Відродження, стр. 6

— Це дуже хороший фокус. — І я погладив його по руці.

Він повернувся з тієї далечіні, куди був одійшов, і широко мені всміхнувся.

— Твоя правда, — сказав він. — Мабуть, я просто скучив за дружиною і синочком. Думаю, саме тому я тебе й позичив, Джеймі. Але час повернути тебе мамі.

Коли ми дійшли до траси 9, він знову взяв мене за руку, хоча ні з того, ні з іншого боку машин видно не було, й ми йшли так усю дорогу до Методист-роуд. Але я не мав нічого проти. Мені подобалося тримати його за руку. Я знав, що він турбується про мене.

* * * * *

Місіс Джейкобз та Моріс приїхали за кілька днів по тому. Хлопчик був ще малим брикунцем у підгузках, зате жінка була гарна. У суботу, за день до того, як преподобний Джейкобз уперше став за кафедру нашої церкви, ми з Террі й Коном допомогли йому перенести Погідне озеро в церковний підвал, де щочетверга вечорами мала збиратися методистська молодь. Без води надто впадали у вічі мілкість озера й рівчачок колії, що через нього проходив.

Преподобний Джейкобз узяв із Террі й Кона обіцянку мовчати — бо, як пояснив він, йому не хотілося зіпсувати враження малечі (що змусило мене почуватися дорослим, і я тішився цим відчуттям). Вони погодилися, і навряд чи хтось із них пробовкався, але в церковному підвалі світло було значно яскравішим, ніж у гаражі пасторського будинку, і якщо стати близько до макета ландшафту й уважно в нього вдивлятися, то ставало помітно, що Погідне озеро — це лише широка калюжа. І жолобок колії теж видно. До Різдва вже знали всі.

— Один великий пшик, — сказав мені одного четвергового пообіддя Біллі Пекет. Вони з братом Ронні ненавиділи четвергову вечірню школу, але мати примушувала їх відвідувати заняття. — Якщо він ще раз це покаже й розкаже ту байку про ходіння по воді, мене знудить.

Після цього мені захотілося його побити, але він був більшим за мене. І моїм другом. А до всього ще й мав рацію.

II. Три роки. Голос Конрада. Диво

Преподобного Джейкобза звільнили за проповідь, яку він прочитав з кафедри 21 листопада 1965 року. Це легко було знайти в Інтернеті, бо я мав віху, на яку міг спиратися: субота перед Днем подяки. Тиждень по тому він зник із нашого життя — і поїхав сам. Петсі та Моріса (якого дітлахи із ЗММ прозвали Хвостиком Моррі) на той час уже теж не було. Так само, як і «Плімута Бельведера» з коробкою-автоматом.

Моя пам’ять про три роки між тим днем, коли я вперше побачив Погідне озеро, і днем Кошмарної проповіді напрочуд прозора, хоча до того, як починати пригадувати, я б вам сказав, що пам’ятаю мало. Зрештою, сказав би я, хто з нас бодай трохи детально пам’ятає своє життя між шістьма і дев’ятьма роками? Але писання — дивовижна й жахлива річ. Воно відкриває глибокі колодязі пам’яті, що доти стояли накриті.

Я відчуваю, що міг би відкласти вбік історію, яку вирішив написати, та натомість заповнити книжку (і чималеньку за обсягом) спогадами про ті роки й той світ, що так разюче відрізнявся від того, в якому я нині живу. Пам’ятаю свою матір, як вона стояла біля дошки для прасування в комбінації, неймовірно прекрасна в променях ранкового сонця. Пам’ятаю свій купальний костюм з відвислим задом негарного сіро-зеленого кольору, і як ми з братами плавали в озері Гарріз-Понд. Ми казали один одному, що слиз на дні — це коров’ячі кізяки, але то був просто намул (мабуть, просто намул). Пригадую сонні полудні в крихітній початковій школі Вест-Гарлоу — як я сидів на зимових пальтах у кутку орфографії та намагався навчити нещасного тупого Дікі Озґуда правильно писати слово «жираф». Навіть пам’ятаю, як він сказав: «Н-н-нащо м-м-мені його писати, як я н-н-ніколи його не б-б-бачив?»

Пам’ятаю павутиння ґрунтових доріг, що мережили наше місто, і як ми грали в «кульки» на шкільному подвір’ї під час морозних квітневих канікул, і як стугонів вітер у соснах, коли я лежав у ліжечку, помолившись і чекаючи, коли прийде сон. Пам’ятаю, як батько виходив із гаража з гайковим ключем у руці та в кепці «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА», насунутій низько на лоба, а з кісточок пальців крізь мастило сочилася кров. Пригадую, дивився, як Кен Маккензі [17] представляє мультики про моряка Папая в шоу «Потужні 90», а потім змушений був відмовитися від перегляду телевізора після обіду, коли приходили Клер та її подружки, бо вони хотіли дивитися «Американський подіум», щоб знати, у що вбираються дівчата. Пам’ятаю заходи сонця, червоні, як кров на кісточках пальців у мого батька, — вони ще й тепер змушують мене здригатися.

