Крізь час. Темна Вежа II, стр. 95

Роланд пошукав щось у кошелі, який тепер приємно відтягували важкі набої з того, іншого світу. Знайти потрібну річ в залишках його життя виявилося не так вже й важко.

Щелепа.

Щелепа чоловіка в чорному.

— Ми залишимося тут на деякий час, поки я одужаю, — сказав стрілець.

— А ти знатимеш, коли це станеться?

Роланд слабо всміхнувся. Дрож минала, піт висихав під прохолодним нічним вітерцем. Але з його пам'яті досі не вивітрювалися ті обриси фігур — рицарів, друзів, коханих і ворогів минулого, що піднімалися дедалі вище й вище, на мить показувалися у бійницях і зникали. Він бачив тінь Вежі, у якій вони були ув'язнені, що простягалася далеко уздовж рівнини крові, смерті й нещадних випробувань.

— Я ні, — відповів він і кивнув туди, де лежала Сюзанн. — А от вона знатиме.

— А що потім ?

Роланд підняв щелепу Волтера вище.

— Якось ця щелепа заговорила.

Він подивився на Едді.

— І заговорить знову.

— Це небезпечно. — Голос Едді звучав глухо.

— Так.

— І не тільки для тебе.

— Не тільки.

— Чувак, я її кохаю.

— Так.

— Якщо ти її скривдиш…

— Я робитиму те, що муситиму, — відповів стрілець.

— Тобто ми тобі по цимбалах? Так?

— Я люблю вас обох. — Стрілець подивився на Едді, й той побачив, що щоки Роланда в червонястих відблисках решток багаття блищать. Він плакав.

— Це не відповідь на питання. Ти ж підеш далі, правда?

— Так.

— До самого кінця.

— Так. До самого кінця.

— Хай там що. — Едді подивився на нього з любов'ю, ненавистю і всією згорьованою ніжністю людини, що безнадійно намагається спізнати думки, волю й потреби іншої людини.

У кронах дерев стогнав вітер.

— Чувак, ти говориш просто як Генрі. — Едді й собі розплакався. Мимоволі. Сльози він ненавидів. — У нього булла своя вежа, тільки не темна. Пам'ятаєш, як я розповідав тобі про вежу Генрі? Ми були братами і, по-моєму, стрільцями. У нас була Біла вежа, і він попросив мене піти в мандри до неї разом із ним, попросив єдиним відомим йому способом, от я і підсів, бо він був моїм братом, доганяєш? Ми дісталися до Білої вежі. Знайшли її. Але вона виявилася отруйною. Вона вбила його. І мене б убила. Ти мене знайшов. Ти врятував не просто моє життя. Ти мою душу довбану спас.

Обійнявши Роланда, Едді поцілував його в щоку. Відчув смак його сліз.

— То що? Знову підсядемо? Вперед до нової зустрічі з людиною?

Стрілець не сказав ані слова.

— Тобто не так вже багато людей ми бачили, але я знаю, що вони є там, попереду, а там, де йдеться про Вежу, завжди з'являється людина. Ти чекаєш на того чоловіка, бо мусиш із ним зустрітися. І врешті-решт, у кого гроші, той і правий. А може, правий той, у кого кулі, а не бакси. То що, погнали? На коней? Назустріч чоловікові? Бо якщо це знову буде повторення одного й того самого лайна, то краще б уже ви двоє лишили мене на поталу омарам. — Едді подивився на стрільця очима, під якими залягли темні кола. — Чувак, я жив у лайні. І зрозумів, що не хочу померти брудним.

— Це не те саме.

— Ні? Скажеш, ти не сидиш на своїй голці?

Роланд не відповів.

— А хто зайде в чарівні двері й порятує тебе, чувак? Знаєш, хто? Я. І ніхто інший. Ти видобув сюди все, що міг витягти. Єдине, що ти віднині зможеш витягати, — це факана пушка, бо це все, що тобі лишилося. Як Балазару.

Роланд промовчав.

— Хочеш знати, чого мене все моє життя вчив брат? — Голос Едді зривався і був хрипким від сліз.

— Так, — відповів стрілець. Він нахилився вперед, пильно дивлячись у вічі Едді.

— Він навчив мене того, що якщо вбиваєш те, що любиш, то ти проклятий.

— Я вже й так проклятий, — спокійно відгукнувся Роланд. — Але, напевно, навіть прокляті можуть сподіватися на спасіння.

— Ти хочеш угробити нас усіх?

Роланд мовчав.

Едді вхопив його за лахміття сорочки.

— Хочеш і її угробити?

— Всі ми помремо, коли настане наш час, — відповів стрілець. — Світ зрушив з місця, але рухається не тільки він. — Він подивився просто на Едді. У непевному світлі його вицвілі блакитні очі набули сіруватого відтінку. — Та ми будемо неперевершені. — Він помовчав. — Ми здобудемо не тільки світ, Едді. Якби на кону стояв тільки світ, я б не став ризикувати твоїм і її життям… не допустив би смерті малого.

— Про що ти торочиш?

— Йдеться про все суще, — спокійно сказав стрілець. — Ми підемо, Едді. Ми боротимемося. Дістанемо поранення. Але врешті-решт ми вистоїмо.

Тепер уже промовчав Едді. Він ніяк не міг придумати, що відповісти.

Роланд лагідно взяв Едді за руку.

— Навіть перед коханням, хай йому грець, — сказав він.

5

Врешті-решт Едді заснув біля Сюзанн, третьої з тих, кого Роланд видобув, аби створити нову трійцю. Сам Роланд не спав — поки вітер осушував на щоках сльози, він дослухався до голосів, що лунали в ночі.

Прокляття?

Спасіння?

Вежа.

Він прийде до Темної вежі й там проголосить їхні імена. Там він проголосить їхні імена, всі їхні імена.

Сонце забарвило схід у колір темної троянди, і Роланд — тепер не останній стрілець, а один із трьох останніх — нарешті заснув. І крізь бурхливі його сни заспокійливою синьою ниткою проходило тільки одне:

«Там я проголошу всі їхні імена!»

Післямова

Так закінчується друга з шести чи семи книг, що разом становлять епопею під назвою «Темна вежа». У третьому томі («Безплідні землі») розповідається про те, як Роланд, Едді й Сюзанн мандрують до Вежі. Четверта книга, під назвою «Маг і кристал», — це історія чарів і спокуси, та більша частина її — про те, що відбувалося з Роландом до того, як читачі познайомилися з ним на шляху гонитви за чоловіком у чорному.

Моє здивування від того, як тепло читачі прийняли перший том цього твору (не надто подібного до більшості книг, за які я знаний), може дорівнятися хіба що до моєї вдячності тим, хто його прочитав і кому він сподобався. Знаєте, цей твір нагадує мені мою власну Вежу. Його персонажі — а надто Роланд — невідступно мене переслідують. Чи знаю я насправді, що таке Вежа і що очікує Роланда (звісно, якщо він дістанеться до неї, а ви будьте готові до того, що, цілком вірогідно, до Вежі дійде не стрілець)? І так, і ні. Я знаю лише одне: ця оповідь манила мене до себе протягом сімнадцяти років. У цій книзі, довшій за першу, багато питань досі лишилися без відповіді, а до розв'язки цілої історії ще дуже далеко, та я відчуваю, що насправді цей том цілісніший, ніж перший.

І тепер відстань до Вежі скорочується.

Стівен Кінг

1 грудня 1986 р.