На Зеландію!, стр. 18

На цьому мої роздуми обірвалися. «Яструби» поверталися.

Цього разу відчуття були не настільки неприємними. Певно, я вже знав, чого чекати, і зміг морально підготуватися. Підтягнувши коліна до грудей, впер лікоть у ногу і спрямував об’єктив камери вгору… Спочатку вібрація, за нею гуркіт, що стрімко наростає і болючими свердлами проникає у мозок, і зрештою – самі винищувачі. Ш-ш-шух! Ш-ш-шух!! Дві сірі іскорки проскакують на фоні безбарвного неба.

«Яструби» шугали над Тахріром по одному й тому ж маршруту. За третім разом я зміг пристосуватися і встиг їх відзняти.

Загалом демонстрація міці військово-повітряних сил Єгипту тривала хвилин десять. Небагато, правда? Цьому є причина. F-16 – чудовий літак. Швидкий, розкотистий, грізний. Усе в ньому прекрасне, крім однієї дрібниці: цей десятитонний забіяка жере паливо як ненормальний. Триста літрів на сто кілометрів польоту. F-16 висмоктує один літр пального швидше, ніж ви кліпаєте віями. Мубараку десь засвербіло і захотілося пограти м’язами, показати, які у нього є літаки і як вони класно диркочуть. Нехай так. І це було б круто, без дурні, якби не коштувало так дорого. Після десяти хвилин показових польотів винищувачі зникли. Більше їх над Тахріром не бачили.

Мушу також зазначити, що то не був бриючий політ. Єгипетські літаки не опускалися нижче від трьохсот метрів. Інакше я навряд чи відбувся б одним переляком. Проте навіть цього було достатньо. Після 30 січня 2011-го я схильний вірити, що сучасний винищувач на бриючому польоті справді з легкістю випатрає людину. [24]

На Зеландію! - pic_12.png

Винищувач F-16 єгипетських ВПС у небі над Тахріром

* * *

У понеділок доцент із Росії і тайванський студент залишали Каїр. Росіянин летів до Москви, а китаєць кудись у Європу – продовжував свої мандри. Я вирішив поїхати з ними до аеропорту і спробувати там перенести свій виліт до Дамаска.

По дорозі безперестану позирав уперед: чи не вигулькнуть над горизонтом стовпи диму, що в’ються з підпалених терміналів і понівечених літаків? Невдовзі вдалині з’явилася довжелезна лінія бетонного паркану, що оперізував територію аеропорту. Все було на місці і не диміло. Понад огорожею витикались горизонтальні стабілізатори літаків з намальованими на них соколиними головами. [25] На під’їздах до терміналів стояли військові пости.

Усередині аеропорт нагадував древній Вавилон у ті дні, коли розгніваний зухвалістю людців Господь змішав усі мови і народи перестали розуміти одне одного. Араби, європейці, азіати, чорношкірі африканці штовхалися в залі відльотів, наступали на ноги, кричали один на одного і намагалися пробитися до стійок реєстрації.

Посередині терміналу військові спорудили додаткову лінію контролю. Збитий із окремих сталевих фрагментів парапет відділяв стійки реєстрації від решти зали. Уздовж лінії вишикувались солдафони з автоматами. В парапеті влаштували три-чотири пропускні пункти з металошукачами. Усередину, до реєстраційних стійок, пускали тільки тих, хто мав із собою квиток на найближчий рейс. Таким чином армія утримувала зворохоблений натовп ближче до виходів із терміналу, даючи авіакомпаніям можливість нормально працювати.

Побажавши приємного польоту росіянину і тайванському студенту, я почимчикував до службового приміщення «Egypt Air». Черги, що тягнулися до входу в офіс авіакомпанії, було видно ще здалеку. Черг було три: одна для чоловіків-єгиптян, друга – для всіх іноземців, і остання – для жінок-арабок, яким не дозволялося стояти в одній черзі з чоловіками. Черга з іноземцями була найдовша, щоправда, у ній чомусь не було європейців чи американців. Одні африканці, азіати та вихідці з колишнього СРСР.

Перед тим як зайняти місце у хвості, я спинив туриста, який виходив з офісу.

– Хей, чувак, не в курсі, там квитки міняють? Хочу звалити якнайшвидше.

– Не знаю, не певен.

– А продають?

– Так. Хоча залежить від того, куди летиш. На європейські напрямки все розхапали.

– А ти як?

– Узяв білети на завтра, правда, тільки з пересадкою через Абу-Дабі в Арабських Еміратах.

Я простояв у черзі півтори години, ні на що не розраховуючи. Зрештою підійшов до стола, за яким сиділа маленька й пухка єгиптянка. Вона не була гладкою, просто виникало враження, що під одягом у неї рятівний жилет. Дівчина виглядала страшенно втомленою: щічки обвисли, шерехате волосся розтріпане, на скронях виблискували краплі поту.

