На Зеландію!, стр. 23

– Хай!

– Вер ду ю флай? – спитав ламаною англійською солдат, стомлено зирячи повз мене.

– Дамаск, – відповідаю. – Ось мій квиток. – Тицяю роздруківку, де вказано, що я справді лечу до Дамаска. Тільки не сьогодні, а завтра, о такій же годині.

Єгиптянин спробував розібратися в навалі скорочень та химерних цифр електронного білета. Прокашлявся:

– Вен ду ю флай?

– Уже почалася посадка. – Я показую рукою за спину. В напрямку екрану зі списком рейсів, що відлітають. А в самого серце завмирає, кров припиняє бігти по венах.

Солдат покосився на табло. Побачив напис «MS 721 – Damascus», кивнув і тицьнув мені роздруківку:

– Проходь.

І я проскочив до зали реєстрації, ховаючи посмішку за кулаком.

Стосовно того, що робити далі, сумнівів у мене не було. Пішов до стійки, де тривала реєстрація на рейс до Дамаска, і став чекати. Пасажири підходили, здавали багаж, забирали посадочні талони і йшли. Я стояв і вичікував.

Небавом реєстрація добігла кінця. Табло над стійкою погасло, і настав найголовніший момент. Якщо місць немає, мені кирдик. Ще вчора всі місця на цей рейс були продані, проте лишалась надія, що хтось із пасажирів не з’явився. Зовсім крихітна надія, зважаючи на те, що коїться у Каїрі, але…

Я підступив до працівниці «Egypt Air», яка працювала за стійкою.

– Є вільні місця на рейс до Дамаска? – Часу на розшаркування не було.

Дівчина зиркнула на монітор і сказала:

– Так. Хтось один не прийшов. У нас є вільне місце. А що?

– У мене квиток на завтрашній рейс. – Викладаю перед нею електронний квиток на четверте лютого. – Я ледве вирвався з міста і не маю бажання лишатися на ніч в аеропорту. Чи не могли б ви посадити мене на цей літак?

Єгиптянка забрала роздруківку і покликала старшого менеджера. Вони перекинулись кількома словами, після чого дівчина відповіла коротким ствердним кивком.

– Дякую! – проспівав я, скидаючи наплічник на конвеєр.

За кілька секунд у мене на руках був довгастий посадочний талончик.

Ось так просто: трохи нахабності, знання англійської мови – і я вилітаю з Каїра на день раніше!

Поспішаючи на посадку, міркував не про те, як мені пощастило. Згадувати те, чoму став свідком у Каїрі, не хотілося. В голові вертілася дзиґою інша, потішна думка: «Можна битися об заклад, я єдиний у світі мандрівник, який проїхав увесь Єгипет, включно з оазами Західної пустелі, відвідав усі відкриті для оглядин древньоєгипетські храми вздовж Нілу, але при цьому… не побував на пірамідах». Я розсміявся. Це дійсно було кумедно. Як найбільш попсовий сайт Єгипту, я залишав піраміди на кінець мандрівки. Думав, вони нікуди не дінуться. Ага.

Спустившись до аеропортового автобуса, я не поспішав заходити всередину. Чекав, поки підтягнуться інші пасажири. Роздивлявся літаки (це четверта річ на світі, на яку я можу дивитися вічно; перші три – вогонь, вода, що ллється, і люди, які працюють). А тоді звів очі, підморгнув розпеченому післяобідньому небу і прошепотів:

– Ціную Твоє почуття гумору, але… це не зовсім те, що я просив. На цей раз, гадаю, досить. Чуєш, Господи? Я зрозумів. І з мене досить… Справді досить. Наступного разу… я думатиму

Тоді я не знав, що угоди, укладені з Господом (мабуть, і з Дияволом теж), мають одну специфічну властивість: після підписання скасуванню чи перегляду вони не підлягають.

Задоволено мружачись, підставляв усміхнений писок сонцю й очікував, коли автобус вирушить до авіалайнера. Я був певен, що вже все. Думав, що вихлебтав чашу так необачно випроханих пригод до денця. Наївний…

Мало коли в житті я був настільки далеким від істини.

