Відродження, стр. 39

Він сказав «окаянний». В натурі.

Я поставив баняк на плиту й показав йому свої порожні руки. Та заговорив найбільш заспокійливим тоном, на який тільки був спроможний.

— Не знаю, про кого ви говорите, і впевнений, що… — Я мало не сказав «Чарльз». — …Впевнений, що Ден теж не знає.

— Моя доня! Моя доня Кеті! Кеті Морз! Він сказав їй, шо та знимка задурно — бо вона ходила на сцену. Але воно не задурно! Та знимка їй коштувала ого скіки! Всеньке окаянне життьо їй поламала, от шо та знимка зробила!

Я обережно обійняв його за плечі. Думав, він мені зацідить, але його лють випарувалася, і тепер він здавався сумним і спантеличеним.

— Ходімо, вийдемо, — запропонував я. — Знайдемо десь у затінку лавку, і ви мені все розкажете.

— Ти хто?

Я хотів було сказати «асистент містера Джейкобза», але це прозвучало б як доволі слабенький чай. На допомогу прийшли роки роботи музикантом.

— Його агент.

— Так? А компенсацію мені дасте? Бо мені тре’. Адвокатам стіко плати, шо мене це вб’є наполовину. — Він тицьнув пальцем у Джейкобза. — Це все ти! Ти, окаянний, винен!

— Я… я не розумію… — Чарлі стер з підборіддя кров: її набігло на цілу долоню. — Запевняю вас, містере Морз, я не розумію, про що ви говорите.

Я вже довів Морза до дверей і не хотів втрачати здобутої переваги.

— Обговорімо це на свіжому повітрі.

Він дозволив себе вивести. На краю стоянки для працівників була кафешка — іржаві столики під пошарпаними парасольками. Я купив йому велику «колу» і вклав до рук. Верхній дюйм напою він розляпав на столик, а потім вижлуктив півстаканчика великими ковтками. Поставив на стіл і притиснув долоню до лоба.

— Ніяк не навчусь таке холодне пити не зразу, — пожалівся він. — У голову наче гвіздок стромляється, скажіть?

— Так, — кивнув я, а сам згадав, як стояв голий у скупому місячному сяйві, штрикаючи себе зубцями виделки в руку, залиту кров’ю. Щось сталося. Зі мною і, схоже, з Кеті Морз теж.

— Розкажіть мені, у чому проблема.

— Та знимка, яку він їй дав — от у чому клята проблема. Вона її скрізь із собою тягала. Друзі почали з неї глумитися, а їй було наплювати. Вона людям казала: «Оце я така насправді». Якось увечері я пробував з неї цю дурню витрусити, а мати не дала, сказала, перебіситься. І наче й перебісилась. Лишила знимку в себе в кімнаті, не знаю, на два дні чи три. У перукарське училище ходила без неї. Ми вже думали, всьо, минулося.

Але ні. Сьомого жовтня, за три дні до того, дівчина зайшла в ювелірну крамницю «Джей Девід» у Броукен-Ерроу, містечку на південному сході від Талси. З собою несла торбу для закупів. Обидва продавці впізнали її, бо з вечора свого зоряного виступу на виставі у Джейкобза вона побувала в їхній крамниці двічі. Один з них спитав, що її цікавить. Не кажучи ні слова, Кеті швидким кроком пройшла повз нього й підійшла до вітрини, де лежали найдорожчі цяцьки. Зі своєї торби вона витягла молоток і розтрощила ним скло вітрини. Не зважаючи на виття сигналізації та два порізи, досить глибокі, щоб на них гарантовано наклали шви («І лишаться шрами», — бідкався батько), засунула руки всередину й витягла пару сережок з діамантами.

— Це моє, — сказала вона. — До сукні.

* * * * *

Не встиг Морз закінчити свою розповідь, як показалися двоє широкоплечих парубків із написом ОХОРОНА, видрукуваним ззаду на футболках.

— Якісь проблеми? — спитав один.

— Ні, — відповів я. І не збрехав. З кінцем розповіді лють із фермера вивітрилась остаточно, і це було добре. Але він увесь наче зіщулився, і це було не надто добре. — Містер Морз уже йде.

Стискаючи залишки «коли», він підвівся. На кісточках пальців у нього підсихала кров Чарлі Джейкобза. Він глянув на неї так, наче не розумів, звідки вона там узялася.

— Не тре’ на нього лягавих спускати, це не поможе, правда? — спитав він. — Все ‘дно скажуть, шо він просто знимку зробив. Та ше й забезплатно, чорт забирай.

— Ходімо, сер, — сказав один з охоронців. — Якщо хочете відвідати ярмарок, я з задоволенням поставлю вам штамп на руку.