– Ас-салям алейкум! – вітаюся.

– Салям…

– Хотілося б поміняти квиток, щоб вилетіти раніше з Каїра.

– Пункт призначення? – Жіночка взяла з моїх рук роздруківку електронного квитка. Подивилась на дату.

– Дамаск, – шепочу, несвідомо стискаючи кулаки.

Вона пробіглась пухкими пальцями (нігті були обрізані аж до м’яса) по клавіатурі, вводячи номер бронювання, а тоді підняла голову:

– Коли бажаєте полетіти?

Запитання захопило мене зненацька. Я так сильно налаштовував себе на відмову, що цілковито розгубився, коли мене попросили назвати дату вильоту.

– Йо… А там є місця? – питаю, щоб потягнути час.

Єгиптянка голосно зітхнула і втомлено кліпнула, самими очима промовляючи: ну що за день такий… якесь нашестя дебілів, чесне слово…

– Так, є.

– На завтра?

– Ні. Вільні місця лише з п’ятниці, четвертого лютого. П’ятниця влаштує?

– Однозначно! – У мене аж настрій піднявся. – Це мені щось коштуватиме?

Замість відповіді жіночка дістала з принтера аркуш паперу і тицьнула мені.

– Наступний, будь ласка!

Я тримав у руках новий електронний квиток. Час вильоту – той самий, от тільки дата – Feb. 04. Ще хвилину тому про таке важко було навіть мріяти!

– Шукран! – подякував я, але товстунка вже зосередилася на іншому бевзі, що, як і я, просив якнайшвидше випровадити його з Єгипту.

Коли я чимчикував до виходу з терміналу, зрозумів, чому в черзі не було нікого із Західної Європи чи Америки. Їм не потрібно було ламати голову над тим, як звалити з охопленого заворушеннями Єгипту. Вздовж зовнішньої (повністю скляної) стіни терміналу розташувалися пункти збору громадян ЄС для колективної евакуації. Повсюди на склі висіли оголошення штибу: «Увага! Громадяни Великої Британії, що бажають залишити Єгипет, повинні зареєструватися там-то у представника посольства. Крайній термін запису на виліт – 13:10». Були й інші подібні оголошення: німецькою, французькою, фінською. Крім того, по терміналу гасали представники посольств, шукаючи співвітчизників. На них були яскраво-жовті жилети, на спині яких писалася назва країни: SVERIGE (Швеція), NORGE (Норвегія), Schweizerische Eidgenossenschaft (Швейцарська конфедерація) та ін. Там були представники Німеччини, Італії, США, Австрії, Франції. Словом, ледь не всього світу. Не було тільки України. Українці валили з Каїра самі по собі…

Побачене наштовхнуло на думку зателефонувати у власне посольство. Я навіть картав себе через те, що не додумався до цього раніше. (Пізніше знайду в Мережі номер телефону української амбасади і зі стаціонарного готельного телефону почну надзвонювати. Спершу ніхто не братиме трубку. Я не здаватимусь і видзвонюватиму щодня включно з середою. Першого ж дня після кільканадцяти дзвінків терпець у працівників посольства урветься – хтось відкладе трубку вбік, певно, аби не заважала деренчанням. Відтоді у відповідь на мої дзвінки зі слухавки лунатимуть лише короткі гудки. Зайнято. Постійно зайнято. «Вибачте, але панові послу до одного місця ваші проблеми – рятуйте свою шкуру самі…»)

На цьому тлі найбільше вразила робота посольства Канади.

О другій пополудні я повернувся до готелю, зустрівши по дорозі колону жовто-сірих танків. Бойові машини повільно сунули в напрямку Тахріру. То були інші, не М60, що вже стояли на Тахрірі, а значно сучасніші М1 «Абрамс». [26] Нарахував сорок штук, поки не збився. Гармати розчохлені, голови екіпажу витикалися з люків. Я зняв їх із вікна таксі, сподіваючись подумки, що встигну звалити з Каїра до того, як ці жерла почнуть плюватися вогнем.

вернуться

24

Для інформації: небезпечний для здоров’я рівень гучності – 75 дБ, больовий поріг – 120 дБ, звук винищувача – 150 дБ, смертельний рівень для людини – 180 дБ.

вернуться

25

Гор – у давньоєгипетській міфології: бог Сонця, покровитель фараона. Зображувався у вигляді людини з головою сокола. Стилізоване зображення Гора є емблемою авіакомпанії «Egypt Air».

вернуться

26

М1 «Абрамс» – основний бойовий танк США. Стоїть на озброєнні армій США, Єгипту (1130 одиниць станом на 2011 рік), Саудівської Аравії, Кувейту, Австралії.