Буремний Перевал, стр. 54

— Як ви можете так підло дурити бідну дитину? — крикнула я з-за огорожі.— їдьте ви звідси, заради Бога! Як у вас совісті вистачає брехати людям у вічі? Міс Кеті, я каменем зіб'ю замок. Ви не вірте в ці побрехеньки. Самі подумайте: як можна вмирати від кохання до дівчини, яку ледве знаєш?

— От не думав, що нас підслуховують, — зауважив негідник. — Вельмишановна місіс Дін, мені подобаєтеся ви, та не подобається ваша подвійна гра, — голосно додав він. — Як ви можете так підло брехати, стверджуючи, буцімто я ненавиджу «бідну дитину»? І вигадувати свої побрехеньки, щоб відлякати її від мого дому? Катрино Лінтон (вже саме ім'я зігріває мені серце), люба моя дівчинко, мене цей тиждень не буде вдома — приходьте й подивіться, чи я кажу правду; будь ласка, моя крихітко! Тільки уявіть собі — а якби ваш батько й був на моєму місці, а Лінтон Гіткліф — на вашому? Ким би ви вважали вашого безтурботного коханого, якби ваш батько У просив його зглянутися на вас, а він не захотів би ступити й кроку назустріч? Не зробіть невиправної помилки через свою дурну впертість! Присягаюся своєю душею, він на краю могили, і ніхто, крім вас, не врятує його! Замок піддався, і я вискочила до них.

— Присягаюся, Лінтон помирає,— повторив Гіткліф, суворо поглянувши на мене. — Горе і розчарування наближають його до смерті. Неллі, якщо ти не хочеш її відпустити, можеш прийти сама. Я повернуся не раніше, ніж за тиждень, о цій же годині. Гадаю, що навіть твій хазяїн не заборонить їй відвідати свого кузена!

— Ходімо звідси, — сказала я, беручи Кеті під руку, і майже силоміць втягла її за собою до парку; вона вагалася, стривожено дивлячись у обличчя співбесідника, надто суворе, щоб можна було здогадатися про його справжні почуття.

Він під'їхав упритул до дівчини і, схилившись до неї, мовив:

— Міс Катрино, зізнаюсь, я не дуже поблажливий до Лінтона, а Гортон і Джозеф — тим паче. Щиро кажучи, йому доводиться скрутно. Він потребує доброти так само, як і любові, й ваше ласкаве слово було б для нього найкращими ліками. Не слухайте жорстоких повчань місіс Дін. Будьте милосердною і постарайтеся зустрітись із Лінтоном. Він марить про вас день і ніч і думає, що ви його зненавиділи, якщо не пишете й не приходите до нього.

Я зачинила хвіртку і підкотила до неї великий камінь, бо розхитаний замок не хотів слухатись, і, розгорнувши парасольку, підтягла під неї свою супутницю, бо у верховітті вже шаруділи перші краплі дощу, нагадуючи, що баритися не слід. Ми кинулися додому, не домовившись із Гіткліфом про зустріч, та я відчувала, що Катрині стало тепер удвічі важче на серці. її лице затьмарилося такою тугою, що вона й на себе не була схожа; дівчина, вочевидь, повірила кожному почутому слову.

Хазяїн пішов спочивати, не дочекавшись нашого повернення. Кеті прослизнула до його кімнати, щоб довідатись, як З він себе почуває; він уже спав. Вона повернулась і попросила мене посидіти з нею в бібліотеці. Ми удвох попили чаю, а потім вона згорнулася калачиком на килимі та звеліла мені не розмовляти, бо втомилася. Я взяла книгу й удавала, ніби читаю. Коли їй здалося, що я з головою поринула в читання, вона знову почала тихенько хлипати: останнім часом це на неї частенько находило. Якусь хвилю я це терпіла, а потім взялася безжально здіймати на глум усе, сказане містером Гіткліфом про сина, — та так, наче була певна, що вона зі мною згодиться. Ба ні! Моя дошкульна промова не притлумила враження, що його справили слова Гіткліфа; воно було саме таким, якого він прагнув досягти.

— Може, ти й маєш рацію, Неллі,— відповіла вона, — але я не заспокоюся, поки не знатиму напевне. І я маю сказати Лінтонові, що не пишу йому не зі своєї провини, і переконати його, що мої почуття не змінилися.

Чи варто було гніватись і сперечатися з її нерозумною довірливістю? Того вечора ми розпрощалися дуже ворожо. Та ранок заскочив мене на дорозі до Буремного Перевалу: на своєму поні їхала моя вперта панянка, а з нею поруч ішла я. Я не могла спокійно дивитися на її сум, бачити її бліде, згасле обличчя і важкий погляд, і здалася, потай плекаючи хистку надію на такий прийом Лінтона, що міг би довести, як мало правди в оповіді Гіткліфа.

