Подорож на Пуп Землі. Т. 1, стр. 25

— О’кей. Сідайте, я підкину вас на автостанцію.

Відтак ми знову виїхали на трасу, що абсолютно прямою лінією розтинала пустелю з півночі на південь, і помчали далі, з кожною секундою віддаляючись від загроз та ризиків кордону. Проїхавши кілометр-півтора, молодик спинив таксоколяску коло розламаної дерев’яної лавки. Поруч з нею переминалося з ноги на ногу кілька дуже бідно вдягнених перуанських чоловіків та жінок.

— Це тут, — сказав він.

— Що тут? — тихо перепитав я і роззирнувся.

Щедрі потоки сонячного світла заливали все навкруг, аж очі сльозилися. Нічого, окрім лави, розбитої асфальтової дороги та безмежного сірого плеса пустелі, довкола нас не було.

— Автостанція, — незворушно відказав таксист. — Ви приїхали.

Я ще раз обвів поглядом довколишній ландшафт. «Ми, бляха, точно приїхали», — зринуло в голові. Втім, вибору в нас не було: перуанець навідріз відмовлявся їхати далі. Я хоч-не-хоч передав йому один долар і вискочив з коляски. Втомлені селяни витріщалися на нас із Яном, наче на двох заблукалих гоблінів. Скидалося на те, що в ці місця не часто завіюються європейці.

— Ти диви, нічогенькі у них автостанції, - промовив до мене Ян, проводжаючи очима нашу коляску, що дренькаючи і здіймаючи тонкі цівки куряви, поверталася на північ.

Що далі робити, я не знав, тож ми всілись на узбіччі якдалі від перуанських селян і стали чекати. Кілька разів водії пригальмовували коло нас і пропонували підкинути до Тумбеса, проте, після інциденту на кордоні, Ян раз за разом відмовлявся сідати в приватне авто, вперто наполягаючи на тому, щоби дочекатися автобуса.

Ми безрезультатно просиділи майже годину, мліючи від спеки під палючим сонцем, після чого у мене урвався терпець. Я кинув чехові кілька незлих тихих слів, Ян спочатку набурмосився, але згодом ми почали ловити попутки. Досить скоро нас підібрала весела еквадорська сімейка на великому бордовому пікапі, що мчала в якесь село за Тумбесом. За півгодини вони висадили нас коло автостанції в Тумбесі.

Пересідаючи в рейсовий автобус, який незабаром відправлявся до Чіклайо, я примітив, що практично на кожному стовпі навколо станції висіли яскраві листівки. На папері формату А4 був вималюваний блідий і страшенно зарослий щетиною юнак, який лежав на ліжку, вкритий картатою ковдрою. Під ним великими червоними літерами писалося застереження про небезпеку зараження свинячим грипом, а трохи нижче — простенькі рекомендації, як вберегтися від «смертоносного» вірусу.

Піт заливав мені обличчі, спека стояла така, що аж вуха закладало; я поправив майку, востаннє глянув на плакат-попередження, закинув на спину наплічник і поліз у автобус.

* * *

9 липня 2009-го, Трухільйо, Перу

Цей день я не забуду ніколи.

То був наш перший день у Трухільйо, невеличкому містечку на півночі Перу, притиснутому пустелею до узбережжя Тихого океану неподалік від руїн древнього Чан-Чану [61], куди ми вирушили з Чіклайо відразу після відвідання Тукумських пірамід [62].

Почалося все з того, що ми з Яном одночасно підхопили мексиканський грип… Тільки не треба, панове, охати, ахати і хапатися за серце! Грип як грип. Нічого особливого. Повірте, після пережитого в Трухільйо я знаю, що кажу.

Спершу ми з товаришем навіть не здогадувалися, що заразилися саме вірусом A/N1H1. Лиш наступного дня я побачив, що передовиці всіх місцевих трухільських газет рясніють крикливими заголовками про «жахливу й убивчу» епідемію свинячого грипу: зараження підступним вірусом підтвердили відразу в двадцяти восьми учнів однієї з місцевих шкіл. Газетярі повідомляли, що напередодні двоє школярів їздили у літній табір до США за гроші якоїсь міжнародної організації, звідки й притягли свої «поросячі» гостинці.

Гадаю, ми підхопили грип десь по дорозі до Трухільйо. Пригадую, вечірній автобус, в якому ми виїжджали з Чіклайо, був битком набитий еквадорцями. Повітря видавалося липким і тягучим, мов желе. Попервах я не звертав увагу на те, що майже всі пасажири безперестану пчихають та кашляють, рясно заливаючи шмарклями сидіння й сусіда попереду.

Незадовго до прибуття у Трухільйо я несподівано відчув, що до горла неначе шматок наждачного паперу запхали. За якихось півгодини горлянка набухла й задерев’яніла, наче туди залили свинцю. Згодом і Ян поскаржився на сильний головний біль та нежить.

