Крізь час. Темна Вежа II, стр. 73

— Підійди трохи ближче. Якщо вже розмовляти, то розмовляти. Щоразу, коли доводиться перекрикувати шум хвиль, у мене з горла видирається шматок. Чи то таке відчуття з'являється.

— Бабусю, чому в тебе такі великі очі? — спитав Едді, не зрушуючи з місця.

— Що ти таке верзеш, чорт забирай?

— Це з казки. Вигадки. — Зараз Едді трохи спустився вниз схилом — на чотири ярди, не більше. — І якщо ти думаєш, що зможеш заговорити мені зуби настільки, щоб я підійшов досить близько до того візка, то вважай, що в тебе в голові самі вигадки.

— Досить близько для чого? Не доберу, — сказав Роланд, хоча насправді чудово розумів, про що йдеться.

З відстані ста п'ятдесяти ярдів згори й за чверть милі на схід за всім цим дійством уважно спостерігали темні очі — очі, що світилися живим розумом і нелюдською безжальністю. Почути, про що говорять ті двоє, було неможливо — винні в цьому були вітер, хвилі й глухий рокіт прибою, що невтомно рив свій підкоп. Та Детті не потрібно було чути, що вони говорять, аби знати, про що йдеться. І без підзорної труби вона бачила, що Справжній Мерзотник зараз був уже Реально Хворим. Може, Справжній Мерзотник колись і планував пару деньків чи навіть тижнів позбиткуватися з безногої негритянки (судячи з обстановочки, інших розваг тут хрін діждешся) — але їй здалося, що тепер Реально Хворому потрібно було тільки одне — забрати свою білу дупу подалі звідси. Просто скористатися чаклунськими дверима, аби врятувати свою сраку. Раніше йому ще ніколи не доводилося драпати. Не доводилося ні п'ятами, ні сракою накивати. Раніше Справжній Мерзотник існував тільки в її уяві. Її досі не перло думати про те, як це все було, які були відчуття, як легко він зумів перебороти всі її відчайдушні спроби випхати його втришия й знову стати господаркою у власній голові. То було страшно. Жахливо. А що ще страшніше, так це те, що вона не доганяла. Що спричинило такий її переляк? Саме по собі лякало вже те, що до цього призвело не вторгнення. Вона знала, що варто покопирсатися в собі глибше, і тоді розгадка не за горами, але не хотіла цього робити. Копирсання в собі може завести її до місця такого типу, якого в стародавні часи боялися моряки, ні дати ні взяти кінця світу, місця, котре давні картографи позначали міткою «ТУТА ВОДЯЦЯ ГАДЮКИ». Огидним у втручанні Справжнього Мерзотника було те, що воно здалося знайомим, наче ця дивовижа траплялася й раніше — та не раз, а чимало разів. Але, попри весь переляк, паніку Детта рішуче відкинула. Навіть у процесі боротьби з загарбником вона спостерігала і все запам'ятовувала. А тепер пригадала, як подивилася в ті двері, куди її власними руками завіз на колясці стрілець. Згадала, як тіло Справжнього Мерзотника лежало на піску, а Едді нависав над ним із ножем у руці.

От коли б той Едді всадив ножа прямо Мерзотникові в горлянку! Була б ото забава, веселіша за свинорізку! Стократ веселіша!

Едді цього не зробив, але вона бачила Мерзотникове тіло. Воно дихало, але назвати це інакше, як тілом, язик не повертався. То була просто нікчемна річ, наче викинутий мішок, куди якомусь кретинові забажалося напхати бур'яну чи кукурудзяних обгорток.

Деттин розум був страшний, як ніч, але водночас навіть швидший і гостріший, ніж у Едді. «Той Мерзотник звик сцяти оцтом. А тепер все, хана. Він знає, що я тут, і хоче якомога швидше злиняти, поки я не надрала йому сраку. А от той його малий друзяка — він досі в біса сильний, і йому поки що мало того, як він мене помучив, він хоче ще. Хоче унюхати, де я, хай там що з тим Мерзотником. Точно. Він думає: «Що ж, безнога чорномаза сучка надумала тягатися з таким великим гандоном, як я. Я тікати не збираюся. Я ту чорну мандавошку знайду, виїбу її разів зо два, а там уже і далі можна буде йти». От що він там собі комбінує. Ну нічо. Я тобі покажу, біла мордо. Думаєш, голими руками Детту Волкер візьмеш? Ну давай, піднімайся сюди, в ці буєраки, і спробуй, як воно. Тільки полізь до мене, і взнаєш, як це: їбошитися з найкращою, солоденький! Точно взнаєш…»

Але щурячий біг Деттиних думок перервав звук, що долинув до її вух чітко, попри весь шум прибою та вітру: важкий вибух револьверного пострілу.

