Буремний Перевал, стр. 30

— О сер! — вигукнула я, бачачи, що крик жаху вже ладен зірватися з його уст через видовище, яке він уздрів тут, у похмурій напівтемній кімнаті. — Моя бідна пані хвора, і щось я не можу з нею впоратись. Будь ласка, підійдіть до неї та вмовте лягти у ліжко. Не гнівайтеся: до неї ж ніяк не підступишся — тільки як вона сама забажає!

— Катрина хвора? — скрикнув він, кидаючись до нас. — Зачиніть вікно, Неллі! Катриної Чому ти…

Він затнувся: змучений вигляд місіс Катрини Лінтон так його нажахав, що чоловікові на якусь мить відібрало мову — і він міг тільки в заціпенінні переводити погляд із неї на мене.

— Вона тут вередувала, — вела я далі,— і майже нічого не їла, та ні на що не скаржилась; а що не хотіла нікого бачити до сьогоднішнього вечора, то ми й не могли розповісти вам, у якому вона стані — бо самі не знали. Та це нічого!

Я відчувала, що мої виправдання звучать не до ладу; хазяїн спохмурнів.

— То це нічого, Неллі Дін? — мовив він суворо. — Я чекаю більш зрозумілих пояснень такого поводження. Ви ще доповісте, чому тримали мене в цілковитому незнанні!

Він пригорнув дружину й тужливо вдивився в її обличчя.

Спершу вона не впізнавала його: він був поза полем її затьмареного зору. Однак таке марення не було постійним; відірвавши погляд від пітьми за вікном, вона поступово зосередила увагу на моєму хазяїнові й утямила, хто тримає її в обіймах.

— О! Ти прийшов, так, Едгаре Лінтон? — у гнівному піднесенні проказала вона. — Ти — одна з тих речей, що вічно У трапляються під руку, коли вони менш за все потрібні; а як треба — їх не знайдеш ніколи! Гадаю, зараз голосіння тут буде досить — точно буде досить! — та це мене не втримає від моєї вузенької хати — мого прихистку, де я опинюся ще до початку весни. Ось так: не до Лінтонів — затям! — не під церковне склепіння; я буду просто неба, а в узголів'ї — камінь. А ти — як знаєш: можеш іти до них, а схочеш — прийдеш до мене!

— Катрино, що ти накоїла? — почав мій хазяїн. — Я більше для тебе нічого не значу? Ти любиш цього мерзенного Гіт…

— Цить! — скрикнула місіс Катрина Лінтон. — Замовкни, чуєш? Якщо ти згадаєш це ім'я — я тут-таки доведу справу до кінця — я вистрибну у вікно! Ти можеш володіти тим, до чого можеш діткнутися зараз; але душа моя буде там, на вершині пагорба, перш ніж ти знову торкнешся мене своїми руками! Я не хочу тебе, Едгаре; я хотіла тебе, але це в минулому. Вертайся до своїх книжок. Я рада, що вони тебе втішать — бо від мене ти більше нічого не матимеш!

— Вона не при собі, сер, — втрутилася я. — Вона весь вечір верзе нісенітниці. Та дайте їй спокій і забезпечте гарний нагляд — і вона прийде до тями. А доти не треба її сердити.

— Я не бажаю чути від вас надалі жодної поради, — відповів містер Едгар Лінтон. — Ви знали вдачу вашої хазяйки — і спокійно дозволили її розхвилювати. І ці три дні ви спокійно дивилися мені у вічі! Яка жорстокість! Місяці хвороби не змінили б її настільки!

Я стала захищатися, вважаючи, що не слід винуватити мене в недоброзичливих чужих примхах.

— Я знала, що місіс Лінтон владна й уперта, — кричала я, — та не знала, що ви хочете догоджати її навісній вдачі! Я не знала, що то їй на догоду так треба, щоб я заплющила очі на походеньки містера Гіткліфа! Я вас сповістила, як вірний слуга, — тепер маю й дяку, як вірний слуга! Ну, це навчить мене наступного разу бути обережнішою. Іншим разом самі дізнавайтеся, що вам треба!

– Іншим разом, коли ви прийдете до мене з доносом, ви будете звільнені, Неллі Дін, — була відповідь.

— А як гарно було б нічого про це не знати, так, містере Лінтон? — сказала я. — Гіткліф із вашого дозволу приходить залицятися до міс і щоразу, як вас немає вдома, клепати на вас хазяйці?

У безумстві Катрини було ще досить проблисків розуму, щоб по-своєму осягнути нашу розмову.

— О! Неллі мене зрадила, — відчайдушно вигукнула вона. — Неллі — мій потаємний ворог! Ти відьма! То ти й справді збираєш «чортові пальці» — щоб нас зурочити! Пусти мене, я доберуся до неї! Вона в мене хутко покається!

Очі дівчини палали, ледь не вергаючи блискавки; вона щосили пручалася, щоб вирватися з рук Лінтона. Я не мала ніякого бажання чекати розв'язки цього дійства, тож вирішила на власний розсуд покликати лікаря — і вийшла з кімнати.