Увечері, вселившись у hospedaje [63] під назвою «Residencial Munaywasi», я взявся шаманити й лікуватися, всіма можливими способами зміцнюючи імунітет. На жаль, на той час з протигрипозних ліків ми з Яном мали тільки аспірин і матюки, через що довелося викручуватись підручними засобами. Відтак я проковтнув цілими два лимони, зжер кульок полуниць, глитнув дві таблетки аспірину, запив усе це літрою мінералки, наостанок проказав кілька добротних заклинань, запозичених в українських монтажників, і завалився спати з надією на світле майбутнє.

Світле майбутнє не виправдало моїх сподівань. Попри «інтенсивну» вечірню терапію я прокинувся, мов новонароджений ховрах: кволий, сліпий та безпомічний. Схоже, «заклинання» виявились не достатньо дієвими. В горлі дряпало так, що під час ковтка на очах проступали сльози, ніс і вуха позашпакльовувало, наче люки в підводному човні, всі м’язи страшенно нили, немов усю ніч я висів підвішений на дибі.

Прокинувшись слідом за мною, Ян заявив, що почувається не краще, і я зметикнув, що на найближчі день-два плани Експедиції доведеться коригувати.

Втім, під час сніданку, добряче напхавши шлунки картоплею з м’ясом, я відчув себе трохи ліпше і вирішив не тратити дарма цілий день подорожі. Ми з Яном порадились і надумали просто потинятися посеред центральних кварталів Трухільйо, подивитися на Плаза де Армас, а потім, коли потомимось, повернутися назад у хостел.

Саме під час сніданку я наткнувся на ранкову газету, в якій надибав статтю про мексиканський грип. Стараючись не дуже кашляти і шмаркати носом, обережно поцікавився у господині, чи це правда. Жіночка ствердно кивнула, порадивши нам бути обачнішими. Подякував за пересторогу і поспіхом ушився з кухні.

(Пізніше в Україні всі, кому я розказував про нашу грипозну епопею, вражено розкривали роти, перелякано кліпали очима і закидали мене цілою купою запитань: як ми почувалися, чи відчували страх через хворобу, чи намагалися звернутися до лікаря, чи думали про те, що скоро відкинемо копита, чи панікували і т. д. і т. п. На що я твердо відповідав: ніякої паніки у Трухільйо не було. По-перше, ми вже заразилися свинячим грипом, і відповідно, нічого змінити не могли. По-друге, ми з Яном знаходилися за багато-багато тисяч кілометрів від рідної домівки, у країні, де ні на кого, окрім самих себе, розраховувати не доводиться, а тому я чітко усвідомлював: галаслива паніка — це останнє, що може стати у пригоді. Ну і по-третє, звісно, ми почувалися погано, але не на стільки погано, щоби панікувати. Помирати ніхто не збирався.)

…На calle Pizzaro, яка вела до головної площі Трухільйо, тулились один до одного безліч розкішних будинків іспанської доби з просторими внутрішніми патіо, отороченими різьбленими парканами, до яких вели масивні двостулкові ворота, подекуди сягаючи чотирьох-п’яти метрів у висоту. Поміж цими будиночками подекуди нахабно випирались сучасні пластикові вікна казино.

Ми притюпали до Плаза де Армас і всілись на одній із лавок. Кров гупала у скронях, від яскравого розсіяного світла, що сочилося крізь тонку пелену хмар, в очах розходилися кольорові кола. Ніс був закоркований, наче пляшка добротного вина. Довкола нас совалися продавці різного краму, час від часу нав’язливо пропонуючи свій товар.

Несподівано я помітив, як до нашої лави підступає невисокий смаглявий перуанець у білій футболці та кумедній панамці на голові. «Зараз почнеться», — шугонуло крізь запалений мозок. Я не помилився. Наблизившись, чоловічок поважно привітався і почав інтенсивно рекламувати туристичні поїздки до руїн Чан-чану.

вернуться

61

Чан-Чан (ісп. Chan Chan) — центр культури Чіму, столиця їхньої держави. Розміщений посеред пустелі на тихоокеанському узбережжі на півночі Перу, на захід від Трухільйо. Збудований переважно з глини та піску. Руїни древнього міста займають величезну територію.

вернуться

62

Тукум (ісп. Tucume) — сучасна назва великого археологічного сайту, що включає в себе кільканадцять пірамід з адоби (випаленої на сонці цегли), а також палаців та платформ різного призначення. Сайт розташований у Молочній Долині, за тридцять три кілометри на північ від Чіклайо, і є найбільшим та свого часу найвпливовішим скупченням глиняних пірамід на всьому північному узбережжі Перу.

вернуться

63

Гостьовий будинок (ісп.) — разом з хостелами у Південній Америці досить поширені так звані гостьові будинки (англ. guest houses). Це звичайні житлові котеджі з кількома кімнатами для гостей, які здаються хазяями для мандрівників. У гостьових будинках ви не зустрінете стільки народу, як у хостелах, зате сервіс, як правило, кращий.