Буремний Перевал, стр. 31

Лікар, склавши собі уявлення про її хворобу, підбадьорив його надією на сприятливий вислід — за умови, що ми надамо їй цілковитий спокій. Мені ж він сказав, що їй не так загрожує смерть, як остаточна втрата глузду.

Цієї ночі ні я, ні містер Едгар Лінтон не склепили очей; та ми й не лягали спати. Всі слуги також встали раніше, ніж зазвичай, ходили по дому навшпиньках і перешіптувались одне з одним. На ногах уже були всі, крім міс Ізабелли, і дехто вже докинув, що вона спить надто міцно. її брат також спитав, чи вона встала, і, здавалося, з нетерпінням чекав на неї, ображений, що вона виявляє таку байдужість до своєї невістки. Я боялася, що він звелить мені її покликати; та я була позбавлена сумної нагоди першою оголосити про втечу. Одна зі служниць — не обтяжене інтелектом дівчисько, яке рано-вранці послали до Гімертона в якійсь справі,— захекана, влетіла нагору і скочила до кімнати, репетуючи:

— Ой Боже мій, Боже! Що ж то далі буде? Хазяїне, хазяїне, наша панянка…

— А ну цить мені! — нагримала я, роздратована її вищанням.

— Говори тихіше, Мері… В чому справа? — спитав містер Лінтон. — Що трапилось із вашою панянкою?

– Її нема! Нема! Це вона з отим Гіткліфом втікла! — видихнула дівчина.

— Це неправда! — скричав Едгар Лінтон, схвильовано підводячись із місця. — Цього не може бути, як вам таке тільки до голови прийшло? Неллі Дін, ідіть і відшукайте її. Це неймовірно: не може такого бути!

Говорячи це, він підвів дівчину до дверей та ще раз спитав про причини такого твердження.

— Ну, я стріла на дорозі отого хлопця, що молоко приносить, — злякано бурмотіла дівчина, — а він сказав: «Ото вже, А мабуть, ґвалт піднявся у Грейнджі». Я думала, то він про хазяйчину хворобу, і кажу — «так». А він мені: «Та хтось же ж поїхав їх доганяти?» Я стою, дивлюся на нього. Він побачив, що я нічого не знаю, і ну розказувати, що якийсь джентльмен і леді заїздили до кузні підкувати коня — у двох милях від Гімертона, десь опівночі! А ковалева донька встала нишком подивитися, хто там, та відразу ж обох упізнала. І вона помітила, що той чоловік — Гіткліф то був, вона добре роздивилася, та його ні з ким не сплутаєш! — дав її батькові соверен у платню. А в леді на лице була насунута накидка; та вона попросила води, і поки пила, накидка зсунулась, і та дівчина її гарно розгледіла. Потім, як вони поїхали, Гіткліф тримав обох коней за повід, і вони звернули не до селища, а в другий бік, і поскакали так скоро, як тільки можна по такій дорозі. Ковалева донька нічого не сказала батькові, та вранці розплескала про таке діло всьому Гімертону.

Я побігла й зазирнула задля годиться до кімнати Ізабелли, і, повернувшись, підтвердила слова служниці. Містер Едгар Лінтон знову зайняв своє місце біля ліжка. Коли я увійшла, він звів на мене очі — і, прочитавши все на моєму розгубленому обличчі, відвів погляд, не віддавши мені жодного наказу, не зронивши й слова.

— Треба щось вдіяти, щоб їх захопити і повернути її додому? — спитала я. — Що ми маємо робити?

— Вона пішла з власної волі,— відповів хазяїн. — Вона мала право піти, якщо їй так треба. Більш не турбуйте мене через неї. Віднині вона моя сестра лише за йменням: не тому, що я її зрікся, а тому, що вона зреклася мене.

От і все, що він сказав із цього приводу; відтоді він не питав про неї і не згадував її імені, лише наказав мені відправи-ці ти всі її речі, які були в домі, до її нової оселі — коли я дізнаюся, де вона.

Розділ тринадцятий

Два місяці про втікачів не було чути; за ці два місяці місіс Катрина Лінтон підхопила й переборола жорстокий напад того, що називали «запаленням мозку». Жодна мати не доглядала б своє єдине дитя з такою відданістю, з якою Едгар піклувався про свою дружину. День і ніч він сидів біля її ліжка і терпляче зносив усі дратівливі спалахи, причиною яких були збуджені нерви й потьмарений розум. І хоча Кеннет зауважив, що за порятунок від могили вона може віддячити йому лише тим, що стане джерелом постійної тривоги в майбутньому (а якщо говорити відверто — що її чоловік має покласти все своє здоров'я й сили, аби зберегти руїну того, що колись було в ній людського), його радості не було меж, коли життя Катрини опинилося в безпеці; і він годинами сидів біля неї, спостерігаючи, як до неї повертається тілесне здоров'я, і засліплюючи себе надією, що її розум також проясниться й вона знову буде такою, як колись.

Вона вперше вийшла зі своєї кімнати лише напровесні, на початку березня. Містер Лінтон вранці поклав їй на подушку букетик золотистих крокусів; вона побачила їх одразу по пробудженні, і в її очах, що вже давно втратили радісний блиск, засяяв усміх, коли вона захоплено взяла букетик до рук.

— Це перші квіти у Перевалі,— вигукнула вона. — Вони нагадують лагідний вітерець, і перше сонячне тепло, і останній сніг. Едгаре, там, мабуть, дме південний вітер, а сніг майже всюди розтанув?

— Тут, унизу, снігу вже немає, люба, — відповів чоловік, — я бачу лише дві білі плями серед усього безмежжя вересових полів. Небо блакитне, співають жайворонки, а потічки й джерела струмують. Катрино, минулої весни я о цій порі не міг дочекатися, коли приведу тебе у свій дім; а зараз я б хотів, щоб ти могла піднятися на милю чи дві у гори: повітря там таке чисте — я знаю, воно зцілило б тебе.

— Я більше ніколи не піднімуся туди — хіба що ще одного разу, — мовила хвора, — і тоді ти підеш од мене, а я залишуся А там навіки. Наступної весни ти знову будеш жадати, щоб я була поруч — і, озирнувшись назад, у минуле, збагнеш, який був щасливий сьогодні.

Лінтон ніжно голубив її і намагався втішити пестливими словами, та дівчина кинула на квіти відсутній погляд, і в її очах зблиснули сльози й вільно полились по щоках.

Ми знали, що їй справді вже краще, і тому вирішили, що такий смуток спричинений довгим ув'язненням у чотирьох стінах, а зміна оточення допоможе його подолати. Хазяїн звелів мені запалити вогонь у вітальні, до якої вже багато тижнів ніхто не заходив, і поставити крісло-гойдалку на сонці біля вікна; і він на руках приніс дружину туди, і вона довго сиділа, насолоджуючись затишним теплом, і, як ми й очікували, трохи повеселішала; все, що її оточувало, хоч і було звичним, проте не навіювало гнітючих роздумів — на відміну від тої кімнати, де вона лежала хвора. Надвечір вона здавалася дуже втомленою; але ніякими силами не можна було її вмовити повернутися нагору, тож я постелила їй на канапі у вітальні, поки не підготують іншої кімнати. Для того, щоб не довелося щоразу долати сходи, ми влаштували для неї спальню в тій самій кімнаті, де ви лежите зараз, — на одному поверсі з вітальнею; і скоро вона настільки зміцніла, що могла ходити з однієї кімнати в другу, спираючись на руку Едгара. Вона має видужати, думала я, адже всі ми так чекаємо цього! А в нас була подвійна причина цього бажати, бо від її життя залежало й життя іншої істоти: ми плекали надію, що незабаром серце містера Лінтона звеселить народження спадкоємця і вбереже його землі від небезпеки стати чужою власністю. Слід зауважити, що Ізабелла тижнів через шість після свого зникнення надіслала братові коротенького листа, в ці якому повідомляла про свій шлюб із Гіткліфом. Лист здавався сухим і холодним; але внизу була зроблена приписка олівцем, у якій вона благала брата зберегти про неї добру пам'ять і простити її, якщо вона його скривдила. Вона запевняла, що не могла вчинити інакше, а що зроблено — того У не вернеш: від неї залежало це виправити. Лінтон, гадаю, не відповів на цього листа; та ще за два тижні я отримала довге послання, котре здалося мені дивним, якщо згадати, що воно вийшло з-під пера молодої жінки у її медовий місяць. Я вам його зачитаю: воно зберігається в мене й досі.

Будь-яка згадка про померлих цінна, якщо вони були дорогі нам за свого життя.

* * *

«Люба Неллі! — так воно починається. — Минулої ночі я приїхала до Буремного Перевалу і вперше почула, що Катрина була дуже хвора і це не минулося ще й досі. Мабуть, мені не слід писати до неї; а мій брат чи надто на мене сердиться, чи надто засмучений, аби відповісти на мого листа. Але я все одно маю комусь написати — і тому пишу тобі.