Шукач [Стрілець]. Темна вежа I, стр. 35

— Спускайся, — сказав стрілець. — Зроби це, і ми матимемо відповіді.

І знову лункий, сповнений іронії сміх.

— Твої кулі не здатні мене налякати, Роланде. Я боюся лише твоєї рішучості знайти відповіді.

— Спускайся.

— Поговоримо на тому боці, — відказав чоловік у чорному. — Там будемо радитися й довго вестимемо перемовини. — Зблиснувши очима на Джейка, він додав: — Удвох.

Тихо скрикнувши, Джейк налякано відсахнувся, і чоловік у чорному, майнувши сутаною в сірому повітрі, як кажан крилом, повернувся і зник у розломі, з котрого нестримно вивергалася вода. Стрільцеві довелося покликати на допомогу всю свою непохитну силу волі, аби не вистрілити йому вслід. Невже ти готовий ось так просто взяти й убити всі свої відповіді, стрільцю?

Тільки звуки вітру й води лишилися в горах, звуки, що наповнювали це місце запустіння тисячу років. І все ж чоловік у чорному там стояв — цей факт годі було заперечувати. Минуло дванадцять років, відколи Роланд востаннє бачив його, та й то мигцем, а тепер ось лицезрів зблизька, розмовляв з ним. І чоловік у чорному сміявся.

На тому боці ми будемо радитися й довго вестимемо перемовини.

Хлопчик дивився на нього знизу вгору, тремтячи всім тілом. І раптом стрілець на якусь мить побачив, що на лиці Джейка проступають риси обличчя Еллі, жінки з Талла, — шрам виділяється на чолі, наче німе звинувачення. Почуття брутальної ненависті піднялося з глибин Роландовоїдуші. Тільки пізніше він зрозуміє, що шрам на чолі Еллі й шпичак, котрий стирчав із Джейкового лоба в його видіннях, були в одному й тому самому місці. Мабуть, Джейк вловив відгомін його думок, бо тихо застогнав. Але хлопчик міцно стиснув губи і не випустив стогін назовні. У нього були всі задатки для того, щоби стати справжнім чоловіком, можливо, навіть стрільцем. Якби ж то тільки був час.

Стрілець відчув, як десь у незвіданих надрах його тіла зароджується величезна нечестива спрага, яку не в змозі вдовольнити ні вода, ні вино. Світи тремтіли, до них майже можна було дотягнутися пальцями, і він на якомусь інстинктивному рівні боровся з тим, аби не піддатися псуванню, усвідомлюючи, проте холодним розумом, що ця боротьба марна. Так буде довіку. У кінці завжди залишається тільки ка.

Був полудень. Він підвів очі, дозволяючи хмарному мінливому світлу дня востаннє осяяти надто вразливе сонце його доброчесності. «Насправді за зраду ніхто не розплачується сріблом, — подумав він. — Ціна зради — тільки кров».

— Іди зі мною або лишайся, — сказав стрілець.

У відповідь на ці слова хлопчик гірко й невтішно усміхнувся — усмішкою свого батька. Та цього Джейк не міг знати.

— А якщо залишуся, то буду в повному порядку, — сказав він, — Сам-однісінький у горах. Хтось обов'язково прийде і врятує мене. Будуть тістечка й бутерброди. І кава в термосі. Це ти хочеш сказати?

— Іди зі мною або лишайся, — повторив стрілець і тут же відчув: у його свідомості щось сталося. Відбувся розрив зв'язків. У якусь мить маленька фігурка, що стояла перед ним, перестала бути Джейком і перетворилася на якогось хлопчика, безликість, яку треба використати й усунути.

Раптом серед вітряної тиші пролунав крик — стрілець із хлопчиком обидва чули його.

Стрілець почав підніматися на гору, і Джейк, після нетривалого роздумування, рушив слідом. Разом вони вибралися на обвалену скелю поряд зі сталево-холодним водоспадом і стали на те місце, на якому бачили чоловіка в чорному. Так само разом зайшли туди, де він зник. І їх поглинув морок.

Розділ IV

Пришелепкуваті мутанти

Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - pic_5.png

І

Стрілець повільно говорив до Джейка. Інтонації його голосу були то висхідними, то низхідними: так людина розмовляє уві сні.