Я пригадую тисячу інших речей, переважно хороших, проте я сів за комп’ютер не для того, щоб надіти рожеві окуляри й розливати віск ностальгії. Вибіркова пам’ять — один із головних гріхів старих людей, а в мене нема на це часу. Не всі ті речі були хорошими. Ми жили в селі, а в ті часи сільське життя було важким. Та воно й тепер важке, як я собі думаю.

Мій друг Ел Ноулз втрапив рукою в картоплесортувалку свого батька і позбувся трьох пальців, перш ніж містер Ноулз встиг вимкнути ту громіздку небезпечну штукенцію. Я був там того дня і пам’ятаю, як конвеєри забарвилися в червоний. Пам’ятаю, як кричав Ел.

Мій батько (разом із Террі, своїм відданим, хоч і безпорадним служкою) запустив-таки Ракету Доріг — Господи, як оглушливо й розкішно вона загримотіла, коли він розігнав двигун! — і передав її Двейну Робішоду, свіжопофарбовану, з номером 19, нанесеним на дверцята, для перегонів Спідвей у Касл-Року. У першому ж раунді першого заїзду той придурок перевернувся на ній і розтрощив ущент. На самому ж Двейні не лишилося й подряпини. «Видко, педаль газу заїла», — пояснив він, либлячись своєю ідіотською усмішкою. Тільки в нього вийшло «підаль», а мій батько сказав, що єдиний підаль там за кермом сидів.

— Це навчить тебе не довіряти нічого цінного Робішодам, — зауважила мама, і батько так глибоко запхав руки в кишені, що показалася гумка трусів (либонь, хотів, щоб вони не втекли й не пішли кудись у неналежне місце).

Ленні Макінтош, син листоноші, втратив око, коли нахилився подивитися, чому «бомба з вишнями» [18], яку він поклав у попатраний ананас, не вибухнула.

Мій брат Конрад втратив голос.

Тож ні — не всі ті речі були хорошими.

* * * * *

У першу неділю, коли преподобний Джейкобз піднявся на кафедру, у церкві зібралося більше людей, ніж за всі ті роки, що там проповідував товстий сивий добродушний містер Латур, читаючи свої доброзичливі, проте малозрозумілі проповіді й пускаючи рясну сльозу в День матері, який він називав Неділею матері (усі ці деталі мені люб’язно надала моя мати багато років по тому, бо сам я містера Латура не пам’ятав узагалі). Замість двадцятьох парафіян там зібралося чи не в чотири рази більше люду, і я пам’ятаю, як розлягалися їхні голоси під час Уславлення Бога: «Славте Господа, Котрий є джерелом всілякого благословіння, славте Його, ви, земні створіння». У мене від цього мороз поза шкірою пробіг. Місіс Джейкобз доволі вправно грала на органі. Її біляве волосся, перехоплене на потилиці простою чорною стрічкою, переливалося багатьма кольорами у світлі, що просочувалося крізь наш єдиний вітраж.

Ми поверталися додому en famille [19], наші вихідні недільні черевики здіймали хмаринки куряви, і я опинився позаду батьків, тому почув, як мама висловлює своє схвалення. А ще полегшення.

— Він же такий молодий, я думала, він нам прочитає лекцію про громадянські права чи опір призову в армію, чи ще щось таке, — сказала вона. — А натомість він нам провів дуже хороший урок на тему Біблії. Я думаю, люди прийдуть ще. А ти?

— Ненадовго, — відповів їй батько.

— От уже, великий нафтовий барон. Великий цинік. — І мама грайливо стукнула його по руці.

Як виявилося, вони обоє мали рацію. Відвідуваність у нашій церкві не скотилася до рівня часів містера Латура (тобто не більше десятка парафіян узимку, що тулилися в купку одне до одного, аби зігрітися в опалюваній дровами церкві, де гуляли протяги), але поволі знизилася до шістдесяти, потім до п’ятдесяти й нарешті до рівня сорока з гаком, на якому й зависла, немов стрілка барометра в мінливий літній день. Причину цього природного відтоку парафіян ніхто не шукав у проповідях містера Джейкобза, котрі завжди були зрозумілими, приємними і заснованими на Біблії (ніколи нічого тривожного про атомні бомби чи марші свободи). Люди просто собі віддалилися.

вернуться

17

Канадський спортсмен, бейсболіст.

вернуться

18

Розсипний феєрверк червоного кольору.

вернуться

19

Сім’єю (фр.).