Подорож на Пуп Землі. Т. 1, стр. 1

Максим Кідрук

Подорож на Пуп Землі

Т. 1

Моїм батькам, Івану Миколайовичу та Ніні Сергіївні, за розуміння, підтримку та мовчазне потурання усім моїм навіженим ідеям

Через двадцять років ви більше жалкуватимете про те, чого не зробили, аніж про те, що ви зробили. Тому відкиньте сумніви. Забирайтеся геть з безпечної гавані. Ловіть подорожній вітер усіма вітрилами. Досліджуйте. Мрійте. Відкривайте.

Марк Твен

It will be a hell of a trip… [1]

Jan Fidler

ЯКОСЬ В ПУСТЕЛІ АТАКАМА…

(ПРОЛОГ)

Липень 2009-го, пустеля Атакама, Чилі, тисяча двісті кілометрів на північ від Сантьяго. Тридцять хвилин після заходу сонця

…З їхніх облич давно щезли посмішки. Жарти стихли самі по собі, вичерпалися ще кілька кілометрів тому, заливши салон новенького «Chevrolet DMAX 3.0» масною тишею, якщо, звісно, не брати до уваги розміреного хурчання двигуна та тихого постукування камінців об днище.

Небо набрякало свинцем. Сутінки скрапували з безхмарної височини, пастельними тонами накладаючись на обривчасті, наче порубані сокирою вапнякові скелі, які щомить сильніше зчавлювали русло давно засохлої ріки. Де-не-де перед капотом позашляховика поміж сіро-коричневими порепаними бескидами просовувались гладенькі язики піщаних дюн. Довкола них глиняні бескиди неначе провалювались крізь землю, оголюючи блідо-бордове призахідне небо. Позаду за машиною в густому нерухомому повітрі застигали каламутні хмари здійнятої колесами порохняви, схожі на грізних привидів, що вилазять зі скель, так безцеремонно потривожені небажаними гостями.

Двоє молодих чоловіків, сховавшись у кабіні червоного глянцевого пікапа, помалу, проте неухильно просуваються вглиб Атакамської пустки. Щільно стиснуті губи та біснуватий полиск у їхніх очах виказують похмуру рішучість. Зрідка вони перекидаються негучними лаконічними фразами. Перемовляються англійською, щоправда, з ледь відчутним акцентом. Обоє — трохи вищі середнього зросту, з русявими чупринами, вигорілими до білизни під гарячим сонцем Атаками. Обоє мають світлі очі, котрі наче дві величезні водяні краплини проступають на засмаглих до червоного обличчях. Облуплені носи, порепані пересохлі губи — усе свідчить про те, що незнайомці є цій землі чужими.

Старший кермує. Його сині очі промацують дорогу попереду, видивляючись підступні вибоїни та масивні купи вапняку. Молодший, ніби штурман під час ралі, тримає на колінах потерту карту, намагаючись щось розгледіти за допомогою кишенькового ліхтарика.

Зненацька вапнякові бескиди розступилися, відкриваючи для погляду продовгувату прогалину. Гостроконечні обриси глиняних хребтів змінили м’які перекати піщаних дюн. За кількасот метрів на південь прямовисний кряж продовжувався, але на заході та півночі горизонт заступили м’які дюни — немов хвилями велетенського океану плавно здіймаючись увись. Утім, білошкірим осквернителям пустельного спокою не довелося довго милуватись захопливим краєвидом: зненацька «Chevrolet» зарився носом у пісок, паси безпеки боляче врізались у груди, а важіль перемикання передач затрясся, ніби в лихоманці.

— Піски! Чорт забирай, піски-и-и!!! — заволав молодший з чоловіків, зриваючи карту з колін.

Другий, різко крутнувши кермо праворуч, спробував додати газу і вирватися з пастки. Мотор злостиво загарчав, але машина не зсунулася з місця. Задні колеса з шаленою швидкістю безрезультатно вертілись, піднімаючи вгору силу-силенну куряви.

Зрештою, двигун заглох…

Мандрівники вибрались із автомобіля. Перед ними постала невтішна картина: русло ріки раптово урвалось, а джип усіма чотирма колесами втонув у піску. Молодший, той, що тримав карту на руках, неквапом роззирнувся навкруги і тихо, але смачно вилаявся. Повітря здригнулось: такої дивної мелодійної мови пустеля не чула від створення світу. Тим часом водій, не звертаючи уваги на експресивні вислови товариша, мовчки обійшов авто і заглянув у кузов пікапа. Затим він повільно відхилився назад і спробував сплюнути, але рот пересох настільки, що з нього не вилетіло ні краплинки вологи.