— Нє, дякую, — відповів фермер. — Моя сім’я вже мала того ярмарку досить. Я їду додому. — Він пішов, та потім повернувся. — Містере, а він уже таке робив? Уже когось намахував так, як намахав мою Кеті?

«Щось сталося, — подумав я. — Щось, щось, щось».

— Ні, — відказав я. — Нікого.

— Та ви би все ‘дно не сказали. Ви ж у нього агент.

Він похилив голову і, не озираючись, поплентався геть.

* * * * *

У «баундері» Джейкобз уже поміняв забризкану кров’ю сорочку і притуляв до розбитої губи, що стрімко розпухала, рушник із льодом. Він вислухав історію Морза, яку я йому переповів. А тоді сказав:

— Зав’яжи мені ще раз краватку, будь ласка. Ми вже спізнюємось.

— Стоп, — сказав я. — Стоп, стоп, стоп. Ти повинен її вилікувати. Так, як мене вилікував. Із навушниками.

Він обдарував мене поглядом, що небезпечно близько межував із презирством.

— Думаєш, дорогісінький татуньо підпустить мене до неї ближче, ніж на милю? Крім того, те, що з нею сталося… її нав’язливий стан… потроху зійде нанівець сам собою. З нею все буде добре. І будь-який адвокат, що не дурно хліб їсть, зуміє переконати суддю, що вона була сама не своя. Вона відбудеться легеньким ударом по руках.

— Для тебе це вже не вперше, правда?

Він знизав плечима, досі дивлячись у мій бік, але не зовсім мені у вічі.

— Час від часу траплялися побічні ефекти, це правда. Однак нічого аж такого видовищного, як ця невдала спроба пограбування у міс Морз.

— Ти на людях навчаєшся? Усі твої клієнти насправді — піддослідні кролики. Просто вони про це не здогадуються. І я теж був піддослідним.

— Тобі тепер краще чи ні?

— Так. — Звісно, за винятком ранкових пробіжок із самобичуванням виделкою, які час від часу зі мною стаються.

— Тоді, будь ласка, зав’язуй мені краватку.

Я вже хотів був відмовитися. Я був злий на нього — на додачу до всього, він крадькома вийшов із трейлера через задній хід і викликав охорону. Але я був перед ним у боргу. Він врятував мені життя, і це було добре. Я тепер жив без наркотиків, і це було навіть ще краще.

Тому я зав’язав йому краватку. Ми дали виставу. Шість вистав, якщо бути точним. Юрба ааааахнула, коли в небо злетіли феєрверки на честь закриття ярмарку, та й близько не так гучно, як тоді, коли Ден, Людина — Портрет блискавкою демонстрував свою магію. І коли кожна дівчина замріяно роздивлялася себе на заднику, під акомпанемент мого переходу з А мінор на Е, я подумки питав себе, котра з них відкриє, що втратила маленьку часточку свого розуму.

* * * * *

Під дверима стирчав конверт. Знову дежавю, сказали б йоги. Та тільки цього разу я не обмочив ліжка, моя хірургічно поремонтована нога не боліла, я не падав з ніг від грипу і не танцював джайв від потреби ширнутися. Я нахилився, підняв конверт і розірвав його.

Мій «п’ятий персонаж», мушу віддати йому належне, сльозливих прощань не любив. У конверті лежав ще один конверт із залізничним квитком на «Амтрек» [84] і аркушем для нотаток, приклеєним до нього. На ньому були написані ім’я, прізвище й адреса в місті Недерланд, штат Колорадо. Під цим Джейкобз нашкрябав три речення. «Цей чоловік дасть тобі роботу, якщо захочеш. Він мій боржник. Дякую, що зав’язував краватку. ЧДДж».

Я відкрив амтреківський конверт і знайшов усередині квиток в один бік на «Гірський експрес» із Талси до Денвера. Я довго його роздивлявся й міркував, що робити. Здати його й отримати готівку. Чи скористатися ним і зробити своєю першою зупинкою музичну біржу в Денвері. От тільки щоб грати драйвовий рок, як раніше, треба знову набивати руку. Мої пальці стали м’якими, боєм гралося важкувато. А ще стояло питання наркоти. Коли ти в дорозі, вона скрізь. Через два з гаком роки вся магія з «Портретів блискавкою» вивітрюється — так сказав Джейкобз. Звідки мені було знати, чи не станеться те саме зі зціленням від залежності? Звідки мені було знати, якщо він і сам не знав?

вернуться

84

Державна залізнична компанія США, що спеціалізується на пасажирських перевезеннях.