— Того вечора нас було троє: Катберт, Алан і я. Нам заборонялося туди приходити, бо ми ще не вийшли з дитячого віку. Як говориться у приказці, молоко на губах не обсохло. Якби нас упіймали, Корт здер би з нас шкуру живцем. Але нам пощастило. Та й іншим, хто ходив до нас, мабуть, теж таланило. Хлопці мають міряти штани своїх батьків, коли ніхто їх не бачить, походити перед дзеркалом, удаючи з себе дорослих, а потім тихцем вішати їх назад, на вішалку. Десь так усе й було. Батько вдає, буцімто не помічає, що штани висять якось не так чи що під носом у хлопця сліди вакси. Розумієш?

Хлопчик мовчав. Він ані слова не мовив відтоді, як денне світло лишилося позаду. А стрілець навпаки — все говорив і говорив, схвильовано, гарячково, щоб заповнити нестерпну тишу. Відколи вони ступили на землю підгірного краю, він не озирався на світло. А от хлопчик оглядався. Відблиски денного світла — то рожевуваті, то кольору молочного скла, то блідого срібла, — мигтіли на щоці Джейка, і в ній, мов у дзеркалі, стрілець бачив, що день хилиться до вечора. Останнє сутінкове світіння вечора змінилося пітьмою. Стрілець запалив смолоскип, і вони пішли далі.

Врешті-решт розбили табір. Луни кроків чоловіка в чорному не було чутно: ймовірно, він теж зупинився, аби перепочити. А можливо, летів на всіх вітрилах уперед без ходових вогнів, крізь темні, як ніч, печери.

— Котильйон у ніч першого посіву (літні люди називали його комалою, бо це слово означало «рис») проводився раз на рік у Західній Залі, — розповідав далі стрілець. — Взагалі-то це місце іменувалося Залою Прадідів, але ми називали його тільки Західною Залою.

До їхніх вух донісся звук води, що крапала зі стелі.

— Придворний ритуал, як і будь-який весняний бал. — Стрілець осудливо розсміявся, та байдужі стіни перетворили сміх на хрип божевільного. — У книгах сказано, що в стародавні часи це свято відзначали на честь приходу весни, котру інколи називали Новою Землею або Свіжою Комалою. Але, знаєш, цивілізація…

Він замовк, не в змозі описати зміни, охоплені цим безбарвним словом. Смерть романтики й томління її безплідного плотського привида; світ, що живе штучним диханням пишноти й церемоній; геометричні фігури удаваного залицяння під час котильйону в ніч першого посіву, що замінили собою реальніший, шаленіший танець кохання, який він зараз пригадував дуже невиразно; порожня велич замість справжньої пристрасті, завдяки якій колись росли й трималися цілі королівства. Він знайшов своє істинне кохання в Меджисі, зустрівши там Сюзанну Дельґадо, але лише для того, щоби втратити його. «Колись давно жив собі король, — міг він розповісти хлопчикові, — Ельд, чия кров, хай навіть змішана, досі тече в моїх жилах. Але королів уже немає, малий. Принаймні там, де є світло».

— Вони перетворили його на якесь свято занепаду, — нарешті видушив із себе стрілець. — На гру. Розвагу. — У його голосі зараз звучало неусвідомлене презирство аскета й відлюдника. Якби не відсутність світла, хлопчик побачив би, що обличчя стрільця стало суворим і страдницьким, перетворившись на справжній лик осуду. З роками сила його єства не зникла й не ослабла. Відсутність уяви, якою ще й досі було позначене його обличчя, вражала.

— Але цей Бал, — сказав стрілець. — Котильйон у ніч першого посіву…

Хлопчик мовчав і не ставив питань.

— Кришталеві люстри, важке скло, на якому іскриться електричне світло. Зала залита світлом, цілий острів світла.

Ми прокралися на один зі старих балконів, із тих, які вважають небезпечними, бо під ними ризиковано ходити. Але ми були хлопчаками, а хлопці — це завжди хлопці. Для нас усе таїло в собі загрозу, але що з того? Невже ми не створені для того, щоб жити вічно? Так ми вважали, навіть тоді, коли в подробицях описували один одному наші геройські смерті.

Ми дивилися згори вниз на все, що там відбувалося. Не пам'ятаю, щоби хтось із нас бодай слово промовив — ми просто впивалися побаченим.

У залі стояв величезний камінний стіл, накритий для стрільців та їхніх дружин, звідки вони спостерігали за тими, хто танцював. Самі стрільці танцювали мало, переважно лише молоді. Пригадую, серед танцівників був і той кат, що відкрив кришку отвору, коли вішали Гекса. Старші стрільці просто сиділи собі за столом, і в мене було таке враження, що їх сильно бентежило все те світло, море цивілізованого світла. Їх мусили поважати й боятися, бо ж вони були стражами. Але в тому натовпі кавалерів з їхніми манірними дамами вони більше скидалися на конюхів…