15

— По-моєму, ти розумієш усе краще, ніж показуєш, — сказав Едді. — В біса краще. Хочеш, аби я підійшов до тебе на відстань простягнутої руки. От тоді-то ти мене й загребеш тепленьким. Так я думаю. — Не відводячи погляду від Роландового обличчя, він різко повернув голову до дверей і не знаючи, що неподалік одна людина думає точнісінько те саме, додав: — Так, ти хворий, але може бути й таке, що ти прикидаєшся слабшим, ніж насправді. Може, ти трохи придурюєшся.

— Все може бути, — без посмішки підтвердив Роланд і додав: — Але це не так.

Але насправді він придурювався… зовсім трішки.

— Ще кілька років погоди не зроблять, правда ж? Ще трохи, і я більше не зможу кричати. — Неначе на доказ цих слів, останній склад прозвучав хрипко, як жаб'яче квакання. — І я хочу, аби ти добре зважив, що робиш, чи то пак збираєшся зробити. Якщо я не зможу переконати тебе піти зі мною, то, може, вдасться пробудити в тобі пильність… знову.

— Заради своєї дорогоцінної Вежі, — насмішкувато передражнив Едді, але з пагорба спустився, ковзким рухом подолавши рівно половину пройденого нагору шляху. Його обтріпані тенісні черевики здіймаїи легенькі хмарки бурої куряви.

— Заради моєї дорогоцінної Вежі та твого не менш дорогоцінного здоров'я, — не розгубився стрілець. — Не кажучи вже про твоє дорогоцінне життя.

Плавно витягнувши другий і останній револьвер з лівої кобури, Роланд поглянув на зброю водночас із сумовитим і незрозумілим виразом обличчя.

— Якщо ти думаєш, що можеш налякати мене своєю пукалкою…

— Я так не думаю. Едді, ти ж знаєш, що я не зможу в тебе стріляти. Але, по-моєму, тобі потрібно дати наглядний урок про те, як змінилася ситуація. Як сильно вона змінилася.

Роланд підняв револьвер, спрямувавши дуло не на Едді, а на порожній океан, що розкотисто гуркотів прибоєм, і великим пальцем натиснув на гачок. Едді весь підібрався, очікуючи гучного пострілу.

Нічого. Тільки сухе клацання.

Роланд знову звів курок. Циліндр повернувся. Стрілець натиснув на гачок, але знову пролунав тільки невиразний щиглик.

— Не морочся, — сказав Едді. — Там, звідки я родом, Міністерство оборони взяло б тебе на роботу після першої ж осічки. А ще ти міг би…

Але важке БА-БАХ, що прокотилося від пострілу, обрізало закінчення фрази. Так само охайно Роланд збивав маленькі гілочки з дерев, коли вправлявся у стрільбі по мішенях в пору свого учнівства. Едді аж підстрибнув. Постріл миттю обірвав нескінченне комашине рііііі, що стояло на схилах пагорбів. І тільки після того як Роланд поклав револьвер собі на коліна, комахи знову завели свою пісню — потроху, повільно, наче побоюючись.

— І що це, в біса, доводить?

— Гадаю, все залежить від того, до чого ти дослухатимешся, а що категорично не захочеш чути, — дещо різкувато відповів Роланд. — Я мав на меті продемонструвати, що не всі патрони негодящі. Більше того, мається на увазі — й до цього варто прислухатися, — що деякі, а може, навіть усі патрони в револьвері, який ти віддав Одетті, можуть бути нормальними.

— Лайно собаче! — Едді помовчав. — Чому?

— Бо я зарядив револьвер, з якого щойно стріляв, патронами з нижньої частини моїх патронних стрічок, інакше кажучи, патронами, котрі намокли найсильніше. Я зробив це тільки для того, аби вбити час, поки тебе не було. Не так вже це й довго — зарядити револьвер, особливо якщо тобі бракує кількох пальців на руці, ха-ха! — Роланд почав сміятися, але сміх одразу ж переріс у кашель, і стрільцеві довелося прикривати рота кулаком руки, на якій не вистачало пальців. Коли напад кашлю минувся, він продовжив: — Але після того, як спробуєш стріляти мокрими патронами, потрібно розібрати револьвер і почистити механізм. «Розібрати револьвер, почистити механізм, шмаркачі», — то була перша істина, яку вбивав у наші голови наш учитель, Корт. Я не знав, скільки часу в мене забере розібрати револьвер, вичистити його й знову скласти, коли в мене лишилося всього півтори руки. Але подумав, що якщо вже збираюся жити далі — а я все-таки збираюся, Едді, — то краще мені це з'ясувати. З'ясувати, а потім навчитися робити це швидше, правда ж, варто? Підійди трохи ближче, Едді. Заради свого батька, підійди ближче!