Частина ІІ

Велика дамаська неприємність

Віза

Події, в які мене затягло у Сирії, втовкли мені в голову одну просту істину. Не зразу, звісно, втовкли. Поступово. Остаточно цю істину я засвоїв аж у Окленді, проте вперше вона постала переді мною саме під час прильоту до столиці Сирії. Звучить вона просто: пригода не закінчилась доти, поки вона не закінчилася. Іншими словами, розслаблятися можна тоді, коли ти зняв труси і заліз до ванни у себе вдома. Аж ніяк не тоді, коли тобі хочеться.

Банально? Може, й так. Але чомусь ми завжди ігноруємо очевидні істини, раз за разом вступаючи у лайно, яке можна легко оминути, просто дотримуючись загальновідомих правил.

* * *

…Стюардеси готували салон до посадки. Збирали пластикові келишки та обгортки від ленчу, нагадували застебнути ремені і вирівняти спинки крісел. «Boeing 737» компанії «Egypt Air» знижувався на підході до столиці Сирії.

Я почувався казково. Добре поїв, покуняв у польоті. З кожною хвилиною гостроносий літак відносив мене все далі й далі від Каїра. Тиждень у Каїрі обернувся на спогади. Став ще однією пригодою, котру успішно пережив. Я розслабився, радіючи, що жахи єгипетського повстання танули в минулому. Попереду на мене чекали три дні в Дамаску (літак з Дамаска до Києва літає лише раз на тиждень, тому цю частину маршруту я ніяк не міг перенести). Як тоді думав, цілком безтурботні дні… До приземлення лишалися лічені хвилини, а я навіть не підозрював, що найбільша халепа моєї близькосхідної мандрівки тільки починається.

Я вже відвідував Сирію раніше, провівши в ній два незабутні тижні наприкінці 2010-го. Сирія підкорила мене. Далеко не найбагатша серед арабських країн, вона однозначно має власний шарм. На відміну від більшості арабів, сирійці не вирізняються набридливістю. Ніхто не намагався розвести мене на гроші, намахати під час купівлі сувенірів, торговці не лізли на голову, пропонуючи товар, таксисти не хапали за руки, щойно я витикався з готелю. Сирія вигідно вирізняється серед сусідів своїми незабутніми руїнами. Замок хрестоносців Крак-де-Шевальє, який зберігся практично неторканим з часів хрестових походів; руїни Пальміри, квітучого міста-держави посеред сирійської пустелі; загадкова Апамея, столиця держави Селевкідів (найбільшого осколка імперії Олександра Македонського) та багато інших міст римської доби переважають красою і монументальністю надміру туристичну Петру в Йорданії. Їх відвідини коштували копійки. Сирія також запам’яталася хлопчиками-пастушками, разом з якими довелося приймати пологи у кози акурат біля підніжжя поховальних башт Пальміри. А ще групою студентів, з якими познайомився у мікроавтобусі з Латакії в Хаму і які потім цілий вечір пригощали мене всілякими східними делікатесами. Якийсь літній сирієць, здибавши мене посеред довжелезних колонад Апамеї, запросив до себе на обід, за який не попросив у мене жодного фунта. Сирія була знайомою. Після Каїра вона здавалася надійним острівцем, на якому можна відпочити перед вильотом додому. Під час попереднього візиту я звикся з країною, пізнав людей. Знав, у який хостел подамся зразу з аеропорту. Там буде дешево, і затишно, і…

Словом, усе було так само, як і два місяці тому, коли я прибув у Дамаск, перетнувши кордон із Ліваном. Усе, за винятком однієї дрібниці. У мене не було візи.

Точніше, віза була. Я отримав її у Києві, у сирійському посольстві, за три тижні перед вильотом на Близький Схід. Двадцять вісім доларів, коротенька анкета, двохвилинна розмова з послом – і віза у мене в кишені. Чи то пак, у паспорті. Весь процес зайняв двадцять хвилин. Щоправда, віза була одноразова і, відповідно, не діяла після виїзду з Сирії.

Ще в Каїрі, розуміючи, що мені доведеться кілька днів перебути в Дамаску, почав дізнаватися, чи можна буде отримати візу на кордоні. Досить швидко знайшов інформацію про те, що «громадяни України можуть отримати сирійську візу просто в аеропорту прибуття або ж на будь-якому наземному пункті переходу». Ніяких документів не потрібно. Достатньо пояснити мету поїздки і заплатити митний збір. Враховуючи наявність квитка до Києва на шосте лютого, проблем не мало бути. Взагалі. Тому я безжурно, мов немовля, спостерігав за тим, як авіалайнер торкається посадкової смуги і котиться до терміналу.