Буремний Перевал, стр. 55

— Я хочу, щоб ти називав мене Катриною або Кеті,— перервала юна леді. — Зневажати тебе? Ні! Після тата й Неллі я люблю тебе більше від усіх на світі. Але я не люблю містера Гіткліфа і не зможу приходити, коли він повернеться. Його ще довго не буде?

— Не дуже довго, — відповів Лінтон, — але він часто ходить на болота — зараз мисливська пора, і ти могла б посидіти зі мною годину-дві, поки його немає. Скажи, що ти згодна. Я постараюся бути люб'язним: ти ж не дратуватимеш мене навмисне і завжди мені допомагатимеш, так?

— Так, — відповіла Катрина, погладжуючи його довге м'яке волосся, — якби тільки тато дозволив, я б половину всього часу проводила з тобою. Любий Лінтоне! Я б хотіла, щоб ти був моїм рідним братом.

– І тоді ти б мене любила, як свого батька? — мовив він, пожвавившись. — А втім, тато каже, що ти любила б мене більше, ніж батька, і більше від будь-кого в світі, якби була моєю жінкою; тому краще б ти вийшла за мене заміж.

— Ні, я нікого не полюблю більше, ніж тата, — різко відповіла вона. — До того ж буває, що люди ненавидять своїх жінок; але не сестер чи братів. І якби ти був моїм братом, ти б жив із нами, і тато любив би тебе так само, як мене.

Лінтон став заперечувати той факт, що інколи чоловіки ненавидять своїх жінок, та Кеті переконувала, що таке трапляється, і з великого розуму згадала про ставлення його власного батька до її покійної тітоньки. Я обірвала її, але вона не могла заспокоїтись, поки не вибовкала все, що їй було відомо. Містер Гіткліф, дуже розлючений, заявив, що це брехня.

— Це тато мені сказав; а він ніколи не говорить неправди, — вперто доводила вона.

— А мій тато зневажає твого! — крикнув Лінтон. — Він й його зве паскудним нікчемою.

— Твій тато — погана людина, — відказала Катрина, — і дуже негарно з твого боку повторювати те, що він каже. Звичайно ж, він лиха людина, якщо тітонька Ізабелла його покинула.

— Вона його не покинула, — сказав хлопець. — І тобі не слід сперечатися зі мною!

— Покинула! — вигукнула юна леді.

— Тоді слухай, що я тобі скажу! — мовив Лінтон. — Твоя мати ненавиділа твого батька! Ну, як тобі?

— О!.. — скрикнула Кеті, так розлютившись, що продовжувати далі просто не могла.

– І кохала мого, — додав він.

— Ти мале брехло! Ось тепер я тебе ненавиджу! — вона задихалася, її лице почервоніло від гніву.

— Кохала! Кохала! — завів Лінтон, потопаючи у глибині свого крісла, і закинув голову, щоб насолодитися спогляданням враженої супротивниці, яка стояла позаду.

— Годі вам, містере Гіткліф! — втрутилася я. — Це ви теж із батькового голосу співаєте.

— Ні! І помовчіть, ви! — відповів він. — Любила вона його, Катрино! Любила!

Кеті, не тямлячи себе, люто штурхнула крісло, і Лінтон, заточившись, упав на поруччя. Його охопив напад кашлю, що вмить переміг його зловтіху. Напад тривав так довго, що налякав навіть мене. Кеті плакала, гірко каючись у своїй провині, хоч і не казала нічого. Я обняла хлопця і підтримувала його, поки кашель не минувся. Тоді він одіпхнув мене і мовчки відкинувся назад. Катрина також перестала плакати і, сівши навпроти нього, відчужено дивилась у вогонь.

— Як ви себе почуваєте, містере Гіткліф? — спитала я, почекавши хвилин десять.

— Я б хотів, щоб вона так почувалася, — відповів він. — Підступне, жорстоке дівчисько! Гортон ніколи мене не чіпає — він мене жодного разу не вдарив! Мені сьогодні було краще, а зараз… — і він захлинувся слізьми.

— Я тебе не чіпала! — тихо сказала Кеті і прикусила губу, щоб втамувати новий вибух почуттів.

Він зітхав і стогнав буцімто від нестерпних страждань ще чверть години; певно, хотів провчити свою кривдницю, бо щоразу, як він чув її стишене ридання, його ремствування набували просто-таки трагічного звучання.

— Мені дуже жаль, що я завдала тобі шкоди, Лінтоне, — зрештою мовила вона, не витримавши цієї муки. — Та зі мною нічого не станеться, якщо мене злегка штовхнути, і я не думала, що тобі це зашкодить. Але ж тобі не дуже зле, правда, Лінтоне? Я не зможу піти додому, знаючи, що заподіяла тобі кривду. Скажи мені! Поговори зі мною.