Розділ двадцять третій

Дощова ніч поволі перейшла в туманний ранок — морозний і сльотавий водноас, — і шлях нам перетинали ручаї, що розливалися з пагорбів. Ноги в мене були геть мокрі, я сердилась і була в такому кепському гуморі, що якнайкраще пасував до такої прикрої справи. Ми зайшли до будинку через кухонні двері, щоб пересвідчитися, чи справді містера Гіткліфа немає вдома: я не дуже довіряла його словам.

Джозеф сидів сам-один і розкошував біля веселого полум'я у коминку: на столі — кварта елю та поламана великими куснями вівсяна перепічка, у зубах — мала чорна люлька. Катрина підбігла до вогню зігрітися. Я спитала, чи вдома хазяїн. Моє питання так довго лишалося без відповіді, що я засумнівалася, чи не оглух, бува, старий, і заговорила голосніше.

— Не-а! — пробубонів чи то радше прогундосив він. — Не-а! Тож ідіть-но ви, звідки прийшли.

— Джозефе! — почувся водночас із моїм вередливий голос із кімнати. — Скільки можна тебе кликати? У коминку лише кілька жаринок. Джозефе! Іди сюди негайно!

Голосне пихкання і незворушний погляд, утуплений у черінь, свідчили, що Джозеф лишився глухим до цього заклику. Покоївки і Гортона не було видно; перша кудись пішла у справах, а той, мабуть, десь працював. Ми впізнали голос Лінтона й увійшли.

— О, та щоб ти здох на своєму горищі! Сконав із голоду! — вигукнув хлопець, вочевидь гадаючи, що це йде його ледачий прислужник.

Він затнувся, зрозумівши свою помилку. Кеті кинулася до нього.

— Це ви, міс Лінтон! — сказав він, піднімаючи голову з поруччя великого крісла, в якому лежав. — Ні, не цілуйте мене, а то я почну задихатись. О Боже! Тато сказав, що ви прийдете, — продовжував він, відсапуючись після обіймів Катрини. Вона стояла і знічено дивилася на нього. — Ви не могли б зачинити двері? Ви лишили їх відчиненими. А ці… ці паскуди не хочуть принести вугілля. Тут так холодно!

Я поворушила жар у коминку й сама принесла цеберко вугілля. Хворий одразу ж почав скаржитися, що на нього летить попіл. Але хлопця мучив кашель, а сам він виглядав геть слабим і змореним, тож я не стала дорікати йому за таку примхливість.

— Ну ж бо, Лінтоне, — тихенько мовила Катрина, коли його спохмурніле лице прояснилося. — Ти мені радий? Що я можу зробити для тебе?

— Чому ви не приходили раніше? — спитав він. — Вам слід було прийти до мене, а не писати. Мене це страшенно втомлювало — писати такі довгі листи. Краще вже розмовляти.

Але тепер мені й розмовляти не хочеться. І взагалі нічого не хочеться! Не розумію, куди поділася Зілла! Може, ви (він поглянув на мене) збігаєте на кухню і подивитесь?

Я не діждалася подяки за щойно зроблену послугу, тому, не маючи бажання бігати туди й сюди з його примхи, відповіла:

— Там нема нікого, крім Джозефа.

— Я хочу пити, — обурено вигукнув він і відвернувся. — Як тато поїхав, Зілла почала щодня швендяти до Гімертона — просто жах якийсь! А я маю сидіти тут унизу — вони вдають, що не чують, якщо я кличу їх згори.

— А ваш батько уважний до вас, містере Гіткліф? — спитала я, помітивши, як він уникає дружніх обіймів Катрини.

— Уважний? Він хоч їх примушує бути трохи уважнішими! — вигукнув він. — Паскуди! Знаєте, міс Лінтон, цей бидлак Гортон насміхається з мене! Я його ненавиджу! Справді, я їх усіх ненавиджу: вони просто огидні!

Кеті метушилася, шукаючи води. На полиці вона побачила глек і принесла кузенові. Він попросив додати ложку вина з пляшки, що на столі, й, трохи відсьорбнувши, начебто заспокоївся і сказав, що вона дуже добра.

— А ти радий мене бачити? — знову спитала вона, зрадівши його слабкій посмішці.

— Так. Це щось нове — чути голос, подібний до вашого! — відповів він. — Але мене просто виводило з себе, що ви не ці приходите. А тато кричав, що я сам у цьому винен, називав мене жалюгідним, миршавим, нікчемним створінням і казав, що ви мене зневажаєте і що якби він був на моєму місці, то у Грейнджі давно вже хазяйнував би він, а не ваш батько. Але ж ви не зневажаєте мене, ні, міс…