Відродження, стр. 80

— Слава Богу, ви приїхали! — Їй довелося перекрикувати вітер, що розгулявся не на жарт і вже примушував вклонятися собі сосни та ялини. — Я вже думала, вас не буде! — Прогримів грім, а коли слідом за ним спалахнула блискавка, Дженні зіщулилася.

— Всередину! — заволав я до неї. — Негайно! — Вітер став прохолодним, і моя спітніла шкіра не гірше за термометр відчувала зміни в повітрі. До бурі лишалися лічені хвилини.

Узявши Джейкобза попід руки, ми підняли його нагору сходами. Вітер здіймав і розвіював вихорцями тонкі залишки волосся в нього на черепі. В одній руці Чарлі досі тримав ціпок, а іншою притискав до грудей скриньку з червоного дерева. Я почув якийсь перестук, подивився на Вершину неба й побачив, що витрощені з граніту ударами блискавок під час попередніх гроз уламки, гнані вітром, котяться схилом униз і летять через край урвиська.

Коли ми опинилися всередині, Дженні не стало сил зачинити двері. Навалившись усім тілом, їх пристукнув я, проте довелося неабияк напружити м’язи. Завивання вітру трохи стихло. Старі кістки котеджу невдоволено рипіли, але сам він видавався досить міцним. Я розраховував на те, що нас не знесе вітром, а щогла повинна була ловити всі розряди блискавки, які вдарятимуть близько до нас. Принаймні я дуже цього сподівався.

— На кухні є півпляшки віскі. — Говорив Джейкобз захекано, проте в цілому був спокійний. — Якщо ви, міс Ноултон, ще з нею не розправилися.

Дженні похитала головою. Обличчя в неї було бліде, широко розплющені очі блищали — не від сліз, а від жаху. Із кожним ударом грому вона аж підскакувала.

— Принеси мені ковтнути, — попросив мене Джейкобз. — На один палець буде цілком достатньо. І собі та міс Ноултон налий. Піднімемо тост за успіх наших старань.

— Я не хочу пити, і тостів піднімати не хочу, — відмовилася Дженні. — Хочу тільки, щоб усе це швидше закінчилося. Дурна я була, що влізла в цю авантюру.

— Іди, Джеймі, — наполіг Джейкобз. — Принеси на трьох. І хутчіш. Tempus fugit [175].

Пляшка стояла на стільниці біля раковини. Я поставив поряд три склянки для соку й хлюпнув потроху в кожну. Пив я вкрай рідко, боячись, що бухло приведе назад до наркоти, але цієї миті потребував цього.

Коли я повернувся у вітальню, Дженні вже там не було. Блискавка осявала все за вікнами синім світлом, лампи й люстра блимнули, та потім знову загорілися рівно і яскраво.

— Вона пішла подивитись, як там наша пацієнтка, — пояснив Джейкобз. — Її порцію вип’ю я. Звісно, якщо ти не хочеш.

— Чарлі, ти відіслав мене на кухню, щоб мати змогу поговорити з нею?

— Дурниці, — усміхнувся він неушкодженою половиною обличчя. Інша половина лишалася серйозною та сторожкою. «Ти знаєш, що я брешу, — наче промовляла та половина. — Але вже запізно, вороття нема. Чи не так?»

Я простягнув йому одну склянку, а ту, яка призначалася Дженні, поставив на столик біля канапи, де елегантним віялом було розкладено журнали. Подумалося, що, можливо, на цьому самому місці, де тепер стояв столик, я вперше колись увійшов у тіло Астрід. «Милий, не рухайся, — попросила тоді вона. А потім: — Це чудово».

Джейкобз підніс свою склянку догори.

— За те…

Я одним духом вихилив свою, не давши йому договорити.

Він докірливо подивився на мене, та потім проковтнув і свою порцію — окрім однієї краплини, що скотилася з застиглого кутика рота.

— Ти вважаєш мене мерзотою? Мені дуже шкода. Ти навіть гадки не маєш, як шкода.

— Не мерзотою. Ти мене лякаєш. Мене лякають усі, хто необачно грається з силами, які перебувають поза межами їхнього розуміння.

Джейкобз підняв склянку, яку я налив для Дженні. Підніс до обличчя, і крізь скло в збільшеному вигляді прозирнула застигла половина.

— Я міг би посперечатися, але навіщо гаяти час? Гроза вже майже над нами, і коли небо знову виясниться, наші з тобою взаємини закінчаться. Але принаймні будь мужиком і зізнайся, що тобі цікаво. Саме це насамперед тебе сюди й привело — ти хочеш знати. Так само, як і я. Як і колись Прін. Єдина, хто тут проти своєї волі, — сердешна Дженні. Вона виплачує свій борг любові. А це надає їй шляхетності, якою ми з тобою похизуватися не можемо.

У нього за спиною відчинилися двері. Мої ніздрі вловили запах кімнати хворого — сеча, лосьйон для тіла, засіб для дезінфекції. Дженні прибила за собою двері, побачила в руці у Джейкобза склянку і рвучким рухом висмикнула її. Заковтнула віскі, а потім скривилася так, що на шиї напнулися сухожилля.

Джейкобз нахилився вперед, спершись на ціпок, і уважно подивився на неї.

— Чи можу я припустити, що…

— Так. — Гримнув грім. Дженні тихо скрикнула і впустила порожню склянку для соку. Та вдарилась об килим і відкотилася.

— Повертайся до неї, — наказав Джейкобз. — А ми з Джеймі дуже скоро до тебе приєднаємось.

Дженні без слів пішла в кімнату хворої. Джейкобз подивився мені в очі.

— Слухай дуже уважно. Коли ми зайдемо, ліворуч ти побачиш бюро. У горішній шухляді лежить револьвер. Його дістав для мене охоронець Сем. Я не думаю, що тобі доведеться з нього стріляти, але в разі чого, Джеймі… не вагайся, стріляй.

— Господи, навіщо мені…

— Ми говорили про певні двері. Це двері, що ведуть у смерть, і рано чи пізно кожен із нас робиться малим, від нас не лишається нічого, крім розуму й духу, і в такому зменшеному вигляді ми проходимо в ті двері, полишаючи свої тіла, мов порожні рукавички. Іноді смерть буває природною, милосердною, кладе край людським стражданням. Втім, аж занадто часто вона налітає в подобі найманого вбивці, що лютує від зайвої жорстокості й не відчуває ні краплини співчуття. Моя дружина і син, яких забрали в тій дурній, безглуздій аварії, — ось тобі досконалий приклад. Ще один — твоя сестра. І це лише троє з мільйонів. Більшу частину свого життя я лаявся з тими, хто намагався пояснити ту дурість і безглуздість, лопочучи щось про віру й розказуючи дитячі байки про рай. Така маячня ніколи мене не втішала, і я певен, що тебе теж. А проте… існує щось інше.

«Так, — подумав я під акомпанемент грому, який хряснув так, що задрижали шибки. — Щось існує десь там, за дверима, і щось неодмінно станеться. Якщо я цього не зупиню».

— Під час своїх експериментів я привідкривав завісу над цим невідомим, помічав його потаємні прояви. Я бачив його обриси в кожному зціленому, якого поставила на ноги таємна електрика. Навіть ті залишкові явища, котрі помітив і ти, — його частина. Це позосталі фрагменти якоїсь невідомої форми існування, що лежить за межею нашого життя. Усі люди час від часу сушать собі голови питанням, чи є щось там, за стіною життя. І сьогодні, Джеймі, ми побачимо це на власні очі. Я хочу знати, що сталося з моєю дружиною і сином. Хочу знати, що приберіг для нас Всесвіт на той час, коли це життя закінчиться, і я твердо вирішив це з’ясувати.

— Ми не повинні це бачити. — Від шоку в мене майже пропав голос, і я не був певен, що крізь завивання вітру Джейкобз почув. Але він таки почув.

— То що, ти скажеш мені, що не згадуєш свою сестру Клер щодня? Що не задумуєшся над тим, чи існує вона ще, десь там?

Я промовчав, але він кивнув, наче почув усе, що хотів.

— Авжеж, і згадуєш, і думаєш. Невдовзі ми дістанемо відповіді. Їх дасть нам Мері Фей.

— Як вона це зробить? — Губи в мене заніміли, та не від алкоголю. — Як, коли ти її зцілиш?

Джейкобз глянув на мене поглядом, у якому читалося запитання: невже ти й справді такий нетямущий?

— Я не можу її зцілити. Ті вісім хвороб, про які я згадував, я вибрав тому, що жодна з них не підлягає лікуванню за допомогою таємної електрики.

Вітер надворі вже кричав криком, і в західний бік будинку вдарили перші безладні краплини дощу, так сильно, наче хтось сипонув камінням.

— Коли ми їхали сюди, міс Ноултон вимкнула апарат вентиляції легенів. Мері Фей померла майже чверть години тому. Її кров уже холоне. Комп’ютер під кришкою її черепа, пошкоджений хворобою, яку вона носила в собі змалечку, та все одно дивовижний, згас навіки.

вернуться

175

Час летить (лат.).