Відродження, стр. 36

Він узяв дерев’яний стілець, заляпаний фарбою, і поставив перед одним із чорних ящиків, що нагадували маршалівські підсилювачі.

— Сідай сюди.

Але я не сів. Не одразу. На одному столі стояла фотографія в рамці, яка спиралася ззаду на маленький клинець. Джейкобз помітив, що я до неї тягнуся, і зробив жест рукою, наче хотів мене спинити. Але не став.

Почута по радіо пісня може миттєво повернути вас у минуле. Це відбувається шалено швидко (хоч, може, й милосердно скороминуще): перший поцілунок, веселощі з друзями чи нещасливий відрізок життя. Я тепер не можу чути «Іди своїм власним шляхом» від «Флітвуд Мак» [76] без того, щоб згадати останні болісні тижні моєї матері. Тієї весни, здавалося, що її ставлять на радіо щоразу, коли я його вмикав. Фотографія може справити той самий ефект. Я глянув на цю, й мені одразу стало знову вісім. Моя сестра допомагала Моррі розкладати доміно в ігровому куточку, а Петсі Джейкобз грала «Збираючи в снопи» [77] й погойдувалася на банкетці, а її гладеньке біляве волосся хиталося в такт.

То був портрет у фотосалоні. Петсі у сукні з рюшами, довгій, до щиколотки (такі вийшли з моди багато років тому, а проте їй вона личила). На колінах у неї сидів малий, у коротеньких штанцях і светрі-безрукавці. Чубчик, який я так добре пам’ятаю, стирчав на маківці.

— Ми називали його Хвостиком Моррі, — сказав я, легенько проводячи пальцями по склу.

— Справді?

Я не підвів погляду. Той непевний голос змусив мене боятися того, що я можу побачити в його очах.

— Ага. А ще всі ми, хлопці, були закохані у твою дружину. Клер теж. Я думаю, вона мріяла стати місіс Джейкобз, коли виросте, і більше ніким.

На згадку про сестру мої очі теж налилися слізьми. Я міг би вам сказати, що це сталося, бо я був дуже хворий і під ломкою, і це була би правда. Однак не вся.

Я тернув по обличчю рукою і поставив фотографію на місце. А коли підвів очі, Джейкобз копирсався у стабілізаторі напруги, в якому наче й не треба було копирсатися.

— Ти так ніколи й не одружився вдруге?

— Ні, — відповів він. — Навіть діло не доходило до цього. Петсі й Моррі були всім, чого я хотів. Чого потребував. Не минає ані дня, щоб я про них не згадав, ані місяця, щоб мені не снилося, що вони живі-здорові. Мені сниться, що сном була та аварія. Та потім я прокидаюся. Джеймі, а скажи мені… Твоя мати й сестра. Ти коли-небудь замислювався над тим, де вони тепер? І чи є вони взагалі?

— Ні. — Ті клапті віри, які в мене ще лишалися після Кошмарної проповіді, остаточно висохли й розсипалися в школі та університеті.

— А. Зрозуміло. — Він облишив стабілізатор і ввімкнув штукенцію, схожу на маршалівський підсилювач. (Гурти, у яких я грав, нечасто могли собі дозволити такий.) Той загудів, але не так, як «Маршал». Цей звук був тихішим і майже мелодійним. — Що ж, перейдімо до справи.

Я подивився на стілець, але на нього не сів.

— Ти спочатку хотів дати мені трохи нюхнути.

— Так, хотів. — Він витяг коричневий флакончик, хвильку над ним поміркував, а тоді простягнув мені. — Оскільки ми сподіваємося, що це буде твоя остання доза, чому б тобі самому не пригоститися?

Двічі йому просити не довелося. Я вигріб дві понюшки з горою і був би подвоїв кількість прийнятого, якби Джейкобз не вирвав флакончика мені з рук. Та навіть попри це, у голові моїй відчинилося вікно на тропічний пляж. Повіяв ніжний вітерець, і зненацька стало начхати на те, що буде з моїми мозковими хвилями. Я сів на стілець.

Відчинивши одну з настінних шафок, Джейкобз витяг покоцані й перемотані скотчем навушники, подушечки яких були накриті хрест-навхрест металевою сіткою. Встромив їх у підсилювачеподібний прилад і простягнув мені.

— Якщо я почую «В райському саду» [78], то вшиюся звідси, тільки п’яти зблиснуть.

Він лише всміхнувся й нічого не сказав.

Я надів навушники. Сітка холодила вуха.

— Ти вже на комусь це випробовував? — спитав я. — Боляче буде?

