Коли впаде темрява, стр. 8

Девід підійшов до музичного автомату в кінці бару, вкинув 25-центову монету і натиснув №Б19 — зазвучали «Пропащі дні, пропащі ночі», версія Фреді Фендера. Надворі, на парковці, Честер Досон, котрий збирався подрімати кілька годин, перш ніж продовжити свій рейс на Сіетл з вантажем електроніки, підняв голову, дивуючись, чи не почулася йому музика, вирішив, що то йому приверзлося, ї знову заснув.

Девід з Віллою повільно рухались в порожньому просторі, іноді віддзеркалюючись у стіні, іноді — ні.

— Вілло…

— Помовч трохи, Девіде. Бейбі хоче танцювати.

Девід притих. Він занурився лицем в її волосся і дозволив музиці нести себе. Подумав, що тепер вони залишаться тут і час від часу люди бачитимуть їх. «26» може набути репутації закладу з привидами, але, либонь, навряд; люди не згадують про духів, коли п’ють, якщо п’ють вони не на самоті. Хіба що іноді, вже після кінця роботи бармен і остання офіціантка (та найстарша, що відповідає за розподіл чайових) почуватимуться незатишно, ніби на них хтось дивиться. Іноді вони чутимуть музику навіть після того, як вона припинилася, або помічатимуть відрух у дзеркалі проти танцмайданчику або в тім, що у лаунджі. Звісно, лиш краєчком ока. Девід подумав, що вони могли б досягти й кращих місцин, але загалом у «26» було непогано. Тут до самого закриття закладу є люди. І тут завжди буде музика.

Він замислився, що станеться з іншими, коли бульдозер зруйнує їхню ілюзію — а це трапиться. І скоро. Він уявив, як Філ Палмер намагатиметься прикрити свою перелякану ридаючу жінку від падаючих уламків, які не можуть їй зашкодити, бо її там, коректно кажучи, просто нема. Він уявив Паммі Андрісон, яку затиснула в обіймах її вересклива матір. Делікатного залізничника Ратнера, котрий казатиме: зберігаймо спокій, громадяни, голосом, якого не чутно проти ревища великих жовтих машин. Він уявив книгаря Біґґерза, який, накульгуючи, намагається втекти, врешті падає, а маятник чавунної кулі хитається, і бульдозери гарчать, і руйнують, і світ зникає.

Йому приємно було уявити, що за ними встиг приїхати потяг — ніби їхні спільні сподівання змусили його приїхати, — але насправді він у це не вірив. Він навіть загадувався, чи не може шок їх знищити, і вони погаснуть, мов полум’я свічок від подиху сильного вітру, але і в це він також не вірив. Надто виразно уявив їх після того, як від’їдуть геть бульдозери, сміттєвози й самоскиди, як вони стоятимуть у місячному світлі вздовж занедбаних іржавих рейок, а вітер задуватиме з кряжу, з повистом обгинаючи столову гору й збурюючи очерет. Він побачив, як вони під мільярдом зірок високогір’я туляться одне до одного в очікуванні свого потяга.

— Ти змерз? — спитала Вілла.

— Ні, чому ти так гадаєш?

— Ти здригнувся.

— Можливо, дрижаки взяли мою мертву спину, — сказав він.

Він заплющив очі, і далі вони просто вдвох танцювали у порожньому барі. Іноді їх можна було побачити в дзеркалі, а коли звідти зникали, в освітленому неоновим гірським хребтом порожньому барі залишалася тільки пісня у стилі кантрі.

Дівчина-колобок [1]

1. Тільки швидкий біг допомагав

Після того як померла її дитина, Емілі стала бігати. Спершу добігала тільки до воріт, де, зігнувшись, впиралася руками в коліна й відпочивала, а пізніше вже до кінця кварталу і далі — аж до закусочної «Квік-Пік» біля підніжжя пагорба. Там вона зазвичай з'їдала бутерброд з маргарином, а якщо не могла вигадати чогось іншого, підживлювалася шоколадними батончиками «Хо-Хо» або тістечками «Рінг-Дінг». Попервах поверталася вона повільно, але згодом бігла й на зворотньому шляху. Пізніше вона перестала під'їдати. Це виявилося на диво нелегкою справою. Раніше вона не уявляла, як гарно цукор гамує журбу. Хоча, можливо, солодощі просто стали для неї якимсь фетишем. Як би там не було, а врешті-решт надійшов час сказати «бай-бай» батончикам. І вона це зробила. Їй вистачало самого бігу. Генрі називав фетишем її бігання, і вона погоджувалася з тим, що він має рацію.

