Шукач [Стрілець]. Темна вежа I, стр. 41

Корт двічі зробив випад, щоб відволікти увагу, а потім рушив просто на нього.

Роланд був готовий і ні на мить не піддався обманові (до того ж обидва знали, що трюк цей слабенький). Палиця описала рівну дугу, з глухим звуком «гуп» опустилася на голову Корта, і він упав, не відводячи від хлопця розслабленого невидющого погляду. З кутика рота скотилася тоненька цівка слини.

— Здавайся або помри, — зажадав Роланд, відчуваючи, що рот наче напханий мокрою ватою.

І Корт посміхнувся. (Свідомість його трималася на тонкій волосині, і наступний тиждень він проведе під наглядом у своїй хатині, занурений у морок коми. Але поки що він тримався за свідомість усіма силами свого безжального життя, проведеного без тіні сумніву в правильності вчинків.) Він побачив у очах хлопця потребу поговорити, і навіть попри те, що їх розділяла завіса крові, зрозумів, що той відчайдушно прагне цієї розмови.

— Здаюся, стрільцю. Здаюся з посмішкою. Сьогодні ти пам'ятав обличчя свого батька і його попередників. Здійснилося диво!

Зряче око Корта заплющилося.

Стрілець обережно, але рішуче поторсав його. Інші хлопці оточили його, нетерпляче очікуючи, коли ж нарешті можна буде поплескати його по спині й покачати на руках. Але трималися вони осторонь, побоюючись, відчуваючи, що між ними тепер пролягла прірва. Зрештою, це відчуття було не таким уже й новим, бо між цим хлопцем та рештою завжди було бездонне провалля.

Кортове око знову розплющилося.

— Ключ, — сказав стрілець. — До того, що належить мені за правом народження. Він потрібен мені.

За правом народження йому належали револьвери, не та важезна зброя, яку носив його батько (ваги їй додавало сандалове дерево), та все одно це були револьвери. До них заборонено було торкатися всім, крім обраних. Під важким склепінням сховища, розташованого під казармою (де він відтепер, як того вимагав стародавній закон, мусив оселитися — подалі від материнських грудей), висіла його учнівська зброя — важкі громіздкі револьвери зі сталі й нікелю. За часів учнівства вони належали його батькові, а батько зараз був правителем. Принаймні, вважався ним.

— То твоя потреба така загрозлива? — наче уві сні, пробурмотів Корт. — Така нагальна? О так, цього я й боявся. Потребуючи чогось так сильно, ти міг стати дурним. Але ж ти виграв.

— Ключ.

— Це ж треба — сокіл як зброя. Гарний хід. І довго ти тренував того негідника?

— Я ніколи не тренував Давида. Він був моїм другом. Ключ.

— У мене під паском, стрільцю. — І око знову заплющилося.

Стрілець засунув руку за пояс Корта, відчуваючи, як важко тисне на неї черево вчителя. Колосальні м'язи тепер були розслаблені й бездіяльні. Ключ висів на мідному кільці. Роланд стиснув його в руці, стримуючи шалене бажання тріумфально підняти його вгору на знак перемоги.

Він звівся на ноги і вже повертався обличчям до решти. Аж раптом Кортова рука навпомацки потягнулася до його щиколотки. Якусь мить стрілець із острахом чекав останньої атаки і напружився, але Корт тільки підняв на нього погляд і поманив пальцем, вкритим кіркою крові.

— Зараз я засну, — спокійно прошепотів Корт. — Я вирушаю в путь. Мабуть, піду аж до самого кінця, звідки ллється світло. Не знаю. Більше я тебе нічого не навчу, стрільцю. Ти перевершив мене, і навіть на два роки раніше, ніж це зробив твій батько. А він же був наймолодшим з усіх. Але дозволь дати тобі пораду.

— Що за порада? — В голосі Роланда бриніло невдоволення від нетерплячки.

— А ну зітри той вираз з лиця, шмаркач!

Роланд настільки сильно здивувався, що підкорився наказу (хоча, ховаючись за маскою свого обличчя, він не міг цього знати).

Кивнувши, Корт прошепотів одне-єдине слово:

— Зачекай.

— Що?

Зусилля, з яким Кортові доводилося вимовляти слова, надавало їм значної ваги.

— Дозволь слову й легенді йти попереду тебе. Знайдуться ті, хто візьме на себе й те, і інше. — Його очі зиркнули кудись понад стрільцевим плечем. — Може, якісь дурні. Нехай на обличчі твоєї тіні відросте борода. Дай їй час потемніти. — Він посміхнувся, і від цього обличчя набуло карикатурного вигляду. — Якщо буде час, то слова зможуть навіть чаклуна зачаклувати. Ти розумієш, про що я, стрільцю?

