Відродження, стр. 3

— Звісно, не проти, фріци — це ж німці, а німці — фріци. Мій тато воював на тій війні. Але тільки рік. Ремонтував вантажівки в Техасі. А ви воювали, містере Джейкобз?

— Ні, я був занадто молодий. І для Кореї теж. Генерале Мортон, то як ви збираєтеся брати цю гору?

— Іти в атаку! — заволав я. — Стріляти з автоматів! Паф! Та-да-да-да! — А тоді стишив голос: — Тра-та-та-та!

— Фронтальний наступ на височину здається ділом ризикованим, генерале. На вашому місці я б розділив військо… десь отак… — Він посунув половину американців вліво, а половину — вправо. — Таким чином ти їх затиснеш, бачиш? — Він звів разом великий і вказівний пальці. — Підбирайся до цілі з обох боків.

— Можливо, — кивнув я. Мені подобалась ідея лобової атаки — кривавої м’ясорубки, але задум містера Джейкобза теж припав до душі. Він був підступний. А підступність могла добряче потішити. — Я хотів зробити печери, але земля надто суха.

— Та я бачу. — Він тицьнув пальцем у гору Череп і дивився, як осипається земля, погребаючи під собою дірку. Потім підвівся й обтрусив коліна джинсів. — А я маю маленького синочка, через рік-два він, мабуть, уже зможе бавитися твоїми солдатиками.

— Він може гратися вже тепер, якщо схоче. — Я старався не бути егоїстом. — А де він?

— Ще в Бостоні, зі своєю мамою. У нас багато речей, їх треба спакувати. Я думаю, вони приїдуть у середу. Щонайпізніше у четвер. Але Моррі ще замалий для солдатиків. Він лише підніматиме їх із землі й розкидатиме.

— А скільки йому?

— Два.

— Він, мабуть, ще в штанці пісяється! — І я засміявся. Певно, то було нечемно з мого боку, але я просто не зміг стриматися. Малеча, що пісяється в штанці, така кумедна.

— Пісяється, поки що, — з усмішкою відповів Джейкобз, — але я впевнений, що з часом перестане. Кажеш, твій тато в гаражі?

— Ага. — Тепер я згадав, де раніше чув ім’я та прізвище цього чоловіка — мама й тато за вечерею розмовляли про нового священика, який мав приїхати з Бостона. «Та хіба він не занадто молодий?» — спитала тоді мама. «Так, і це позначиться на його заробітній платні», — відповів їй тато й розплився в усмішці. Здається, вони ще щось про нього говорили, але я вже не слухав. Мою увагу привернув Енді, котрий по-свинському вимастився картоплею-пюре. Він завжди так робив.

— Спробуй цей поздовжній маневр, — сказав Джейкобз, збираючись уже йти.

— Га?

— Затиснути. — Він знову звів великий і вказівний пальці.

— А. Точно. Супер.

Я спробував. Спрацювало доволі непогано. Уся німчура загинула. Але битва була не така вже видовищна, як на мій погляд, тому я все-таки випробував лобову атаку. Джипи й вантажівки падали з крутого схилу гори Череп, плюс фріци валилися ззаду з передсмертними криками відчаю: «Йяаааа!»

Поки лютувала битва, мама, тато й містер Джейкобз сиділи на передньому ґанку, пили чай з льодом і обговорювали справи навколо церковні, бо мій тато був дияконом, а мама — у складі комітету жіночої допомоги. Була не начальницею, але другою після начальниці. Бачили б ви ті химерні капелюшки, які вона вдягала. Було їх у неї, мабуть, із дюжину. Щасливі днинки.

Мама покликала моїх братів і сестру разом із їхніми друзями познайомитися з новим священиком. Я теж хотів був підійти, але містер Джейкобз махнув мені рукою, щоб я не йшов, і сказав мамі, що ми вже познайомилися.

— Бийтеся далі, генерале!

І я бився далі. Кон, Енді та їхні друзі знову пішли на заднє подвір’я і повернулися до гри в м’яч. Клер та її подруги повернулися нагору, до своїх танців (хоча мама сказала їй зробити музику тихіше, будь ласка й дякую). Містер та місіс Мортон і преподобний Джейкобз ще розмовляли, і то досить довго. Пригадую, мене часто дивувало те, як багато патякають дорослі. Це дуже втомлювало.

Я перестав за ними спостерігати, бо знову в кілька різних способів провадив битву за гору Череп. У найприємнішому сценарії (з включенням елементу затискання від містера Джейкобза) одна частина американської армії утримувала німців затиснутими з фронту, а решта зайшла з тилу і вдарила звідти. «Жчо дце таке?» — закричав один із них перед тим, як отримати кулю в лоба.

