Подорож на Пуп Землі. Т. 1, стр. 19

Нараз я відчув, що чотирнадцятигодинний переліт, зміна семи часових поясів, висотна хвороба на Котопаксі, а тепер ще й новий перепад тиску і задушлива атмосфера Амазонії зробили своє. Я задихався, я наче розпадався на шматки. При цьому я просто не міг зрозуміти, що зі мною коїться: хворобливий стан, спричинений гірською хворобою, досить важко описати. Уже потім якийсь еквадорець пояснив мені, що «висотна» хвороба найбільшою мірою проявляється саме на другий день після різкої зміни висоти…

На одній з брудних вуличок, посеред роз’їдених вологою стін я надибав стареньку індіанку, що торгувала прямо з землі різними фруктами. Я купив у неї чотири банани і тут же по черзі проковтнув їх. Плоди були невеликими, майже вдвічі меншими від тих, що продають на ринках в Україні, зате солодкими, наче заварні тістечка. «Українські» банани проти амазонських — це як смола у порівнянні з медом, подумав я. Ян і собі взяв кілька штук, хоча через вологість та неймовірну задуху їсти насправді не хотілося.

Затим ми присіли в траві коло дороги. Від спеки все пливло перед очима. У мого товариша під баньками проступили темні кола. Чех сидів, похнюплено схиливши голову між колінами, зрідка відмахуючись від москитів. Схоже, Ян був далеко не в захваті від моєї ідеї відвідати сельву. Час від часу він крадькома кидав у мій бік важкі погляди. Втім, ніде правди діти, чех не нарікав і похмуро мовчав, терпляче зносячи негоди.

Заїдлива амазонська комарня увесь час не припиняла мене точити. Невідь звідки у шорти прокрався розвідувальний загін червоних мурашок, закріпився у правій кишені і вперто не хотів здавати позиції, певно, чекаючи підкріплення. Кров важенними молотами гупала у скронях, рясний піт заливав обличчя, не знати чого я скрізь чухався, немов макака.

Зрештою, мій терпець урвався.

— Яне, може, до дідька цю Амазонію? Поїхали назад, га? — хриплим голосом проказав я.

Ян мовчки піднявся, обтрусився і пошкандибав до автостанції.

* * *

Ось так безславно закінчилася моя перша вилазка в амазонські ліси. Все, на що мене вистачило, — це спуститися з гір у невелике містечко на самому кордоні еквадорської тропічної сельви, поблукати у ньому двадцять хвилин (це я ніби перевірив, чи все там нормально), і через силу з’їсти чотири банани. Після того, підігнувши хвіст, я дременув назад у гори. Амазонас розбив, розчавив, розтерзав мене, по суті, навіть не давши вступити у свої володіння. Втім, закусивши губу, я подумки пообіцяв собі, що колись обов’язково повернусь в Амазонію. По-справжньому. І тоді ще побачимо, хто кого.

Але то вже буде інша пригода…

ВУЛКАН ТУНГУРАУА

Як не старався, мені не вдалося відшукати хоч будь-яку вартісну інформацію про вулкан Тунгурауа під час підготовки Експедиції. Достеменно я знав лиш те, що палаючий велетень розташовується десь зовсім поряд із Баньосом. Хоча краще, мабуть, сказати, що це Баньос розташовується десь поряд з вулканом, оскільки Тунгурауа був, є і буде. А Баньос може бути, а може і не бути. То вже як вулкан вирішить.

Насправді все, що написано про Тунгурауа на форумі «Trip Advisor», обмежується сухою і лаконічною порадою про те, що перед тим, як туди пертися, краще розпитати у когось із місцевих про активність вулкану. Гадаю, не варто й казати, що ані я, ані Ян нічого такого не розпитували і розпитувати не збиралися, тож увечорі передостаннього дня у Баньосі, не забиваючи голови всілякими дурницями, ухвалили одностайне рішення наступного ранку п’ястися на Тунгурауа.

Про всяк випадок я намірився розпитати про Тунгурауа в хазяїна «Трансильванії». На жаль, спритного єврея не було на місці, однак за стійкою рецепції порядкувала його дружина-еквадорка.

— Чим можу допомогти, українцю? — спитала вона, приязно всміхнувшись.

— Та от, ми з товаришем надумали поїхати на Тунгурауа. Хотів спитати, може, порадите, як туди краще добратись.

