і цей відпочинок у Насці надовго».

* * *

21 липня 2009-го, кладовище Чаучійя

Попри вчорашню прикру оказію, мене продовжувало з неймовірною силою тягнути до сакральних місць пустелі Наска.

Вперше про кладовище Чаучійя, велетенське захоронення вельмож та сановників цивілізації Наска, сховане посеред сущої пустелі, я дізнався з книги Тахіра Шаха «На шляху до Ельдорадо», де він описував свою мандрівку по Перу, зокрема візит у пустелю на плато Наска та поїздку до Куско, столиці інкської імперії. Я з особливим трепетом ставлюсь до таких місць, про які читав в улюблених книжках свого дитинства, тому не поїхати до Чаучійя просто не міг.

Щоправда, дістатися до таємничого цвинтаря виявилося непросто. Більшість перуанців, яких ми намагалися «розкрутити» на мандрівку, нітилися, ховали погляд і знаходили будь-який привід, аби відмовитись від поїздки до кладовища. З невідомих причин жителі Наски страшенно боялися древнього могильника, не погоджуючись відвезти нас туди ні за які гроші. Вони в буквальному сенсі слова аж тремтіли від страху, варто було лиш згадати при них про «Chauchilla Cemetery».

Аж ось нам пощастило спинити на вулиці машину, водій якої згодився завезти нас на кладовище. Як і його попередники, він спочатку зморщив носа і відмовився, але зрештою після тривалих умовлянь та благань таки назвав ціну.

Ми довго їхали пласкою розкатаною пустелею, тримаючи курс на південь. Ззаду за куцою малолітражкою, наче гігантський хвіст комети, здіймалася непроникна сіра стіна пустельної порохняви.

Через якийсь час водій повернув праворуч, і ми посунули в напрямку гір.

За кілька хвилин прибули на місце.

— Це тут, — сухо буркнув шофер, стараючись не дивитися в пустелю. — Я не виходитиму і чекатиму вас у машині. У вас є тридцять хвилин, не більше. Потім їдемо назад.

— Чому так мало? — вирячився я.

— Півгодини і ні секунди більше. Інакше я поїду сам.

Я довго наполягав, однак максимум, що зміг вичавити з нашого провідника, це п’ятнадцять додаткових хвилин. Отже, на ознайомлення з могильником та навколишньою пустелею нам виділили три чверті години.

Ми випірнули з машини і роздивилися навкруг.

— Holy moley! [69] — аж присвиснув я.

Навряд чи ви зможете це уявити.

Відкрита пустеля. Безмежний простір м’яко стікає за горизонт.

Самотній індіанець із засмаглим зморщеним лицем байдужим поглядом чорних очей, облямованих червоними прожилками, вкляк під широким навісом, що так недоречно випинався на гладкому тілі пустелі. Мовчазний старигань роками охороняє зловісний могильник. (Хоча, я так і не зрозумів від кого, позаяк на всіх без розбору насканців нападає істерична гикавка при одній лиш згадці про Чаучійя.)

Десь удалині на сході манячать сіро-жовті громади гір.

На заході у видолинку проступає неширока оаза. Від кладовища видніють самі лиш верхівки приземкуватих деревець. Однак наявність зелені тільки вводить в оману. Насправді в цих місцях води немає і ніколи не було. Ті дерева — це вже знайомі мені carob tree, що тягнуть вологу з немислимих глибин.

У вухах безугавно лунає дивний присвист вітру над піском.

Клубні теплого повітря, яке нагрілося протягом дня над більш темною поверхнею скель, раз-по-раз змішуються з холодним пустельним повітрям, що з останніх сил чіпляється за білий пісок, все ще прохолодний після ночі. Через це на тіло то накочує хвиля сухого й душного тепла, то терпкий холод. Здається, наче добрі й злі духи пустелі борються за твою душу.

Скрізь на поверхні піску видніють розкопані могили. Захоронення мають форму прямокутних кімнат, стіни яких обкладено глиняною цеглою. На долівці лежать людські кістки, черепи, потрощені предмети домашнього начиння, шматки тканин та знаряддя праці. Де-не-де, загорнуті в задубілі від сухості накидки, в скоцюрблених позах сидять мумії. Повсюди між уже розритими гробницями валяються кістки, рештки тканого одягу, що все ще зберігають відтінки оригінальних кольорів, та закручене в довгі коси волосся. Я обережно вибирав дорогу, ризикуючи наступити на череп якогось древнього жителя Наски.

Спинившись просто у центрі могильника, я дістав із сумки череп, який так необачно взяв учора коло руїн Кауачі. Ян похмуро спостерігав за мною. Вітер сердито шипів над головою, обпалюючи гарячими шершавими струменями відкриту шкіру.

Затим я опустився навколішки і поклав череп до однієї з незайманих могил, нагорнувши зверху трохи піску.

— Це, звісно, не зовсім те місце, — пробубнів собі під ніс, ніби просячи вибачення. — Але, гадаю, тут тобі все ж буде краще.

Через якийсь час я дуже гостро відчув, що все моє єство переповняє одне єдине пронизливе почуття. Серце билось частіше, перед очима від спеки пливли різноколірні кола. Я дивився у кришталево чисте небо над могильником і напрочуд ясно розумів, що страшенно хочу тільки одного: залишитися в Чаучійя… Десь на рівні підсвідомості якийсь час ще жевріла думка, що це відчуття — схоже, саме те, чого так сильно бояться жителі Наски, одначе згодом вона вивітрилася, розчинившись у безмежній сині над головою.

Хай там як, а я неймовірно хотів залишитись. І причиною того було не кладовище. Причиною була пустеля…

— Я б хотів провести тут увесь день, — відсутнім голосом звернувся до Яна. — Однаково поспішати нам нема куди.

На мій подив, Ян відповів, що думав про те саме. Його голос звучав якось дивно, наче він надихався диму лісового вогнища, і говорив звідкись здалеку.

— Треба сказати водієві, - зрештою прошепотів я.

Неквапом я підійшов до авто і заглянув у салон. Перуанець з острахом витріщався на мене, разом з тим уникаючи зазирати в очі. Мені чомусь подумалося, що він уже знає, що саме я хочу сказати.

— Що вам потрібно, сеньйоре? — тихо-тихо запитав він, а потім пролепетав: — Поїхали звідси, сеньйоре…

— Ми хочемо залишитися тут… до вечора.

— Ні, - тихо відказав шофер.

— Будь ласка…

— Ні, - його голос помітно тремтів.

— Я заплачэ, — зрештою розсерджено проказав я.

Запам’ятайте ці слова. «Я заплачу». Іспанською це буде: «Te voy a pagar». Повірте, будь-де у Південній Америці ці слова мають воістину магічну силу. Зазвичай вони творять справжні чудеса, примушуючи того, до кого адресовані, з радістю кинутися до вас і демонструвати повну готовність виконати будь-яке ваше прохання. Проте… перуанець ще більше насупився, замотав головою з боку в бік і грубо прокричав:

— Vamos! Поїхали!

Ян стояв неподалік з іншого боку капота, слухаючи мою перепалку з водієм. Його очі палали неприроднім холодним блиском, точно як небо над пустелею. Вигук водія розбуркав чеха, витягши зі стану глевкої дрімоти. На якусь мить гарячковий блиск ув очах побляк і майже повністю щезнув. Так наче щось, що живило той глянець зсередини, зникло, відпустило мого товариша.

вернуться

69

Оце то так! (англ.).