— Не буде, — відповів Джейкобз, проігнорувавши перше запитання взагалі. А тоді, неначе заперечуючи власні слова, дав мені капу, таку, як іноді використовують бейсболісти. І всміхнувся, коли побачив мій вираз обличчя.

— Просто перестраховуюся. Встав у рот.

Я вставив.

Із кишені він витяг білу пластмасову коробочку завбільшки з кнопку дзвінка.

— Я думаю, ти… — Але він натиснув кнопку на коробочці й далі я не почув.

* * * * *

Не було ні потьмарення, ні відчуття, що минає час, ні якогось розриву. Просто клац, дуже гучний, неначе Джейкобз клацнув пальцями мені біля вуха, хоча він стояв на віддалі щонайменше п’яти футів. Однак зненацька виявилося, що він схиляється наді мною, а не стоїть біля ящика, що не був підсилювачем фірми «Маршал». Маленької білої коробочки ніде не було видно, а мій мозок став якимсь не таким. Він застопорився.

— Щось, — сказав я. — Щось, щось, щось. Сталося. Сталося. Щось сталося. Щось сталося, сталося, щось сталося. Сталося. Щось.

— Припини. Ти в порядку. — Але певності в його голосі не було. У голосі звучав страх.

Навушники зникли. Я спробував підвестися, та натомість моя рука злетіла в повітря, немов у другокласника, який знає правильну відповідь і аж пищить, так хоче її сказати.

— Щось, щось, щось. Сталося, сталося, сталося. Щось сталося.

Він дав мені ляпас. Сильно. Я сіпнувся назад і впав би, якби стілець не стояв упритул до металевого боку його майстерні.

Я опустив руку, перестав повторювати й просто подивився на нього.

— Як тебе звати?

«Я скажу, що мене звати Щось Сталося, — подумав я. — Ім’я — Щось, прізвище — Сталося».

Але не сказав.

— Джеймі Мортон.

— Друге ім’я?

— Едвард.

— Мене як звати?

— Чарльз Джейкобз. Чарльз Деніел Джейкобз.

Він витяг пляшечку з героїном і дав мені в руки. Я подивився на неї й віддав назад.

— Поки що не хочу. Ти тільки-но мене заправив.

— Невже? — Він показав мені свій наручний годинник. Ми приїхали в розпал ранку. А була вже чверть по другій дня.

— Це неможливо.

Він зацікавлено глянув на мене.

— Чого це?

— Бо час не минув. Хоча… мабуть, минув. Так?

— Так. Ми довго розмовляли.

— І про що говорили?

— Про твого батька. Про братів. Про смерть матері. Та Клер.

— А що я казав про Клер?

— Що вона вийшла заміж за садиста і три роки про це мовчала, бо соромилася. Зрештою вона відкрилася твоєму брату Енді та…

— Його звали Пол Овертон. Був учителем англійської в крутій підготовчій школі в Нью-Гемпширі. Енді поїхав туди, дочекався на стоянці, а коли Овертон вийшов, Енді відгепав його до напівсмерті. Ми всі любили Клер — абсолютно всі, я думаю, що навіть Пол Овертон по-своєму любив, — але вона й Енді були найстарші, а тому особливо близькі. Я так тобі розказував?

— Майже слово в слово. Енді сказав: «Ще раз її торкнешся — я тебе прикінчу».

— Розкажи, що я ще казав.

— Що Клер поїхала від нього, отримала охоронний ордер суду й подала на розлучення. Вона переїхала в Норт-Конвей і там влаштувалася на роботу вчителькою. Через півроку після того, як їх розлучили, Овертон поїхав туди й застрелив її в класній кімнаті після уроків, коли вона перевіряла зошити. А потім застрелився сам.

Так. Клер мертва. На її похороні залишки нашої колись великої, галасливої й зазвичай щасливої сім’ї зібралися востаннє. Сонячний день у жовтні. Коли все скінчилось, я поїхав у Флориду, просто тому, що ніколи там не був. За місяць я вже грав у складі «Помади Петсі Клайн» у Джексонвілі. Ціни на бензин були високі, клімат — найчастіше теплий, і я обміняв машину на «кавасакі». Невдале було рішення, як потім виявилося.

У кутку приміщення стояв маленький холодильник. Джейкобз відчинив його й приніс мені пляшку помаранчевого соку. Я вижлуктив її за п’ять довгих ковтків.

вернуться

76

Британсько-американський гурт, сформований 1967 р. в Лондоні.

вернуться

77

Популярна в США (переважно серед християн-протестантів) євангельська пісня.

вернуться

78

Пісня американського рок-гурту «Iron Butterfly» 1968 р.