- Є два шляхи, — почала пояснювати еквадорка. — Перший пролягає безпосередньо схилом вулкана. Починається на сході Баньоса, а потім повертає на північ. Ось тут, — жіночка ткнула пальцем у розкладену мною карту. — Дорога доходить до висоти 4000 метрів. Далі можете йти пішки, спеціального спорядження не потрібно. Якщо пощастить і небо буде безхмарним, побачите жерло. Інший шлях починається на півдні Баньоса і веде на протилежну вулканові вершину. Там у нас передавальні антени встановлено. Добиратися туди довше й важче, зате краєвиди значно кращі. Побачите вулкан у всій красі.

Я з вдячністю кивнув.

— А ви певні, що хочете побачити його? — спитала жіночка.

— Кого його? — не зрозумів я.

— Вулкан. Тунгурауа.

Я трохи збентежився і почухав потилицю:

— Та ніби певні, а що?…

— Нічого. Просто будьте обережними, Тунгурауа вередливий. У 1999-му всі сімнадцять тисяч жителів Баньоса були евакуйовані на кілька тижнів з міста через загрозу повного зруйнування. Тоді він добряче потрусив усі околиці, - жіночка промовила «він» з особливим притиском, спідлоба зиркнувши у той бік, де знаходилось жерло вулкана. — Це дуже прикольне відчуття, коли цілими днями земля під ногами без упину тремтить.

Я ледь не прикусив язика і подумав, що мав я у дупі такі прикольні відчуття.

— А що з ним зараз? — якось непомітно для себе самого я теж заговорив про Тунгурауа, наче про живу істоту.

Жіночка загадково всміхнулася:

— Він активний.

— Активний?!!

— Ну так, нормально активний. Вночі, якщо піднятися на протилежну вершину, видно світло з кратера…

* * *

Того ж дня ми орендували на день машину і посунули на протилежний берег Пастаси, справедливо розсудивши, що краще дивитися на вулкан із сусідньої вершини.

Спершу ми хотіли їхати на «баггі», а не на джипі. Buggy-car — це така штука, в яку варто один раз сісти, щоби полюбити на все життя. На тлі справжнього повнопривідного позашляховика з його масивними шипами на шинах, агресивно вишкіреною решіткою радіатора, каркасом товстенних металевих балок, призначених для захисту пасажирів, якщо джип раптом полетить сторчака з дороги, та іншими крутими штучками «жучок» нагадує дерев’яно-паперово-ганчір’яний літачок братів Райт поруч зі стотонним красенем «Boeing-737». При цьому дирчить він немов справжній 737-ий «Боїнг» — під час їзди громоподібне диркання продавлює барабанні перетинки і розпливається тілом, наскрізь пронизуючи нутрощі. А ще через низьку посадку та повну відсутність днища, варто лиш заїхати в калюжу, і ви миттю стаєте мокрим мов квач і брудним мов свиня, що викачалась у грязюці. Попри це, є в «баггі» якась авантюрна іскорка, щось пригодницько-піратське, щось по-дитячому близьке та знайоме, що примушує скинути з себе серйозність і вдавати, що тобі дванадцять, а не двадцять п’ять чи сорок.

Вчора, щойно ми повернулися з вилазки в Амазонію, погода покращилася: замість похмурої й вологої Трансильванії переді мною переливалася всіма барвами веселки сонячна Мальорка. Нагірне містечко немов підмінили! Калюжі висохли, вітрини магазинів та кафе вилискували на сонці, вулиці запрудили люди. Баньос пульсував повнокровним життям. Відтак ми з Яном взяли в оренду двох «жучків» і гасали на них по горах довкола Баньоса, одного разу опинившись у повній темряві посеред довжелезного тунелю, оскільки гірські тунелі в Еквадорі, як виявилося, зовсім не освітлюються. Пригадую, я тоді вже уявляв, вгризаючись витріщеними очима в масну темряву, як ми з товаришем, двоє замурзаних чудил, похнюплено випихаємо з похмурого черева тунелю своїх «жуків», злякано озираючись на кожну машину, яка проноситься поряд. Певна річ, з нас тоді навіть собаки сміялися б. Причому не тільки в Баньосі, а й по всіх Андах аж до Сантьяго-де-Чилі. Щоправда, був ще один варіант розвитку подій, далеко не такий кумедний, про який мені не хотілося думати. Якийсь вантажний трейлер, автобус чи будь-який інший транспортний засіб з високою посадкою міг просто не помітити «жуків» у темряві тунелю. Ну… і все… Нас тобі розмазало б по асфальту, немов сирі яйця по сковорідці. Гірше всього — ніхто навіть не здогадався б про те, де і як ми востаннє наклали в штани і поклали свої голови. На щастя, обійшлося: ми встигли вибратися з тунелю раніше, ніж з іншого боку в нього заїхала вантажівка чи автобус.