Шукач [Стрілець]. Темна вежа I, стр. 16

Вони дивилися одне на одного, не відводячи поглядів, протягом довгої миті — моменту поза часом.

— Ти ніколи його не наздоженеш, — сказала вона. — Бо йдеш неправедним шляхом.

— Він був у тебе, — мовив стрілець.

— І в моєму ліжку теж. Він говорив до мене Мовою. Високою Мовою. Він…

— Він трахав тебе. У прямому й переносному значеннях цього слова.

Вона й оком не змигнула.

— Ти простуєш шляхом зла, стрільцю. Ти потопаєш у мороці. Того вечора ти теж стояв у тіні храму. Невже ти думав, що я тебе не помічу?

— Навіщо він зцілив травоїдника?

— Він янгол Господень. Так він сказав.

— Сподіваюся, він посміхався, промовляючи ці слова.

Вона, немов дика тварина, мимоволі вишкірила зуби.

— Він сказав мені, що ти з'явишся слідом за ним. І пояснив, що я маю робити. Ти Антихрист — ось що він сказав.

Стрілець заперечно похитав головою.

— Такого він не казав.

Вона ледь-ледь всміхнулася.

— Він казав, ти захочеш зі мною переспати. Це правда?

— А ти коли-небудь зустрічала чоловіка, який не хотів би з тобою переспати?

— Моя плоть коштуватиме тобі життя, стрільцю. Він запліднив мене. Це не його дитя, а великого царя. Якщо ти оволодієш мною силоміць… — Думку довершила лінива посмішка. Водночас жінка поколивала своїми величезними, колосальними стегнами, і вони розляглися під одягом, як дві бездоганні мармурові брили. Ефект був карколомний.

Він опустив руки на рукоятки револьверів.

— В тобі, жінко, сидить біс, а не цар. Але не бійся. Зараз я його вижену.

Реакція була миттєвою. Вона втиснулася у спинку крісла, а на обличчі промайнув вираз зацькованої ласиці.

— Не чіпай мене! Не підходь! Ти не насмілишся торкнутися Нареченої Господа!

— Поб'ємося об заклад? — спитав стрілець і зробив крок до неї. — Як сказав картяр, виклавши на стіл жменю кубків і жезлів, гляньте, як я це роблю.

Плоть на гігантському скелеті заходила ходором. Обличчя стало подібним до карикатурної маски жаху, і вона рвучко спрямувала на нього пальці, складені знаком Ока.

— Пустеля, — мовив стрілець. — Що за пустелею?

— Ти ніколи його не наздоженеш! Ніколи! Ніколи! Ти згориш! Так він сказав!

— Я впіймаю його, — відповів стрілець. — Ми обидва це знаємо. Що за пустелею?

— Не скажу!

— Відповідай!

— Hi!

Він метнувся вперед, став навколішки і вхопив її за стегна. Її ноги стислися, як лещата. Жінка почала якось дивно, хтиво дихати.

— Тоді я вижену біса, — сказав стрілець.

— Ні…

Він із силою розвів їй ноги й дістав із кобури револьвер.

— Ні! Ні! Ні! — Дихання виривалося з неї короткими несамовитими схлипами.

— Відповідай мені.

Вона розгойдувалася у кріслі так сильно, що аж підлога здригалася. З вуст жінки злітали молитви і перекручені уривки Писання.

Він всадив дуло револьвера їй між ніг. Швидше відчував, ніж чув, як її легені з переляку втягують вітер. Жінка кулаками колошматила його по голові, ногами барабанила по підлозі. І водночас її гігантське тіло палко жадало, намагалося засмоктати в своє лоно зазіхача-звабника. Тільки синякове штормове небо мовчки спостерігало за ними ззовні.

Вона щось викрикнула — нерозбірливо і на високій ноті.

— Що?

— Гори!

— Що гори?

— Він зробить привал… з того боку… Господи Ісусе… щоб відновити силу. Мед-м-медитація, розумієш? О… я… я…

Гора плоті зненацька напружилася й подалася вперед та вгору, але він був обережний і не допустив, щоби її потаємна плоть торкнулася його.

А потім вона якось обм'якла, стала меншою і розплакалася, поклавши руки на коліна.

— Так, — сказав він, підводячись. — Демону ми догодили, еге ж?

— Забирайся звідси! Ти вбив дитя багряного царя. Але ти поплатишся. Б'юся об заклад на свій годинник. А тепер вимітайся звідси. Геть з очей!

Біля дверей він зупинився і озирнувся.

— Ніякої дитини, — кинув він коротко. — Ні янгола, ні принца, ні дідька.

— Дай мені спокій.

Так він і вчинив.

XVI

Коли він прийшов до стайні Кенерлі, північний горизонт уже заволокло якимось підозрілим мороком, і стрілець зрозумів, що це курява. Над Таллом все ще стояв повний штиль.

