ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ, стр. 119

На старість людина живе споминами. Молодими споминами. Ще раз перебанкетовує в мислях на банкеті життя, одначе трунок той, неначе розведене вино. І тільки один спомин не перекис, не згірк, гріє серце і кров і хвилює, як і в ті давні дні — спомин про Улясю. Немає її давно, рівно тридцять літ прожила на світі, померла молодою й лишилася молодою для мене. Згадую все од першого до останнього дня; старий і сивий, і досі мрію та марю нею, з білої челяді сниться мені вона одна. І приходить до мене на розмову мій гетьман, але то вже й не спомин, то дума всього мого життя. Чому не збулося, як мало збутися, й чи збудеться коли…

Трапляється, шкодую за чимось. Проживаю в мислях життя по–іншому. Міг же я залишитись у Академії, стати вченою людиною, може, навіть стовпом науки або церкви. Міг упросити батька, аби лишив при собі, не одсилав до Полуботка. Міг не закохатися в Уляну. Мабуть, не міг. Та й то був би не я. Було б не моє життя. Отже, нарікати на долю нема чого. Вона поставила мене на праведну путь, навчила бачити, де добро, а де зло. Я прожив життя не марно, хоч і не звершив нічого значного.

Вернувшись на лівий берег, одкопав на хуторищі напери, взяті Ільком у Михайлівці. Вони й нині зі мною, читати мені стало важко, навіть через побільшуване скло, одначе більшість із них знаю напам'ять. Хотів передати їх комусь з Полуботкових нащадків, тепер ось не знаю, що з ними робити. Може, доведеться спалити. Бо ж навіщо вони таким нащадкам, як оці паничі… Та й паничі самі побояться тримати їх, спалять або покористають супроти справи, за яку загинув гетьман Полуботок. Нині таких людців розвелося — гай–гай. Отсих паничів ніякі папери, ніякі таємниці життя Павла Полуботка не цікавлять, окрім однієї — таємниці гетьманського скарбу. Всі троє гаразд знають, що гетьманська (Скоропадського) скарбниця і власна скарбниця Полуботка кудись зникли.

Паничі довго ходили околясом, вивідували, випитували в мене, що їм було потрібно, й, врешті, не вивідавши нічого, переповіли мені казку (а чи й не казку) про те, як їздив тисяча сімсот двадцятого року Полуботків син Яків у личині купця в Архангельськ двома палубними, запряженими четвериком коней, возами з двома молодими, пишно одягненими підпомічниками, й найняли вони там англійську шхуну, носили на неї на тичинах, на міцних ремінних петля, важкі барила, й та шхуна вночі під усіма вітрилами вийшла в море, й перепливла його, й допливла до Лондона та пристала до берега. Шкіпер і один підпомічник зійшли на берег і незабаром вернулися з двома каретами. В одній Яків та шкіпер поїхали в Ост–Індську компанію, найбагатішу в світі, й там Яків уклав договір про те, що за дорученням батька він вносить двісті тисяч золотих карбованців з розрахунку приросту чотири карбованці на сто. Ті гроші міг узяти Павло Полуботок або його найближчі спадкоємці. В угоді також було обумовлено, що гроші не підлягають"конфіскації за давністю". Яків та шкіпер вернулися на шхуну й перевезли гроші. З шкіпером вони щедро розплатилися та порадили тримати язика на припоні.

Але хто може втримати в собі таку таємницю!

Паничі при мені рахували приріст у чотири карбованці на сотню — більше як за п'ятдесят років — і нарахували велику суму. Вони допитувалися, що мені відомо про Якова і ту його мандрівку до Архангельська. Я відказав, що все, що вони розповіли, схоже на байку, адже про які гарячі коні та пишний одяг могло йтися тоді, коли подорож до Пітера була подібна до подорожі в пекло й прирівнювалася до війни. Це тепер паничі гасають на перекладних — за тиждень від Глухова до Москви. Тоді коні в дорозі не міняли, і путь та була неймовірно важкою. Я проміряв її тричі. Ані мостів, ані бродів, хвороби та болячки, й стужа та спека, й розбійники по лісах. Хіба б довезли троє хлопців такий скарбі Та й не було, не могло бути в полковника Полуботка на той час таких грошей. І навіщо б він їх відправляв аж до Англії? Тоді ще він сам сподівався стати гетьманом.

Паничі похнюпилися, а я сказав, що скарбом, і значним, Полуботок заволодів пізніше, вже будучи гетьманом, і що скарб той кудись справді подівся, його не знайшли царські конфісканти й не здобули тодішні спадкоємці — Полуботкові сини. Шкода, що їх вже немає в живих. Либонь, вони знали таємницю скарбу. Мені достеменно невідомо, аби хтось із них їздив за гряницю. Вже по тому, як цар ув'язнив Полуботка, ув'язнив він і його синів. Одначе перед арештом Яків кудись зникав надовго. Й ходила така чутка, що їздив він чи то до Англії, чи то до Бельгії й поклав у якийсь тамтешній банк чималі гроші, але ті гроші можна взяти лише тоді, коли Україна буде вільною й матиме спосіб розпорядитися тим скарбом на власну користь.

Це, останнє, я чув від людей. І дуже багато думав про волю та неволю, про долю неньки нашої, за яку поклав голову гетьман, мені хотілося, аби хоч по краплі того бажання, тієї жаги, нехай у далеких мислях, мріях, зайнялося в грудях паничів. Якщо така іскра горітиме, вона перейде в діти, у внуки, й пролетить через віки, й спалахне зіркою на земному небозводі серед інших зірок. То і є найбільший, справжній скарб гетьмана Полуботка, який він заповів усім нам. Понад той скарб — Україну — більшого немає.

— КІНЕЦЬ ---