Відродження, стр. 41

«У п’ятдесят буде вже пізно, — подумав я. — Коли тобі стукне п’ятдесят, він уже розвинеться».

Я любив свого брата (хоч, на мою скромну думку, він виріс доволі діставучим проповідником), тому пішов на обхідний маневр — звернувся до Франсін, його дружини. Їй я міг сказати те, з чого Енді тільки поглузував би: «У мене погане передчуття, і до того ж сильне. Будь ласка, Франсі, будь ласка, зроби так, щоб він пішов до лікаря».

Енді погодився на компроміс («Аби тільки ви обоє позатикалися») і пройшов скрінінг на ПСА [86] невдовзі після свого сорок сьомого дня народження та все бурчав, що тому клятому аналізу довіряти не можна. Може, й так, але сперечатися з результатом було важко навіть такому ходячому цитатнику Біблії з його панічним страхом перед лікарями, як мій брат. Тверда десятка, як у фільмі з Бо Дерек [87]. Далі була поїздка до уролога в Льюїстон, потім операція. Через три роки йому сказали, що рак відступив. А за рік по тому, у віці п’ятдесяти одного року, коли Енді поливав моріжок, його розбив інсульт і він опинився в обіймах Ісуса ще до того, як «швидка» встигла відвезти його в лікарню. Це сталося на півночі штату Нью-Йорк, там же його й поховали. Поминальної служби в Гарлоу не було. Але мене це порадувало. Надто часто я їздив додому в своїх снах, які ще довго супроводжували мене після лікування від наркозалежності у Джейкобза. У цьому я не сумнівався.

* * * * *

Знову я прокинувся від того сну одного ясного понеділка в червні 2008-го. І десять хвилин ще лежав у ліжку, приходячи до тями. Дихання врешті-решт уповільнилося, і я позбувся нав’язливої думки про те, що коли розтулю рота, то не прозвучить нічого, крім «Щось сталося», знову і знову. Я нагадав собі, що я чистий і тверезий, і це — найважливіше в моєму житті досягнення, яке змінило це життя на краще. Цей сон тепер снився не так часто, і минуло вже щонайменше чотири роки відтоді, як я прокинувся й побачив, що штрикаю себе в руку (востаннє — лопаткою, якою не наробив собі жодного лиха). «Як маленький шрам після операції, не гірше й не краще», — переконував себе я, і зазвичай вдавалося про це так думати. І тільки одразу після сну я відчував, що за ним щось темніє, щось лиховісне. І жіночої статі. Цього я вже тоді був певен.

Поки я приймав душ і вдягався, сон потроху розсіювався і ставав туманним. А невдовзі мав і зовсім стертися. Про це я вже знав з досвіду.

У мене було помешкання на другому поверсі будинку на Боулдер-Кеньйон-драйв у Недерленді. 2008-го року я вже міг дозволити собі будинок, але це означало кредит, а я його брати не хотів. Самому мені й у квартирі жилося добре. Ліжко було двоспальне, таке саме, як у Джейкобза в домі на колесах, і протягом останніх років принцес, охочих його зі мною розділити, не бракувало. З часом їх поменшало, а проміжки між їхніми візитами стали довшими, але, гадаю, це й не дивно. Скоро мені мало виповнитися п’ятдесят два, а це вік (плюс-мінус кілька років), коли починається неминуча трансформація ніжних Лотаріо [88] в кошлатих старих цапів.

Крім того, я любив дивитися, як гладшає мій накопичувальний рахунок. Скнарою я не був у жодному разі, та гроші не були для мене порожнім звуком. Мене ніколи не полишав спогад про те, як я прокинувся в «Ярмарковому заїзді», хворий і без гроша за душею. Так само, як і вираз обличчя рудоголової сільської дівчини, з яким вона простягнула мені назад мою порожню кредитну картку. «Перевірте ще раз», — сказав я їй. А вона мені: «Любчику. Я з твого вигляду бачу, що не треба».

«Ага. Бачила б ти мене тепер, кицюню», — подумав я, їдучи на своєму «форанері» [89] на захід по Карібу-роуд. З вечора нашої з Чарлі Джейкобзом зустрічі в Талсі я набрав сорок фунтів, але зі зростом шість футів один дюйм сто дев’яносто [90] було саме те, що треба. Ну нехай черевце в мене вже було не зовсім пласким, а рівень холестерину востаннє виявився якимсь підозрілим, але в ті часи я взагалі мав вигляд в’язня Дахау, якому пощастило лишитися живим. У Карнеґі-Холі я грати не збирався, виступати на великих сценах з «І-Стрит бендом» [91] теж, але я досі грав (і багато) та мав роботу, яку любив і виконував добре. Коли людина вимагає більшого, часто казав я собі, то ця людина ризикує розсердити богів. Тому краще не ризикуй, Джеймі. А якщо тобі випаде почути, як Пеґі Лі [92] співає ту сумну класику Лібера й Столера [93] — «Невже це все, що є?» — краще перемкни хвилю й пошукай якусь стару добру музику для гоцанки.