— Маємо лопати? — зрештою спитав молодший з чоловіків. — …Ну, хоча б одну?

— Ні.

— А дошки?

Водій заперечно похитав головою. Якийсь час вони переминалися з ноги на ногу, сердито обдивляючись заціпенілий джип, а тоді без зайвих слів та нарікань опустилися навколішки і руками взялися відкопувати колеса. Пісок був м’яким, теплим, сухим. Дуже приємним на дотик.

Спливло кілька хвилин.

- Є дно! — нарешті гукнув один з них, намацавши твердий ґрунт під правим заднім колесом.

— У мене теж!

— Тоді за роботу! Я підпихатиму спереду, а ти здавай назад, — з надією в голосі скомандував «штурман» і став навпроти капота, готовий впертися у розігріту решітку радіатора. — Вирвемося!

Водій прудко заскочив у кабіну, завів двигун, увімкнув задню передачу і почав газувати. Машина легко просунулась назад на цілий метр, після чого знову вгрузла в пісок. Довелося ще раз відкопувати задню вісь, але, за другим разом «Chevrolet», закутавшись у хмари порохняви, з легкістю вишкрібся на твердий ґрунт.

Сутінки густішали. Чоловіки, важко дихаючи та відкашлюючись від піску, стояли поряд із джипом і обмацували поглядами піщану прогалину, що втиснулась поміж похмурими стінами долини. Відразу під бампером старе русло сповзало під дюни; далі на кілька сотень метрів простягалася смуга незайманого піску.

— Ну… — зрештою буркнув старший з мандрівників.

— Що «ну»?

— Може, спробуємо прорватися? — не відводячи очей від дюн, спитав він.

Його молодший товариш повільно мотнув головою і розважливим тоном, що не допускав заперечень, відказав:

— Післязавтра наш літак. Ще чого доброго застрягнемо посеред пустелі і не зможемо вчасно добратися до Сантьяго. Тоді головна мета Експедиції опиниться під загрозою. Звісно, я хотів би проїхати долину до кінця, особливо цю долину, але… гадаю, не варто, чувак. Треба повертатися назад на трасу.

Кілька хвилин обоє мовчали, упиваючись безмовною красою Атаками. А тоді старший гучно втягнув у груди сухе пустельне повітря.

— Твоя правда… Ти як завше правий, — мовив він, не зводячи погляду з вузької щілини між вапняковими скелями по той бік дюн; від червоного «Chevrolet» прохід відділяло не більше двоста метрів. — Хоча жаль. Знаєш, насправді дуже жаль. По-моєму, твердий ґрунт пролягає не так уже й глибоко, а там прохід… теж недалеко… Але твоя правда, не варто, — повторив він, неначе переконуючи сам себе.

— То що, розвертаємось і їдемо назад?

— Ага. Ставай коло скель за машиною, дивитимешся, щоб я не пообтирав боками стіни ущелини, коли здаватиму назад. Гукнеш, коли стане достатньо місця для розвороту, — водій кинув останній неспокійний погляд на дюни, любляче постукав по даху «Chevrolet» і забрався в кабіну.

— О’кей, — слухняно відповів «штурман» і відступив на край крихких вапнякових скель позаду авто. За мить гуркіт мотора знову шугнув у небо над пустелею, передні колеса на повну вигнулись ліворуч, і джип посунувся назад.

— Давай! Давай ще! Не бійся! — кричав молодший з чоловіків, махаючи руками на себе. — Візьми трохи праворуч! Прекрасно! Здавай, здавай назад!

Пікап пропхався задом чотири чи п’ять метрів, коли височенні стіни долини трохи розступилися, відкривши достатньо місця для маневру.

— А тепер розвертайся!

«Chevrolet» мертво застиг у півтемряві. Двигун кілька разів зривався на рик, збільшуючи оберти, неначе спортивний болід перед стартом, однак колеса лишалися нерухомими. Чоловік, який показував дорогу, подумав, що його компаньйон не розчув останніх слів, тому прокричав гучніше:

вернуться

1

Нічогенька собі буде поїздочка… (Ян Фідлер) (англ.).