Коли я йшла садом у бік дороги, то побачила, що на мурі, біля гака, до якого припинають коней, мигтить щось біле. Та було видно, що ворушиться воно не від вітру. Хоч як я спішила, та все ж спинилася поглянути, що це — щоб опісля не навигадувати собі всіляких дурниць. Та як я була вражена й розгублена, виявивши — радше навпомацки, — що це Фанні, спанієль міс Ізабелли: він висів у зашморгу, скрученому з носовика, і вже ледве дихав. Я швидко звільнила його і віднесла до саду. Востаннє я бачила песика, коли він біг слідком за своєю хазяйкою догори у покій. Тепер я не могла збагнути, як він опинився тут і що за нелюд так із ним повівся. Коли я розв'язувала вузол на гаку, мені почулося щось схоже на стукіт копит удалині; та я й без того мала про що думати і не зважила на цю обставину — хоч і дивно було почути такий звук у цьому місці о другій годині ночі.

Містер Кеннет, на щастя, саме виходив із дому — збирався до одного зі своїх хворих у селищі,— коли я підбігла до У нього. Розповідь про недугу Катрини Лінтон спонукала його негайно йти зі мною. То був простий, грубий чоловік, і він не став довго сумніватися, перш ніж повідати, що хвора навряд чи переживе повторний напад, хіба що як цього разу більше коритиметься його вказівкам, ніж було досі.

— Неллі Дін, — мовив лікар, — я не можу спекатися думки, що цьому є якесь додаткове пояснення. Що там у вас коїться, у Грейнджі? До нас доходили дивні чутки. Така міцна, здорова дівчина, як Катрина, не зляже отак із нічого: з людьми її складу цього не буває. А як уже з ними гарячка чи щось таке, то треба добряче поморочитися, щоб їх витягти. Як це почалося?

— Хазяїн вам усе розповість, — відповіла я, — та ви ж знаєте жорстокі нахили цих Ерншо! А місіс Катрина Лінтон їх усіх перевершить. Скажу одне: все почалося під час суперечки. Вона нетямилася з люті, і в неї стався напад. Принаймні вона так запевняє; бо в розпалі сутички побігла до себе й замкнулася. Потім вона відмовлялась їсти, а зараз марить, ніби у напівсні; впізнає тих, хто з нею поруч, та її уява весь час повниться дивними думками й видіннями.

— Містер Лінтон буде дуже сумувати за нею? — запитливо відказав на це Кеннет.

— Сумувати? В нього серце розірветься, як із нею щось станеться, — відмовила я. — Не лякайте його більше, ніж треба.

— Ну, я його попереджав, — мовив мій супутник. — Він знехтував моєю пересторогою, тож мусить змиритися з наслідками. Він начебто останнім часом приятелює з містером Гіткліфом?

— Гіткліф часто бував у Грейнджі,— відповіла я, — бо вони з хазяйкою — давні знайомі, а не тому, що хазяїнові приємне його товариство. Та віднині йому не доведеться обтяжувати й себе відвідинами — він натякнув, що плекає надії щодо міс Ізабелли Лінтон, і навряд чи його в нас прийматимуть далі.

— А міс Лінтон що — дала йому відкоша? — таким було наступне запитання лікаря.

— Вона мені не сповідується, — відрізала я, не бажаючи продовжувати цю розмову.

— Так, вона собі на думці,— зауважив він, похитавши головою. — Все робить по-своєму! Воно б нічого, якби дівчача дурість. Я знаю від людей, яким можна вірити, що минулої ночі (а ніч була казкова!) вона години зо дві гуляла з Гіткліфом у розсаднику поза вашим будинком; і він намовляв її втекти з ним — не заходячи у дім, сісти на коня та гайнути звідси! А вона нібито змогла відкараскатися від нього, тільки пообіцявши, що до наступного побачення підготується краще. Коли це буде, мій оповідач не почув; та ви скажіть містеру Лінтону, щоб він наглядав за нею!

Ця новина вселила в мене нові страхи; я покинула Кеннета і майже всю дорогу додому мчала стрімголов. Песик усе ще скавулів у саду. Я на мить спинилася, щоб відчинити йому хвіртку, та він, замість того щоб бігти до брами, крутився туди й сюди по траві, щось винюхуючи; ледь не вискочив на дорогу, та я підхопила його й понесла з собою до будинку. Піднявшись до спального покою Ізабелли, я побачила, що мої лихі передчуття справдилися: в кімнаті нікого не було. Якби я зазирнула сюди на дві години раніше, звістка про хворобу міс Ізабелла Лінтон змогла б утримати дівчину від такого переступу. Та що можна було вдіяти зараз? їх вдалося б перепинити, лише кинувшись наздогін цієї ж миті; проте сама я не могла їх переслідувати, а сполохати усіх у домі теж не наважилася; тим паче я не могла посвятити у цю справу хазяїна: він був у такому відчаї, що в нього не стало б сили знести нове горе! Мені лишалося тільки тримати язика за зубами і ці дозволити подіям іти своїм плином; а оскільки уже прийшов Кеннет, я, не дуже вправно приховуючи своє збентеження, пішла його зустрічати. Катрина лежала у тривожному забутій ті: чоловікові вдалось її втихомирити. Зараз він, схилившись над її подушкою, стурбовано придивлявся до кожного порубу кожної зміни в неспокійному виразі її обличчя.