Мазепа. Людина. Політик. Легенда., стр. 79

Такий героїчний опір чинять не лише окремі епохи, але й деякі історичні постаті. Вони просто-таки не бажають бути звичайними чорно-білими чи злегка пофарбованими у кілька офіційних кольорів паперовими фігурками простенького театру тіней, на який перетворюється історія України в уяві бідолашного середнього «школяра» чи «спудея» наших днів. Діячам ближчого до нас XX століття це зробити легше – надто дискусійними все ще є багато питань, пов'язаних із їхнім життям та діяльністю. Але є ще порох і в старовинних козацьких порохівницях. Обкурена гарматним і мушкетним димом, щедро сполощена кров'ю і всипана злотом блискуча і водночас загадково-темна доба українського бароко – надто ласий шматок, аби дістатися на поталу зграї воронів і шулік. І на такому розкішно-похмурому тлі вирізняється фігура, прив'язана до розгнузданого коня, що відчайдушно мчить то дикими манівцями, то новітніми хайвеями. Його біг не спиняється ні на мить, перервати його досі не змогли ні визнані майстри копання вовчих ям та стрільби з-за рогу, ні спеціалісти з приручення диких коней, що роблять цих шляхетних тварин цілком ручними, змушують жити у визолоченій стайні і їсти собі овес, інколи поглядаючи на господаря великим розумним оком.

Це фігура людини, якій, як мало кому в українській історії, вдавалось поєднувати потужний інтелект та сильну волю з багатим внутрішнім емоційним життям. Його колосальних зусиль багато в чому не змогли перекреслити навіть катастрофи останнього року життя та правління, над його чолом одним ввижається відблиск пекельного полум'я, а іншим – небесного сяйва. Іронія в тому, що Іван Мазепа був-таки цілком земною людиною, зі своїми чеснотами та вадами. Так сталося, що саме його фігура височить таким собі надгробком козацької України поруч із по-своєму імпозантними і цікавими, але все ж не настільки величними постатями Данила Апостола та Кирила Розумовського. Проте давно відомо, наш ласкавий читальнику, що ніщо в цьому світі не зникає і не помирає остаточно, а лише зазнає змін і трансформації. Без козацької України не було б України теперішньої. Не було б її і без безнадійно програного поєдинку Мазепиної «архаїчної республіки» і Петрової «модерної імперії». Недаремно у багатьох народів світу герої, що з гідністю програють свою битву з Долею, викликають дотепер набагато палкіші емоції, ніж задоволені своїм успіхом переможці. Успіх не завжди і не всюди був і є мірилом гідності й величі. Його солодкий присмак минає, так само як минає і пекуча гіркота невдачі.

Залишається пам'ять. Вона може чимало – може очистити від намулу джерела серця, відкрити очі, змусити піднятися з колін і жити, як личить людині, або померти за те, у що справді віриш. Свобода і Тиранія, Бунт і Поневолення, Гідність і Плазування ведуть свій вічний бій не лише на пожовклих відбитках барокових гравюр чи на сторінках книжок. Гарячий подих їхнього шаленого герцю відчували і відчувають багато сердець. Сподіваюся, серед них є і серця земляків автора цієї книжки. Земляків, яким, як нам здається, мав би вже давно набриднути примітивний, не так уже й давно (в історичному вимірі) сформований образ українця-споживача, «хітрого хахла», етнографічно-шароварного типа, чия хата завжди скраю, з одвічними розмовами про сало, вареники і галушки. Такого собі недалекого «кума», який намагається компенсувати свою безталанність балачками про «найспівучішу на землі мову», «найкращих у світі дівчат» чи, зрештою, «найліпшу сивуху»… А втім, наша історія знає й зовсім інші образи – значно складніші, внутрішньо-аристократичніші, але при тому сповнені просто-таки вулканічною енергетикою. Сподіваюся, такі образи теж знайдуть свій шлях до сердець наших ласкавих читальників…

Додаток

Лист Пилипа Орлика [1] до київського митрополита Стефана Яворского (1721)

Ясне въ Богу преосвященнЂйшіи милостивый отче Митрополитъ Резанскіи, мой велце милостивый въ духу святомъ отче, пастыру и добродЂю.

