Шукач [Стрілець]. Темна вежа I, стр. 51

— Скільки ж разів ти мені збрехав? — спитав він у скелета. Багато — він не сумнівався. Але брехня була тим кращою, що переплелася з правдою.

Вежа. Десь далеко попереду вона чекає на нього — осердя самого Часу, осердя Розміру.

І знову він вирушив на захід, повернувшись спиною до сонця, що сходило, а обличчям — до океану. Він усвідомив, що величезний етап його життя минув безповоротно.

— Я любив тебе, Джейку, — сказав він уголос.

Заціпеніння поволі покинуло його тіло, тож тепер він крокував швидше. І надвечір прийшов на край землі. Він сів на безлюдному березі, що простягався праворуч і ліворуч, куди сягало око. Прибережні хвилі невтомно накочували на пісок, розбиваючись об берег. Захід сонця широким мазком зафарбував воду в колір підробленого золота.

Стрілець сидів, повернувши лице до присмеркового світла. Він мріяв про своє і дивився, як на небі запалюються зорі. Його прагнення до кінцевої мети не ослабло, і серце билося так само гаряче. Волосся, хоч і поріділе та сиве на скронях, розвівалося на вітрі, а батькові револьвери, оздоблені сандаловим деревом, щільно прилягали до стегон. Він був самотній, але не вважав цю самотність чимось гнітючим чи ганебним. На світ опустилася темрява, і світ зрушив з місця. Стрілець чекав, коли настане час видобування, і все мріяв та мріяв про Темну Вежу, до якої він, сурмлячи в ріг, дістанеться одного дня під вечір. І там відбудеться остання, вирішальна битва, розмах якої годі й уявити.