Відродження, стр. 82

Я ступив крок назад.

— Чарлі, що тепер?

— Чекаємо. Недовго лишилося.

* * * * *

Коли лампа на тумбочці згасла вдруге, то за тридцять секунд уже не ожила, і я більше не чув гуркоту генератора крізь шум вітру. Оповивши голову Мері Фей металевою стрічкою, Джейкобз, здавалося, втратив до мертвої цікавість. Він стояв, зчепивши руки за спиною, мов капітан судна на мостику, і невідривним поглядом дивився у вікно. Крізь рясний дощ не видно було навіть тіні від залізної щогли, не те що її самої, але ми мали її побачити, коли влучить блискавка. Якщо влучить. Поки що жодна туди не вдарила. То, може, подумав я, Бог все-таки існує і Він не на боці Чарльза Джейкобза.

— А де пульт керування? — спитав я. — Де зв’язок з тією щоглою?

Він глянув на мене, як на кретина.

— Контролювати енергію, що стоїть за блискавкою, неможливо. Вона навіть титановий пульт спалить на попіл. Що ж до зв’язку… це ти, Джеймі. Невже ти й досі не здогадався, навіщо ти тут? Думаєш, я тебе покликав, щоб ти мені їсти готував?!

Щойно ці слова прозвучали, все стало на свої місця і я не міг зрозуміти, чому не додумався до цього раніше. Чому так довго до цього йшов. Увесь цей час таємна електрика була зі мною, як і з усіма тими людьми, яких зцілив Пастор Денні. Часом вона спала, як та хвороба, що довго ховалася в мозку Мері Фей. Часом прокидалася і змушувала тебе жерти землю, чи сипати сіль собі в очі, чи вішатися на власних штанях. Щоб одімкнути ті маленькі дверцята, потрібно було два ключі. Одним із них була Мері Фей.

Іншим — я.

— Чарлі, ти повинен це припинити.

— Припинити? Ти збожеволів?

«Ні, — подумав я. — Збожеволів у нас ти. А я прийшов до тями».

І сподівався, що не запізно.

— На тому боці щось чигає. Астрід назвала її Матір’ю. Я думаю, ти навряд чи хочеш із нею зустрітися, а сам я точно знаю, що не хочу.

Я нахилився, щоб зірвати металевий обруч, який оповив голову Мері Фей. І тут Джейкобз ведмежою хваткою вчепився в мене і відтягнув од ліжка. Руки в нього були худющі, я мав би легко від нього відкараскатися, але де там. Принаймні спочатку мені це не вдалося. Одержимість наділила його нелюдською силою.

Поки ми борюкалися в тій напівтемній кімнаті, якою блукали примари тіней, вітер зненацька влігся, і дощ став ущухати. У вікно я знову бачив щоглу й струмочки, що стікали по зморшках опуклого гранітного лоба, званого Вершиною неба.

«Слава Богу, — з полегкістю подумав я. — Гроза закінчується».

Я перестав із ним боротись саме тоді, коли вже майже відбився, і так згубив свій шанс покласти край мерзотному кошмару ще до того, як він почався. Гроза не скінчилася, вона просто набирала в легені повітря перед головним нападом. Знову налетів вітер, тепер уже з ураганною швидкістю, і за якусь частку секунди до того, як вдарила блискавиця, я встиг відчути те саме, що й того дня, коли вперше приїхав сюди з Астрід: волосся на всьому тілі стало сторч, а повітря в кімнаті неначе загусло й перетворилося на олію. І цього разу не клац, а ХРЯСЬ, прогриміло, мов постріл з малокаліберної зброї. Дженні заверещала від жаху.

З-поза хмар вистрілила нерівно обламана гілляка вогню й поцілила в залізну щоглу на Вершині неба, запаливши її синім вогнем. І миттю в моїй голові озвався вереском величезний хор голосів, і я збагнув, що то кричать усі ті люди, яких Чарльз Джейкобз зцілив за все своє життя, а ще ті, чиї знімки він робив камерою на виставах «Портрети блискавкою». І не лише ті, хто потерпав од залишкових явищ, — усі вони, тисячі людей. Якби той пронизливий вереск тривав ще хоч би десять секунд, я збожеволів би на місці. Та коли згас електричний вогонь, що вкрив усю щоглу, й залишилося тільки тьмяне вишнево-червоне світіння, наче витягли з вогнища залізний прут для таврування, затихли й ті болісні голоси.

Небом прокотився грім, і з новою силою ринув дощ, а йому вторував стукіт граду.

— Господи! — вереснула Дженні. — Господи, ви подивіться!