— Здається, розумію.

— Ти скористаєшся останньою порадою свого вчителя?

Стрілець хитнувся на підборах. У його постаті, задумливо схиленій над учителем, уже вгадувався чоловік, яким він невдовзі стане. Він подивився у небо, що вже темнішало, набуваючи пурпурового відтінку. Денна спека слабшала, а перекоти грому на заході віщували дощ. На віддалі багатьох миль гострі спалахи блискавки пронизували погідні схили пагорбів. Далі починалися гори. А ще далі били фонтани крові й безумства. Він страшенно втомився, втома проймала до кісток і навіть глибше.

Він знову подивився на Корта.

— Сьогодні, вчителю, я поховаю свого сокола. А по тому піду в нижнє місто і розповім про тебе тим повіям у борделях, які поцікавляться, де ти. Можливо, одну-двох із них втішу.

Губи Корта розтулилися на кшталт вимученої посмішки. Після цього він поринув у сон.

Стрілець звівся на ноги і повернувся до решти хлопців.

— Зробіть ноші і віднесіть його додому. А тоді приведіть медсестру. Ні, двох медсестер. Добре?

Вони, мов загіпнотизовані, дивилися на нього, досі чекаючи, чи не з'явиться, бува, над його головою корона з язиків полум'я, чи не зміняться магічним чином риси обличчя.

— Двох сиділок, — повторив стрілець і посміхнувся. Вони теж посміхнулися у відповідь. Посмішка вийшла якоюсь невпевненою.

— Ах ти ж клятий скотарю! — зненацька вигукнув Катберт, широко посміхаючись. — Ти ж не залишив нам і крихти м'яса, самі кістки доведеться обгризати!

— Завтра світ не зрушить з місця, — всміхаючись, процитував стрілець стародавній вислів. — Алане, ти, паскуднику! Ану ворушися!

Алан вирушив шукати, з чого можна було б зробити ноші, Томас і Джеймі разом подалися до головної зали й лазарету.

Залишившись самі, стрілець і Катберт перезирнулися. Вони завжди були найближчими друзями (настільки близькими, наскільки їм дозволяли особливості їхньої вдачі). В очах Берта горів веселий відкритий вогник, і стрілець зробив чимале зусилля над собою і втримався від того, щоб сказати йому: «Не оголошуй про поєдинок зараз, почекай ще рік чи навіть вісімнадцять місяців». Але вони так багато пережили разом, що стрілець не міг сказати щось таке, не боячись видатися при цьому зарозумілим. «От я і став інтриганом», — подумав він, і це його трохи засмутило. А потім згадав Мартена, свою матір і посміхнувся другові посмішкою обманщика.

«Я мушу бути першим, — подумав він, уперше це усвідомлюючи до кінця, хоча раніше досить часто обдумував це на дозвіллі. — Я і є перший».

— Ходімо, — сказав він.

— Із радістю, стрільцю.

Вони вийшли через східний край коридору, оточеного живоплотами, а назустріч їм уже поспішали Томас і Джеймі з медсестрами. У своїх білих літніх халатах із тонкої марлевої тканини, з червоними хрестами на грудях, вони здавалися примарами.

— Допомогти тобі поховати сокола? — спитав Катберт.

— Так, я був би тобі вдячний, Берте, — відповів стрілець.

А ввечері, коли на землю спустилася пітьма і принесла з собою зливу з грозою, коли в небі з тріском розбивалися велетенські примарні дерев'яні ящики, а блискавка омивала криві вулички нижнього міста блакитним вогнем, коли коні стояли на прив'язі, опустивши голови й хвости, стрілець уперше пізнав жінку.

Все сталося швидко й принесло приємність. Скінчивши, вони мовчки лежали поряд. Надворі почався град. Він дріботів і сипав, не знаючи втоми. Десь унизу грали регтайм «Гей, Юдо». Стрілець поринув у глибоку задуму. І саме в цій тиші, що пересипалася стуком граду, перед тим, як заснути, він подумав, що може стати останнім.

IX

У розповіді стрільця було чимало замовчаного, проте більша частина історії все одно просочилася назовні. Він уже давно зрозумів, що хлопчик надзвичайно сприйнятливий і цим дуже нагадує Алана, у якого було одне важливе вміння — напівтелепатичне напівспівчуття, що його називають надприродним чуттям.