Кали-юга (СИ), стр. 30

Ні! Не віддам!

Їй стало страшно.

Ти що, наркоманка? Не хочеш ділитися дозою?! Звідки в тебе ця жага крові? Так, тобі доводилося вбивати. Скидами з дронів — багато разів, ти давно втратила лік. Один раз — з автомата, впритул, коли на позицію незрозуміло як просочилася ворожа ДРГ. Потім довелося кров із плитоноски й куртки відпирати. Не свою, чужу.

Смерть ворогів тебе не нервувала, але й не тішила. Що на тебе сьогодні найшло? Жадаєш повторити?! Повернутися в інтегральний режим?

Ні. Не можна.

Не сьогодні.

Звіт старшого сержанта Бадрачук був коротким:

Уночі їй знову наснився бик. Величезний, страшний. Бик — і вириті ним траншеї з окопами, на тисячі кілометрів навколо. Калина прислухалася до себе. Страху не було, була тільки ненависть. Так, з ненавистю в обіймах, вона і проспала до ранку.

Коли Вундер знову запропонував їй увійти в інтегральний режим, вона не відповіла й мовчки ввімкнула інтерактивку.

Через день їхню групу підняли по тривозі. Двадцять хвилин на збори.

— Готуй вісім пташок. Заряди: десять РКГшок і шість «Зайчиків». РКГшки окремо, «Зайчики» окремо.

— Плюс-плюс!

Лео почав споряджати дрони.

Додавши зуму, Калина наблизила ворожу колону, що поспішала на рубіж розгортання: розвідник був уже в небі. Роздовбаною ґрунтівкою вздовж посадки повзли два танки та чотири бехи, тягнучи за собою довжелезні хвости пилу, що клубочився не гірше за димову завісу.

Від триокого розвідника завіса не допомагала.

Передати координати арті? На віддалі глухо гахнула гармата: раз, другий, третій. У бліндажі, де засіли Калина з Лео, звуки виходів були ледь чутні. Арта вже працювала — сусіди, «Очі гніву» зі своїми «Лелеками», теж не спали, передаючи артилеристам координати цілей.

Били не по колоні, яку засікла Калина.

Вона підняла розвідника вище, прикрутила зум, розширюючи поле огляду. Біля перехрестя шосейки та ґрунтівки спухали димні гриби розривів, здіймалися оранжево-чорні клуби чадного полум'я. Ворожа техніка горіла й вибухала, але роботи арті ще вистачало з лишком. Калина нарахувала з десяток цілих залізяк — вони розповзалися тарганами, поспішаючи розосередитися, але при цьому вперто продовжували рухатися вперед, до лінії фронту.

Вона перевела погляд на колону, що пилила вздовж посадки. Нічого, самі впораємося. Сім із половиною кілометрів, поки долетимо — буде шість із половиною. Робоча дистанція, навіть із запасом. Треба доповісти командиру.

— Прийнято. Працюй. За результатами доповіси.

— Плюс! Працюємо.

Вона обернулася до Лео, який завмер в очікуванні:

— Пташок — на позицію! Вилітаємо.

— Плюс!

Вона відразу підняла дрони на пів кілометра — щоб уникнути випадковостей, включно з «дружнім вогнем». Внизу спливали назад прямокутники зелених полів, поцятковані вирвами, кучеряві смуги лісопосадок із вигорілими лисинами, буро-сірі стрічки доріг. Ось і передній край. Там кипів бій, усе заволокло димом і пилом, підсвіченими зсередини спалахами розривів, пронизаними вогняними трасами кулеметних черг.

Вундер позначив дюжину цілей. Калину обпекло гостре бажання накрити їх усіх одним махом. РКГшки — по техніці, «Зайчики» — по піхоті, й атака захлинеться. Одна з позначених цілей оповилася димом, бризнула уламками, спалахнула. За двадцять метрів від палаючого БТРа злетів у повітря стовп землі й диму, розкидавши в різні боки ворожих солдатів.

«Канюки» з FPV-дронами. Зараз вони працювали тут, на нулі. Ось нехай і працюють. У Калини своє завдання — колона.

Вундер відзначав нові цілі: бліндажі, окопи, спостережні пункти, мінометна батарея… Серце тривожно тьохнуло. На дві незграбно замасковані гаубиці Д-30 нічого не тьохкало, а на міномети…

— Вундере, передай у штаб координати мінометів. І гаубиць заодно.

— Плюс.

Вигоріле рідколісся. Дорога. Поле. Посадка. Поле. Ще одна посадка. Калина повела головний дрон на зниження. Решта синхронно повторила маневр.