Обруч на голові в Мері Фей світився — яскравим пульсуючим світлом. Я бачив його не тільки очима. Воно сяяло й у надрах мого мозку, бо я був зв’язковим. Я був провідником. Світіння вже тьмяніло, коли в щоглу знову жахнула блискавка. Хор заволав. Смужка стала тепер не зеленою, а ясно-білою, надто сліпучою, щоб на неї дивитися. Я заплющив очі й затулив руками вуха. У темряві плавав тільки відбиток обруча на сітківці, кольору небесної блакиті.

Крики в голові стихли. Я розплющив очі й побачив, як поволі гасне сяйво обруча. Широко розплющеними, зачарованими очима Джейкобз втупився у труп Мері Фей. Із застиглого кутика його рота скрапувала слина.

Град люто сипонув на прощання і вщух. Дощ слабшав. Я помітив, як виделка блискавки встромилася в дерева десь далі від Вершини неба, однак гроза вже пішла на схід.

Дженні кулею вискочила з кімнати, лишивши двері відчиненими. Я почув, як вона на щось налетіла, коли перебігала вітальню, а потім із розмаху хряснули об стіну вхідні двері — ті, які я насилу був зачинив. Дженні втекла.

Та Джейкобз не звернув на це уваги. Він схилився над мертвою жінкою, що лежала з заплющеними очима. Вугільно-чорні вії, як і раніше, ледь торкалися щік. Обруч став лише смужкою мертвого металу й більше не світив у напівтемряві кімнати. Якщо він і обпік їй лоба, то слід був під смужкою. Але я сумнівався, бо не відчув запаху смаленої плоті.

— Прокидайся, — наказав Джейкобз. Відповіді не було, і він повторив криком. — Прокидайся! — Узяв її за руку і струсонув, спочатку обережно, потім сильніше. — Прокинься! Прокинься, щоб тобі, прокинься!

Її голова теліпалася з боку в бік, наче не погоджуючись.

— ПРОКИДАЙСЯ, СУКО, ПРОКИДАЙСЯ!

Якби Джейкобз не спинився, то стягнув би її з ліжка на підлогу, а вже такої наруги я стерпіти не міг. Я вхопив його за праве плече і відтягнув од ліжка. Ми обидва поточилися назад, наче якийсь недоладний танець виконували, і врізалися в бюро.

Із перекошеним від люті й розчарування очима він розвернувся до мене.

— Пусти мене! Пусти! Я врятував тобі твоє жалюгідне нікчемне життя і вимагаю, щоб ти…

І тоді щось сталося.

* * * * *

З ліжка долинуло тихе бурмотіння. Я послабив хватку, якою тримав Джейкобза. Труп лежав так само, як і раніше, тільки тепер, після тієї трясці, яку влаштував йому Чарлі, з розкинутими в обидва боки руками.

«То вітер», — подумав я. І якби мені трохи часу, неодмінно б себе в цьому переконав. Проте я навіть почати не встиг: це повторилося. Жінка на ліжку слабо забурмотіла.

— Вона повертається. — Очі в Чарлі були величезні, вони вилазили з орбіт, наче в жаби, яку душить лиха дитина. — Відроджується. Оживає.

— Ні, — мовив я.

Навіть якщо він і почув, то пустив повз вуха. Усю його увагу було прикуто до жінки в ліжку, до блідого овалу її обличчя, зануреного в тіні, що заполонили кімнату. Він хиткою ходою, тягнучи ногу, рушив до неї, достоту капітан Ахав на палубі «Пеквода» [177]. Язик вивалювався з рота на той бік, який не заморозило хворобою. Дихав Джейкобз дуже важко.

— Мері, — промовив він. — Мері Фей.

Бурмотіння почулося знову, тихе й глухе. Очі в неї лишалися заплющеними, але поза шкірою в мене пробіг мороз, коли я збагнув, що бачу, як вони ворушаться під повіками, наче, мертва, вона бачить сни.

— Ти мене чуєш? — Його голос, із нотками якоїсь аж хтивої нетерплячки. — Якщо чуєш, дай знак.

Бурмотіння не припинялося. Джейкобз поклав долоню на її ліву грудь і озирнувся на мене. Неймовірно, але він посміхався. У сутінках він дуже нагадував голову смерті.

— Серце не б’ється, — констатував він. — А проте вона живе. Живе!

«Ні, — подумав я. — Вона чекає. Але її чеканню от-от настане кінець».

Джейкобз повернувся до неї знову, і його напівзастигле обличчя опинилося за кілька дюймів од її мертвого лиця. Ромео зі своєю Джульєттою.

— Мері! Мері Фей! Вернися до нас! Вернися й розкажи, де ти побувала.

вернуться

177

Персонаж роману Германа Мелвіла «Мобі Дік».