Але це почало набридати, і я вже подумував, чи не піти в дім і не з’їсти шмат торта (якщо друзі Кона та Енді щось мені лишили), коли на моє поле бою й на мене самого знову впала тінь. Я підвів погляд і побачив містера Джейкобза. У руках він тримав склянку води.

— Я попросив це у твоєї матері. Можна я тобі щось покажу?

— Так.

Він знову опустився на коліна і вилив воду на гору Череп.

— Це грозова злива! — закричав я і став імітувати звуки грому.

— Угу, якщо тобі так хочеться. З блискавками. А тепер дивися. — Він виставив уперед два пальці, наче роги диявола, і встромив їх у мокру землю. Цього разу заглибини лишилися. — Вуаля! Печери. — Узявши двох солдатиків-німців, він вставив їх усередину. — Їх важко буде звідти вибити, генерале, однак я певен, що американці впораються з цим завданням.

— Ого! Дякую!

— Знов почне осипатися — долий ще води.

— Доллю.

— І не забудь віднести склянку на кухню, коли завершиш бій. Не хочу дістати прочуханку від твоєї матері у свій перший день у Гарлоу.

Я пообіцяв і простягнув руку.

— Поставте її там, містере Джейкобз.

Він розсміявся, поставив склянку на землю й пішов по Методист-роуд до пасторського будинку, де він із сім’єю житиме наступні три роки, поки його не звільнять. Я провів його поглядом і знову повернувся до гори Череп.

Не встиг я по-справжньому взятися до діла, як на поле бою наповзла ще одна тінь. Цього разу то був тато. Він опустився на одне коліно, обережно, щоб не потрощити американських солдатиків.

— Ну, Джеймі, що ти думаєш про нашого нового священика?

— Мені він подобається.

— Мені теж. І твоїй мамі. Він дуже молодий для цієї роботи, і якщо добре впорається, то ми будемо його першою общиною, але я думаю, що все в нього буде добре. Особливо із ЗММ [8]. Молодь працюватиме з молоддю.

— Дивися, татку, він показав мені, як робити печери. Треба просто намочити землю, щоб майже грязюка була.

— Я бачу. — Він скуйовдив мені волосся. — Перед вечерею піди добре вмийся. — І підняв склянку. — Забрати це?

— Так, будь ласка й дякую.

Тато взяв склянку і пішов назад у будинок. А я повернувся до гори Череп, та побачив, що земля знову висохла й печери провалилися. Солдатики всередині були поховані живцем. Але я не мав нічого проти. Зрештою, то були погані солдати.

* * * * *

Нині нас шалено турбують питання, дотичні до сексу, і жоден батько чи мати при здоровому глузді не відпустить шестирічну дитину з новим знайомим — чоловіком, який живе сам (хай навіть це всього на кілька днів). Але саме так і без тіні сумніву вчинила моя мати.

Преподобний Джейкобз (мама сказала, що я повинен називати його так, а не містером) підійшов до нашого будинку на пагорбі Методистів десь за чверть третя і постукав у двері-сітку. Я сидів на підлозі й розмальовував, а мама дивилася шоу «Приз за телефоном» [9]. Вона відправила своє ім’я та прізвище на WCSH [10] і плекала надію виграти Ґран-прі того тижня — пилосос «Електролюкс». Про те, що шансів у неї мало, вона знала, проте казала, що надія живе пекельно довго. То був жарт.

— Можете позичити мені на годинку свого наймолодшенького? — спитав преподобний Джейкобз. — У мене в гаражі є одна річ, яка йому сподобається.

— А що це? — вже підводячись, спитав я.

— Сюрприз. Потім мамі розкажеш.

— Мам?

— Іди, Джеймі, — дозволила вона. — Але спершу перевдягнися, скинь шкільний одяг. А поки він повернеться, хочете склянку чаю з льодом, преподобний Джейкобзе?

— Хочу, — кивнув той. — Але цікаво, чи не могли б ви звати мене Чарлі?

Поміркувавши над цим, мама відповіла:

вернуться

8

Збори методистської молоді — організація дозвілля для молодих протестантів, що належать до методистської церкви.

вернуться

9

Телешоу, у якому ведучий довільно вибирає номер телефону глядача з чаші й дзвонить йому.

вернуться

10

Телеканал групи NBC, що транслює сигнал на південь штату Мен і північ Нью-Гемпширу.