Ось і колона.

— Розібрати цілі. Кумулятивними — по техніці. Коли піхота полізе назовні — осколковими по піхоті. Головний танк мій.

— Плюс.

Висота 500… 300… 100… 50. Цілі розібрано, вразливі зони підсвічено.

— Атакуємо!

Відповіді вона не почула. У вуха увірвався тріск перешкод — немов у шоломі роздирали щільну тканину. Перед очима зарябило, зображення пішло «снігом» і пікселями, втративши реалістичність. Дрон повело, Калина відчула, що втрачає керування, та інстинктивно потягла машину вгору, не бажаючи врізатися в землю.

— Вгору! Всі вгору!

Вона не знала, чує її Вундер чи ні.

— Перемикнутисяна запасний канал!

На полігоні під ударами РЕБ і антидронової рушниці Вундер змінював канали сам, не чекаючи наказу. Але зараз Калина боялася покластися тільки на спритність і кмітливість ШІ.

— Плюс, — ледь чутно донеслося крізь перешкоди.

Тріск зник. Мішанина пікселів злилася у зрозумілу картинку. Хіба що «сніг» до кінця не зник.

— Доповісти втрати.

— Втрат немає. Витрачено одну бомбу РКГ-1600. Ціль не уражено.

Й через секунду:

— Виявлено нову ціль…

— Бачу.

Далекий кінець посадки. Вундер позначив ціль червоним кружком і послужливо «підсвітив» її, збільшив, вивівши в окремий сегмент.

— РЕБка, лайно! «Борисоглібськ»?

Добре замаскували, гади! Навіть розвідник не відразу помітив. Антену під кроною бука сховали. Звідси, збоку, її видно — он, стирчить. Пародія на тризуб.

— Нові пріоритети, моя пані?

— Я беру на себе РЕБ. Після її знищення займися колоною. Починай без команди.

— Плюс.

Головний дрон ніс дві кумулятивні бомби РКГ-1600. Має вистачити, із запасом. «Борисоглібськ» — не танк, броня квола. Пропалимо, як папір.

Куди ти поспішаєш? Не знаю. Поспішаю, й все.

Верхівки дерев під дроном злилися в суцільні брижі. Різке гальмування: ага, ось і РЕБ. Калина підкоригувала дрон, обираючи правильну позицію — щоб бомби не зрикошетили від гілок. Є просвіт. Є ще.

Поїхали!

Перша бомба пішла в кормову частину машини. Не чекаючи вибуху, Калина ривком перевела дрон правіше та скинула другу РКГшку на носову частину, точно під основу антени.

Два вибухи злилися в один. З РЕБки вдарили фонтани жаркого полум'я, перетворюючись на два гриби. Калина зібралася було розгорнути дрон: подивитися, як справи у Вундера з колоною, взяти участь, коли ще не пізно…

Гуркіт. Удар. Темрява в очах.

Що?! Що сталося?! Дрон збили?!

Немає лісопосадки. Немає палаючого «Борисоглібська». Немає колони. Немає «пташок», що пікірують на неї. Нічого немає. Є темрява і біль.

І бичачий рев на віддалі.

Голова. Моя голова. Господи, чому так боляче?! Чому я нічого не бачу?! Де я? Бліндаж. Я в бліндажі. Мене поранило. У голову. На мені шолом. Дисплей згас, тому я нічого й не бачу. Я жива. Якщо біль — значить, жива.

Шолом. Треба зняти шолом.

Руки не слухаються. Тіло? Тіла немає.

Якщо воно і є, воно вже не моє.

Накотила паніка — відчайдушна, чорна. Захлеснула, потягнула на дно. Як не дивно, врятував біль. Єдина відчутна точка у морі нескінченної, безтілесної темряви. Біль у потилиці. Калина вчепилася в нього, як у рятувальний круг. Хриплячи, виринула на поверхню. Темрява нікуди не поділася, тіла, як і раніше, не було, але паніка спала.

Так, спокійно. Біль у потилиці. Йдемо від потилиці вниз. Шия. Я її відчуваю? Можу повернути голову? Ні, краще не треба — ще зрушу що-небудь, тільки гірше буде. Плечі? Ліве? Праве?!

Слабкий відгук. М'яз. Який? Не важливо. М'яз судомно сіпався, як від електричного розряду. Порухати плечем не вийшло. Гаразд, йдемо далі. Права рука. Передпліччя, зап'ястя, кисть, пальці…