— Що з цього приводу каже Стайнер? — спитав він її.

— Стайнер, як медик, каже, щоб я бігала, накачувала собі ендорфіни. — Вона промовчала про те, що не бачилася з Сюзен Стайнер відтоді, як поховали Амі. — Вона каже, що може виписати на цю вправу рецепт, якщо тобі він потрібен.

Емілі завжди вміла надурити Генрі. Навіть після смерті Амі.

Ми можемо народити іншу дитину, — сказала вона, сидячи біля нього на ліжку, де він лежав, схрестивши ноги, а по щоках йому текли сльози.

Його втішали ці слова, ну то й добре, хоча ніколи в них не буде іншої дитини, бо, так би мовити, залишається ризик знову знайти в колисці посіріле, застигле немовля. Більше жодних марних серцево-легеневих реанімацій чи лементу по номеру 911, де оператор тобі відповідає — говоріть тихіше, мем, я вас не розумію. Але Генрі не варто було цього знати, і вона воліла його втішати, принаймні на початку. Вона вірила в те, що не хліб, а втіха — суть життя. Можливо, пізніше вона змогла б і сама втішитися. Проте це саме вона народила дефектну дитину. Ось у чому жах. Тож більше вона не ризикуватиме.

Потім у неї почалися напади головного болю. Скажені напади. І врешті вона таки пішла до лікаря, але не до Сюзен Стайнер, а до їхнього терапевта Мендеса. Мендес виписав їй рецепт на якийсь «Зоміг» [2]. До сімейної клініки, де приймав Мендес, вона доїхала автобусом, а по ліки до аптеки вже побігла. Бігом вона поверталася й додому — якихось дві милі, — і, коли нарешті добігла, у неї в боці, високо, між пахвою й ребрами, ніби застрягла сталева виделка. Вона дозволила собі на це не зважати. То був біль, що минається. Крім того, вона була виснажена і сподівалася, що зможе хоч трішечки поспати.

Вона заснула — аж до надвечір'я. На тім самім ліжку, де було зачато Амі, на тому, де плакав Генрі. Прокинувшись, вона побачила в себе перед очима плаваючі в повітрі примарні кола, безпомилкова ознака того — як вона вже звикла його називати — Славнозвісного головного болю Ем. Вона проковтнула одну з нових пігулок, і, на її подив — ледь не переляк, — біль дав задній хід і вшився. Спершу до потилиці, а там і зовсім щез. Вона подумала, що проти смерті дитини мусила б існувати така ж пігулка.

А ще вона подумала, що їй треба з'ясувати межі власної витривалості, і вирішила, що подібне з'ясування вимагає тривалого часу. Неподалік від дому був стадіон юнацької спортивної асоціації з біговою доріжкою. Вона почала туди їздити машиною вранці, одразу після того, як Генрі йшов на роботу. Генрі не розумів сенсу в бігові. Джоґґінґ — інша справа, чимало жінок займаються бігом підтюпцем. Скинути зайвих якихось чотири фунти з гузна, зменшити на якихось пару дюймів обсяг талії. Але Ем не мала зайвих чотирьох фунтів ні на задку, ні на боках, а джоґґінгу їй більше не вистачало. Вона мусила бігати, і то швидко. Тільки швидкий біг допомагав.

Вона ставила машину біля треку і бігала, поки могла бігти, аж поки спортивна майка на ній не темніла від поту спереду і ззаду, аж поки ледь волочила ноги, аж поки від виснаження не починалася гикавка.

Генрі довідався. Хтось побачив, як вона одна-однісінька бігає о восьмій ранку, і доповів йому. У них була гаряча полеміка з цього приводу. Полеміка переросла в дебати про розлучення.

— Це просто хобі, — сказала вона.

— Джоді Андерсон розповіла мені, як ти добігалась до того, що впала. Вона перелякалася, подумала, в тебе щось із серцем. Ем, це не хобі. І навіть не фетиш. Це — манія.

І він подивився на неї з докором. Отоді-то вона вхопила книжку і пожбурила в нього так, що та навіть розірвалася. Саме через цей докірливий погляд розірвалася. Вона більше не годна була його терпіти. Та ще й вкупі з отим його видовженим обличчям — це немов жити в одній хаті з бараном. Я вийшла за барана дорсетської сірої породи, — думала вона, — от і маю тепер це безкінечне бее-бее-бее.

вернуться

1

Оригінальна назва твору — «Пряникова дівчина» — алюзія на казку «Пряниковий хлопчик»; її сюжет цілком збігається з сюжетом казки «Колобок».

вернуться

2

«Зоміг» — модний препарат проти мігрені.