До сихъ часъ въ бЂдахъ, во изгнаніихъ, въ тЂснотахъ пришелствова душа моя съ ненавидящими міра; теперь уклонившися и душею и сердцемъ оть душевреднаго того пришелствія, архіерейскую, Вашей святыни, миръ всЂмъ дающую, десницу духомъ лобызаю. Но речеши мнЂ ваша Святыня: «друже, како вшелъ еси сЂмо, не имый одЂянія, милости монаршей? «для чого спасатися мушу, чтобъ съ симъ моимъ дерзновеннымъ писаніемъ не былъ отверженъ отъ лица вашей Святыни, однакъ съ тоей реляціи, которую до вашей Святыни имЂю, яко ученикъ до учителя, яко (аще и недостоинъ уже нарещися) сынъ до отца, яко овца до пастыра, тЂмь дерзновеннЂй прибЂгаю до вашей святыни, имъ благонадЂжнЂйшій могу быть, что ваша святыня, яко премудрЂйшій мой учитель, благоразумнЂ и наставивши и накажеши мя, яко отецъ блудному сыну объятія своя отческія отверзеши и яко добрый и бодрый пастырь погибшую овцу обращеши, и на раму свою воспріемлеши. A понеже многіе, едны недоброхоты мои, другіе, хотящіи себе оправдати, злоклеветнымъ своимъ донесенемъ милосердное царского величества сердце на болшій гнЂвъ и отмщеніе противъ мене возбудила и подвигнули, будто я единомысленнымъ и единосовЂтнымъ съ Мазепою тоей измЂны былемъ авторомъ и всЂ тайны оныя вЂдалемъ, – того ради заблагоразсудихъ предъ вашею Святынею, яки предъ самымъ прошедшимъ небеса архіереемъ, вЂдущимъ тайная сердца, все то чистою совЂстію, праведно, а не ложнЂ (погубить бо Господь всякого глаголющаго лжу) исповЂдати, что колвекъ могу о той измЂнЂ вЂдати, яко о томъ совершеннЂй выразумЂешь, ваша святыня, съ послЂдующихъ.

Ежели Мазепа передъ тымъ, пока на службЂ царского величества съ войскомъ не былъ въ Полши, и пока діаволъ княгиню Долскую союзомъ кумовства въ тайные съ нимъ конференцій не впровадилъ и имЂлъ якую инклинацію до противной стороны и помышлялъ о измЂнЂ, о томъ самъ Богъ, испытующій сердца и утробы, вЂдаетъ; а я внутрнихъ не моглемъ проникнути и изслЂдоваты. Однакъ видя его извнЂ являемую къ царскому величеству непоколибимую вЂрность и радителные службы, по человЂческу разсуждати могу, что онъ Мазепа твердъ былъ въ своей вЂрности и усердную имЂлъ къ царскому величеству любовь.

Оставляю инные того документа, единый токмо въ подтверженіе моего мнЂніа привожду, что въ 1705 году, когда Мазепа обозомъ подъ Замостемъ стоялъ, подосланый былъ до его тайно отъ Станислава Лещинского съ Варшавы съ тайными прелесными пропозиціами Францишекъ волскій, которого онъ Мазепа наединЂ выслушавъ, по авдіенціи секретной, велЂлъ его Григорію Ивановичу Анненкову за караулъ взять, и тортурами о той посылкЂ прелестной и о инныхъ непріятелскихъ намЂреніахъ допросить, потомъ его Волского оковавъ, въ Кіевъ до князя Димитріа Михайловича Голицына, a писма тые прелестные до царского величества, одослалъ.

Якій же могъ быть по видимому болшій документъ вЂрности его Мазепиной къ царскому величеству надъ той? Ho когда онъ Мазепа стоялъ на квартирахъ зимовыхъ въ ДубнЂ, а Войнаровскій съ Иваномъ Чернишемъ резиденцію свою у двора царского величества въ ГроднЂ континуовадъ, и Димитрій Горленко, бывшій полковникъ Прилуцкій, вмЂсто Гетмана съ своимъ и Кіевскимъ полками на службЂ царского величества тамъ же подъ Гродномъ зоставалъ, писалъ онъ Горленко до Мазепы съ нарочнымъ куріеромъ пространное на килкахъ листахъ писмо, въ которомъ многіе обиды, нонешенія, уничиженія, досады, коней разграбленіе и смертные побои козакамъ отъ Великороссійскихъ началныхъ и подначалныхъ въ то время дЂючіеся выписалъ, наконецъ и тое приложилъ, будто его Горленка наказного Гетмана, кудась едучого, съ коня сопхнено и насилно съ подъ его и съ подъ прочихъ ему послЂдуючихъ началныхъ людей коня въ подводы забраны. Писалъ такожде отъ себе до Мазепы съ тымъ же куріеромъ и Иванъ Чернишъ, a въ писмЂ своемъ прислалъ заключенную копію указу царского величества, которымъ будто опредЂлено было тые два полки городовые Кіевскій и Прилуцкій, подъ комендою Димитріа Горленка бывшіе, посылать въ Прусы, ради наученіа и устроеніа ихъ въ регулярные драгунскіе полки. ВелЂлъ тые писма и копію указу царского величества Мазепа передъ собою мнЂ прочесть, которыхъ выслушавъ тые формальные сказалъ слова: «якогожъ намъ добра впредь надЂятися за наши вЂрные службы, и хтожъ бы былъ такій дуракъ, якъ я, чтобъ подъ сее время не преклонилъса до противной стороны на такіе пропозицій, якіе Станиславъ Лещинскій до мене прислалъ?»

вернуться

1

Друкується за виданням «Основа: Южно-русский литературно-ученый вестник». – 1862. – № 10 (октябрь). – С. 1-28.