— Я не можу з тобою говорити, — видушив він. — Через тебе я не спатиму всю ніч — мене замучить кашель. Якби з тобою хоч раз таке трапилося, ти б зрозуміла, що це! Але ти спокійно спатимеш, поки я тут страждаю, всіма покинутий! Хотів би я побачити, як ти сама проводиш такі жахливі ночі! — і він розридався на повний голос — так йому стало жаль самого себе.

— Якщо вам страшні ночі невдивовижу, — мовила я, — навряд чи міс Катрина цьому виною: ви почувалися б так само, якби вона й не прийшла. Проте більше вона вас не турбуватиме. Мабуть, вам буде краще, як ми підемо.

— Мені піти? — сумно спитала Кеті, схилившись до нього. — Ти хочеш, щоб я пішла, Лінтоне?

— Ти вже не зміниш того, що наробила, — похмуро відповів він, — хіба що зміниш на гірше, якщо доведеш мене до гарячки.

— Отже, мені краще піти? — повторила вона.

— Краще дай мені спокій, — сказав він, — ти без упину говориш, це просто нестерпно.

Вона вагалась і ще кілька хвилин не слухала моїх намовлянь іти звідси. Але хлопець не дивився на неї і не казав ані слова, і тому вона врешті-решт рушила до дверей — а я за А нею. Нас спинив голосний стогін. Лінтон сповз зі свого крісла і корчився на підлозі, мов розбещене дитя, що не заспокоїться, поки не допече до живого всім довкола. З його поведінки я відразу ж збагнула, що це за один і наскільки нерозумно було б йому потурати. Але дівчина вжахнулася з побаченого. Вона кинулася назад, стала на коліна, і плакала, і втішала його, і заспокоювала, поки він не замовк, бо йому забило подих — але не від того, що засмутив її.

— Я покладу його на канапі,— сказала я, — і хай корчиться на ній, скільки душа забажає; а нам це око не тішить. Сподіваюся, міс Кеті, тепер ви розумієте, що не ви — його спасіння, і не в любові до вас причина його страждань. Отак! Ходімо звідси: тільки-но він побачить, що нема кому з ним панькатись, він радий буде спокійненько полежати.

Вона поклала йому під голову подушку і принесла води. Хлопчина відштовхнув її руку і засовався на подушці, наче то був камінь чи поліно. Кеті спробувала покласти її зручніше.

— Ні, так я не можу лежати, — сказав він. — Це надто низько.

Катрина підклала ще одну подушку.

— А так надто високо, — пробурмотів страждальник.

— То як ти хочеш? — спитала вона у відчаї.

Він підповз до неї, коли вона стояла навколішках біля канапи, і сперся на її плече.

— Ні, так не піде, — мовила я. — Ви вже вдовольніться подушкою, містере Гіткліф. Панянка і так згаяла на вас забагато часу: ми більш не можемо сидіти з вами й п'яти хвилин.

— Ні, можемо! — заперечила Кеті. — Він тепер буде добрим і терплячим. Він уже розуміє, що сьогодні вночі я буду нещасніша за нього, якщо переконаюся, що йому стало гірше через мене; тоді я ніколи більше не посмію прийти знов. Скажи мені правду, Лінтоне, — адже я справді більше не повинна приходити, якщо я завдала тобі шкоди.

— Ти можеш приходити, щоб полегшувати мій стан, — відповів він. — І ти мусиш приходити, бо справді заподіяла мені зло — сама знаєш, яке страшне! Мені ж не було так погано, коли ви прийшли, хіба ні?

— Та ви самі наробили собі лиха своїм плачем і безтямною поведінкою.

— Я взагалі нічого тобі не зробила, — мовила його кузина. — Так чи інак, тепер ми будемо друзями. Ти ж цього хочеш? Ти б хотів, аби я іноді тебе провідувала, правда ж?

— Я вже сказав, що так, — нетерпляче відповів він. — Сідай на канапі і дай я зіпруся тобі на коліна. Так я завжди сидів із мамою. Сиди тихо й не розмовляй. Можеш лише заспівати пісню, якщо вмієш, або розказуй напам'ять яку-небудь цікаву баладу — одну з тих, яких ти обіцяла мене навчити, — або якусь історію. Але краще баладу, починай.

Катрина прочитала найдовшу, яку тільки змогла пригадати. Це заняття дуже сподобалось обом. Лінтон зажадав прослухати іншу баладу, а потім іще одну, незважаючи на мій суворий протест. Так вони тішилися, поки не пробило дванадцяту і ми не розчули на подвір'ї кроки Гортона, що прийшов пообідати.