Кенерлі чекав на нього на засипаному солом'яною січкою підвищенні, що слугувало підлогою для стайні.

— Вже від'їжджаєте? — улесливо всміхнувся він стрільцеві.

— Еге.

— Але ж насувається буря.

— Збираюся її випередити.

— Вітер летить швидше, ніж людина їде на мулі. На відкритому просторі ви можете загинути.

— Мул мені потрібен негайно, — просто відповів стрілець.

— Авжеж. — Але Кенерлі не відвернувся, а продовжував стояти, наче добираючи слів, аби сказати ще щось, всміхаючись своєю ницою, сповненою ненависті усмішкою, а погляд майнув кудись угору, через стрільцеве плече.

Тієї ж миті стрілець відступив убік і повернувся, і важке поліно, яке занесла над ним дівчина Субі, просвистіло у повітрі, зачепивши тільки його лікоть. Рухаючися за інерцією, Субі випустила його з рук, і поліно з глухим стуком гепнулося на підлогу. Угорі над сінником гучно пролунало відгоміння, і ластівки, що гніздилися там, злякано порснули у тінь.

Дівчина тупо вирячилася на нього. Її груди випирали з запраної сорочки, являючи світові перезрілу пишноту. Великий палець, повільно, як уві сні, потягнувся до рота.

Стрілець повернувся до Кенерлі. На обличчі конюха застигла широка усмішка. Його шкіра була жовта, як віск. Він стурбовано водив блудливими очима.

— Я… — почав він хрипким мокротинним шепотом і не зміг закінчити.

— Мул, — лагідно нагадав стрілець.

— Звісно. Ясна річ. Авжеж, — бубонів Кенерлі, всміхаючись, ніби сам дивувався, чому це він ще й досі живий. І почовгав до стайні по мула.

Стрілець перейшов на місце, звідки міг стежити за Кенерлі. Конюх привів мула і вручив йому вуздечку.

— Іди глянь, як там твоя сестра, — наказав він Субі.

Субі гордовито закинула голову і не зрушила з місця.

Стрілець там їх і залишив, нехай собі витріщаються одне на одного на запорошеній, засипаній сіном підлозі: він із ненависницькою усмішкою і вона з виразом тупої, млявої непокори. Нестерпна спека, що досі стояла надворі, відбійним молотком стукала у скроні.

XVII

Він вів мула серединою вулиці, здіймаючи чоботами хмари пилу. Бурдюки, вщерть заповнені водою, були нав'ючені на мула.

Біля бару він зупинився і зайшов усередину, але Еллі там не було. Порожній шинок був уже готовий до бурі (вікна забили дошками), але з учорашнього вечора там ніхто не прибирав. Зала смерділа прокислим пивом.

Він наповнив дорожню сумку кукурудзяною крупою, сухою і обсмаженою кукурудзою, взяв половину сирого м'яса для біфштексів з комори, а натомість поклав на дощатий шинквас чотири золотих. Еллі не спускалася. Жовтозубе піаніно Шеба безмовно сказало йому: «Бережи себе». Він вийшов надвір і нав'ючив сумку з провіантом на мула. Горло стискало тривожне передчуття. Він все-таки міг уникнути пастки, але шанси були мізерні. Врешті-решт, це він був Лукавим.

Відчуваючи на собі погляди очей, які підглядали за ним крізь щілини й тріщини, він проминув закриті віконницями будинки, що застигли в очікуванні. У Таллі чоловік у чорному видав себе за Бога. Він говорив їм про дитя Царя, багряного принца. Був не прояв всесвітньої іронії чи просто відчаю? Важливе питання.

У нього за спиною пролунав пронизливий тривожний крик, і зненацька почали розчинятися настіж двері. Обриси нападників стрімко наближалися. Пастка закрилася. Чоловіки у довгополих сюртуках і брудних робочих штанях. Жінки у линялих сукнях. Навіть діти, що бігли слідом за батьками. І кожна рука стискала палицю чи ніж.

Його реакція була автоматичною, миттєвою, інстинктивною. Він круто розвернувся на підборах, одночасно дістаючи з кобур револьвери. Важкі рукояті лягли у долоні як влиті. До нього зі спотвореним від жаху обличчям стрімко наближалася Еллі — авжеж, це мала бути Еллі, ніхто інший. У світлі, що швидко тьмяніло, багрянів відразливий рубець. Він зрозумів, що вона заручниця — з-поза її плеча визирало перекошене гримасою ненависті обличчя Шеба, що справляло таке враження, ніби він вістовий відьми. Еллі була його щитом і його жертвою. Стрілець побачив це чітко і недвозначно у вічно холодному полум'ї стерильної незворушності й почув її крик: