Відродження, стр. 73

— Так, це найімовірніше. — Хоча було ще поїдання землі. Манія ходіння, синдром Туретта, клептоманія та призматика Г’ю Єйтса. Наскільки мені було відомо, «ембієн» до такого не доводив. — Але, якщо буде щось інше… дзвоніть.

— Наскільки сильно ви стурбовані? — спитала вона. — Скажіть мені, чого чекати.

— Я точно не знаю, та й, імовірно, з нею все буде гаразд. — Зрештою, більшість зцілених жили й горя не знали, принаймні якщо вірити Джейкобзу. І хоч як мало я йому довіряв, та доводилося на це розраховувати, бо більше нічого не лишалося. Діло було зроблено.

Дженні піднялася навшпиньки й цмокнула мене в щоку.

— Їй стало краще. Господь змилувався над нею, Джеймі, хай там що думає містер Джейкобз тепер, коли він відпав від церкви. Без цієї милості — без нього — ще шість тижнів, і вона була б мертва.

* * * * *

Пандусом для інвалідів Астрід з’їхала у візку, та в «субару» Дженні залізла самотужки. Джейкобз зачинив за нею дверцята. Крізь відчинене вікно вона взяла його руку у свої долоні й ще раз подякувала.

— Радий був допомогти, — відповів Чарлі. — Пам’ятай тільки, що ти мені обіцяла. — Він вивільнив руку, щоб прикласти вказівний палець їй до губ. — Нікому — анічичирк.

Я нахилився і поцілував Астрід у чоло.

— Їж, — сказав я їй. — Відпочивай. Роби вправи. І насолоджуйся життям.

— Вас зрозуміла, капітане. — Вона подивилася повз мене на те, як Джейкобз поволі підіймається сходами ґанку, потім зустрілася зі мною поглядом і повторила те, що казала раніше. — Будь обережний.

— Не турбуйся.

— Не можу. — Погляд, сповнений занепокоєння, просто мені у вічі. Вона вже потроху старіла, як і я, однак тепер, коли хворобу вигнали з її тіла, я бачив у ній ту дівчину, яка колись стояла перед сценою разом із Гетті, Керол і Сюзанною та трусила дупцею в такт, коли «Хромові троянди» співали «Постукай по дереву» [153] чи «В межах міста Натбуш» [154]. Ту дівчину, яку я цілував під пожежною драбиною. — Я буду турбуватися.

Я приєднався до Чарлі Джейкобза на ґанку, і разом ми дивились, як охайний маленький «аутбек» котить дорогою до воріт. Того дня панувала приємна відлига, і подекуди сніг зійшов, оголивши траву, що вже й зазеленіла. «Добриво бідняків, — подумав я. — Так ми його називали».

— Ці жінки триматимуть роти на замку? — спитав у мене Джейкобз.

— Так. — Може, й не довіку, та принаймні доти, доки він не завершить свою роботу, якщо до її кінця було вже так близько, як він стверджував. — Вони пообіцяли.

— А ти, Джеймі? Ти виконаєш обіцянку?

— Так.

Моє слово, схоже, його потішило.

— Переночуєш сьогодні в нас? Нумо, погоджуйся.

Я похитав головою.

— Я забронював номер у «Посольському». У мене літак рано-вранці.

І мені вже не терпиться втекти подалі від цього місця, так само, як не терпілося забратися з «Застібок».

Уголос я цього не промовив, але він знав, я в цьому не сумніваюся.

— Гаразд. Тоді будь готовий приїхати, коли я подзвоню.

— Чарлі, чого тобі ще треба? Письмової заяви? Я ж сказав, що приїду, і я приїду.

— Добре. Ми все життя відскакували один від одного, наче більярдні кулі, але скоро цьому настане кінець. До кінця липня, щонайпізніше до середини серпня, ми визначимо наші стосунки остаточно.

І щодо цього він не помилявся. Не помилявся, хай поможе йому Бог.

Звісно, за умови, що Він існує.

* * * * *

Навіть із пересадкою в Цинциннаті я в Денвер повернувся наступного дня ще до першої години. Що стосується подорожей у часі, то з перельотом на захід у реактивному літаку не зрівняється ніщо. Розбудивши свій телефон, я побачив на автовідповідачі два повідомлення. Перше було від Дженні. Вона розповідала, що напередодні, перед тим, як лягла спати, замкнула двері спальні Астрід, але за всю ніч радіонянька ні разу ані чичиркнула, і коли вона прокинулася о пів на сьому, Астрід усе ще була у відключці.

«Вставши, вона з’їла некруто зварене яйце й два тости. А яка вона на вигляд… я мушу постійно нагадувати собі, що це не обман зору».

То було хороше повідомлення. Погана новина чекала мене в записі від Бріанни Донлін — тепер уже Бріанни Донлін-Г’юз. Вона залишила його за кілька хвилин до того, як літак авіакомпанії «Юнайтед», у якому я летів, приземлився в аеропорту.

«Джеймі, Роберт Райверд помер. Подробиць я не знаю». Але вже ввечері того дня вона їх роздобула.

Медсестра сказала Брі, що більшість людей, які потрапляли в «Ґедз-Рідж», ніколи звідтіля не виходили, і щодо хлопця, котрого Пастор Денні зцілив від м’язової дистрофії, це, безперечно, виявилося правдою. Його знайшли в палаті: теліпався в імпровізованому зашморгу, скрученому з пари джинсів. По собі він лишив записку: «Я не можу перестати бачити проклятих. Шеренга така довжелезна, що їй наче нема кінця».

XII. Заборонені книги. Моя відпустка в штаті Мен. Сумна історія Мері Фей. Буря наближається

Приблизно за шість тижнів я дістав од своєї давньої напарниці з розслідувань електронного листа.

Кому: Джеймі

Від: Брі

Тема: До твого відома

Коли ти з’їздив до Джейкобза на північ штату Нью-Йорк, то писав потім в імейлі, що він згадував про одну книжку, «De Vermis Mysteriis». Ця назва засіла в мене в голові — може, тому, що в старших класах я трохи вивчала латину і знаю, що по-нашому це перекладається як «Таємниці хробака». Видно, вгрузати в усе-що-пов’язано-з-Джейкобзом — звичка, якої важко позбутися. Бо я провела розвідку. Чоловікові про це не казала, до речі, бо він вірить, що я вже облишила все-що-пов’язано-з-Джейкобзом.

Словом, це досить-таки важка фігня. Як заявляє католицька церква, «De Vermis Mysteriis» — одна з шістьох так званих заборонених книг. Разом вони називаються ґримуарами. Інші п’ять такі: «Книга Аполонія» (то був лікар, що жив у часи Христа), «Книга Альбертуса Маґнуса» (закляття, талісмани, розмови з покійниками), «Лемеґетон», «Salomonis Claricule» (припускають, що її написав цар Соломон) і «Ґримуар Пікатрікс». Цю останню, разом із «De Vermis Mysteriis», нібито було покладено Ґ. П. Лавкрафтом в основу вигаданого ґримуара «Некрономікон».

Усі ці заборонені книги можна почитати, вони існують у друкованому вигляді, КРІМ «De Vermis Mysteriis». Згідно з Вікіпедією, таємні емісари католицької церкви (тут посилання на Дена Брауна) на зламі 20-го століття спалили всі примірники «De Vermis Mysteriis», лишилося хіба що шість-сім. (До речі, Папине воїнство тепер відмовляється визнавати, що така книга взагалі колись існувала.) Інші щезли з поля зору. Припускають, що їх або знищили, або вони опинилися в приватних колекціях.

Джеймі, всі ті заборонені книги так чи інакше пов’язані з СИЛОЮ та тим, як нею заволодіти, поєднуючи алхімію (яку ми нині звемо «наукою»), математику і деякі паскудні окультні ритуали. Усе це, напевно, дурня собача, але мені стало трохи моторошно — ти розказував, що Джейкобз присвятив життя вивченню електричних феноменів, і якщо зважати на його успіхи у зціленні, то припускаю, що він міг оволодіти силою, яка сама собою доволі крута. І згадалося мені одне давнє прислів’я: «Ухопив тигра за хвіст, то тепер міцно тримай». Ось тобі ще пожива для роздумів.

По-перше. До середини сімнадцятого століття католиків, яких зловили на тому, що вони вивчали potestas magnum universum (ту силу, що заряджає Всесвіт), відлучали від церкви.

По-друге. Як стверджує Вікіпедія (хоча, мушу зазначити, без посилань на першоджерела), той двовірш, який ми пам’ятаємо з вигаданого Лавкрафтом «Некрономікона», автор поцупив з примірника «De Vermis», до якого мав доступ (але, ясна річ, володіти цією книгою Лавкрафт не міг, надто бідний він був, щоб придбати такий раритет). Ось цей двовірш: «Не мертве те, що може вічно спати, / А по мільярдах літ і смерть здолати». Мені від цього так страшно стало, що потім кошмари снилися. Я не жартую.

Іноді ти називав Чарльза Деніела Джейкобза своїм давнім «п’ятим персонажем». Джеймі, я дуже сподіваюся, що ти більше ніколи з ним не побачишся. Колись давно я могла б з усього цього посміятися, але колись давно я й чудесні зцілення на релігійних сеансах вважала повною туфтою.

Подзвони мені як-небудь. Дай знати, що все-що-пов’язано-з-Джейкобзом для тебе лишилося в минулому.

З любов’ю, як завжди,

Брі

вернуться

153

Пісня 1966 р., написана Едді Флойдом та Стівом Купером. У виконанні Едді Флойда стала хітом і тиждень трималася на першому місці в хіт-параді найкращих пісень у жанрі соул.

вернуться

154

Напівавтобіографічна пісня в жанрі фанк і соул, написана й виконана Тіною Тернер 1973 р., у якій співачка пригадує своє життя в містечку Натбуш, штат Теннессі.