* * * * *

Проїхавши чотири милі по Карібу-роуд, у тому місці, де вона круто йшла в гори, я повернув біля знаку «РАНЧО ВОВЧА ПАЩА, 2 МИЛІ». На пристрої у воротах ввів свій код і припаркувався на гравійному майданчику під знаком «ПРАЦІВНИКИ ТА ВИКОНАВЦІ». Заповненою я ту стоянку бачив лише один-єдиний раз — коли Ріанна записувала на «Вовчій пащі» міні-альбом. І того дня машинами була заставлена вся під’їзна дорога аж до самих воріт. У крихітки серйозний супровід.

Пеґан Старшайн (справжнє ім’я та прізвище — Гіларі Кац) мала погодувати коней ще дві години тому, але я все одно пішов між стійлами, проходом посеред двох рядів, роздаючи шматочки яблук і моркву. Майже всі коні були великі й прекрасні — подумки я називав їх лімузинами-«кадилаками» на чотирьох ногах. А одначе мій улюбленець більше нагадував пом’ятий «шевроле». Бартлбі, сірий у яблуках без жодного родоводу, жив у «Вовчій пащі» вже тоді, коли я туди приїхав, без нічого, з самою лише гітарою, дорожньою сумкою і сильно розшарпаними нервами, і вже тоді він був немолодий. Більшість його зубів пішли шляхом синьої замшевої туфлі багато років тому, але свій кавалок яблука він жував тими кількома, що лишилися. Його щелепи ліниво ходили з боку в бік. Погляд ніжних темних очей був прикутий до мого обличчя.

— Ти хороший чувак, Бартлбі. — Я погладив його по морді. — Люблю хороших чуваків.

Він кивнув, наче хотів сказати, що знає.

Пеґан Старшайн (для друзів — Пеґ) годувала з фартуха курей. Помахати вона не могла, тож привіталася зі мною гучним хрипким «хеллоо» і першими двома рядками «Пори товченої картоплі» [94]. Я підхопив наступні два: «Це так модно, це так кльово» тощо, тощо. Пеґан колись була бек-вокалісткою, і в пору розквіту її голос звучав, як в одної з сестер Пойнтер [95]. А ще вона диміла, як паротяг, і вже в сорок її голос більше нагадував Джо Кокера у Вудстоку.

Перша студія стояла зачинена й темна. Я ввімкнув світло й подивився на дошці список записів. Було їх чотири: один о десятій, другий — о другій, один — о шостій і ще один — о дев’ятій і затягнеться, либонь, далеко за північ. У другій студії все мало бути так само забито. Недерланд — крихітне містечко (менш ніж п’ятнадцять тисяч постійних жителів), що примостилося на західному схилі, де повітря розріджене. Але його важливість у світі музики геть непропорційна його розміру. Наклейки на бамперах «НЕДЕРЛАНД! ДЕ НЕШВІЛ ЛОВИТЬ КАЙФ!» не так уже й перебільшують. Джо Волш записував свій перший альбом у «Вовчій пащі-1», коли ранчо керував батько Г’ю Єйтса, а Джон Денвер записував останній у «Вовчій пащі-2». Якось Г’ю показав мені нарізку кадрів — Денвер розповідає своєму гурту про експериментальний літак, який він щойно купив, якийсь Лонг-Ізі [96]. Слухати це було моторошно.

У місті було дев’ять барів, де в будь-який вечір тижня можна було послухати живу музику, і три студії звукозапису, крім нашої. Втім, студія «Ранчо “Вовча паща”» була серед них найбільшою і найкращою. Того дня, коли я несміливо ступив на поріг кабінету Г’ю й повідомив йому, що мене прислав Чарльз Джейкобз, на стінах у нього висіло щонайменше зо два десятки фотографій: Едді Ван Гален, Лінерд Скінерд, Аксель Роуз (у пору його розквіту) та U2. Та найбільше він пишався однією (крім того, на ній єдиній він був присутній сам) — «Степлз Сінґерз».

вернуться

86

Простат-специфічний антиген — пухлиновий онкомаркер, визначення яко-го здійснюють у сироватці крові, для діагностики і спостереження за пере-бігом раку простати.

вернуться

87

«10» — романтична комедія 1979 р. за участю американської актриси Бо Дерек.

вернуться

88

Герой-коханець у комп’ютерній грі «The Sims-2».

вернуться

89

Позашляховик «Тойота Форанер» (4Runner).

вернуться

90

40 фунтів — 18 кг, 6 футів 1 дюйм — 185 см, 190 фунтів — 86 кг.

вернуться

91

E Street Band — гурт, заснований 1974 р. відомим музикантом Брюсом Спрінгстіном для власного супроводу в турах по США.

вернуться

92

Американська джазова співачка, автор пісень і актриса.

вернуться

93

Дует Джеррі Лібера і Майка Столера був одним із найвідоміших і успішних в історії популярної музики 1950—1960-х рр.

вернуться

94

Пісня співачки Ді Ді Шарп з однойменного дебютного альбому.

вернуться

95

Американський поп-та R&B-гурт, утворений на початку 1970-х рр.

вернуться

96

Американський співак Джон Денвер загинув в авіакатастрофі на приватно-му літаку.