Людвисар. Ігри вельмож, стр. 2

— Вибач, бідаче, — промовив перехожий, — але о такій порі ходять лише ті, в кого за душею не більше, аніж у тебе…

— Пан направду не має? — прошепелявив жебрак. — Я гадаю, пан багатий…

— Хотів би я, щоб це було так, — зітхнув перехожий.

Жебрак жалюгідно затупцяв довкола, стріпуючи своїм лахміттям.

— Подайте, подайте, подайте…

— Іди геть, дурню! — втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.

— Гроші! — раптом засичав жебрак і наставив свої пальці-гаки, готові вчепитися в шию упертюху.

З тіні від будинку поступило ще кілька силуетів в лахах. У руках жебрака з’явився ніж.

— Я з тебе шкуру здеру! — просичав він.

У відповідь кулак перехожого розтрощив йому носа і збив із ніг. Жебрак розпластався на бруківці, виючи, мов пес, стікаючи кров’ю. Перехожий тим часом, відступивши назад, вихопив шаблю. На розбійників це подіяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножі та палиці.

— Чого стали, недоумки? Він же один! — накоськував їх жебрак.

Це додало духу нападникам, і вони знову посунули вперед.

— Попереджаю, повідрубую вам носи і вуха, — попередив перехожий.

— Уперед, йолопи! — скомандував розпластаний заводій.

Негідники боягузливо ступили ще кілька кроків.

— Дурні, — свиснув глузливо перехожий, — у мене ж нічогісінько нема…

На доказ він відгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому — піхви від шаблі.

— У нього ж ще є кишені! — завив жебрак з відчаю.

Тим часом на ратуші пробило дві чверті по півночі.

— Ого! — вигукнув перехожий. — Даруйте, панове, розступіться!

З цими словами він змахнув шаблею, і в одну мить почулися зойки, тріск палиць і чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кілька трупів, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину і ратушу, він наблизився до будинку, звідки потоком лилося світло, музика, а з відчинених вікон долинали п’янкі пахощі жіночих парфумів та винні випари. При вході його зустрів лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився і запитально глянув на прибулого.

— Авжеж, вичистиш до блиску.

Гість усміхнувся і по-дружньому поплескав слугу по плечі:

— Я згадаю про тебе у своїх сьогоднішніх віршах.

Обличчя лакея проясніло в усмішці.

— Як тебе звати? — запитав гість.

— Мартин, ваша милосте, — відповів той.

— Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моїм клинкові не було жодної подряпини.

Гість квапливо рушив сходами. З бенкетної зали котилися хвилі музики і ароматів.

Перед різьбленими дверима з позолотою він примружився і на мить спинився, звикаючи до світла сотень свічок, яке заломлювалось у незліченній кількості підвісок із кришталю, розсіювалось по залі дивовижними спалахами. Сотні очей з цікавістю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, і музика стихла…

— Мій любий Себастяне! — залунало на всю залу.

Присутні розступилися, даючи дорогу бургомістру, Якубові Шольцу. Той, розкривши обійми, рушив назустріч гостю.

— Мій любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустріли в дорозі музу, і вона не відпускала вас аж дотепер.

— Справді, мій пане, я зустрів музу і не одну.

Усмішка бургомістра раптом зникла.

— Бачу, вона навіть лишила про себе згадку, — стривожено сказав він, — погляньте на свою руку… На ліву…

Тільки тепер гість помітив, що трохи нижче плеча у нього було розірвано камзол, а сорочка під ним прилипла до тіла. Кров на темній тканині була непомітною.

— Пусте, — усміхнувся поранений.

— Лікаря! — вигукнув бургомістр, знаком наказуючи Себастяну сісти.

— Лікаря, лікаря! — підхопили присутні.

— Благаю вас, мій пане, не турбуйтесь, — мовив гість, — зі мною все гаразд. Я нічого не відчував дотепер.

Але бургомістр його не слухав, він кивнув слугам.

Нарешті в іншому кінці зали з’явився товстун, якого всі нетерпляче підштовхували наперед. Той ледве утримував рівновагу.

— Швидше, чорт забирай! — лайнувся бургомістр. — Швидше!

— Святий Антонію, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, — задихаючись, мовив нещасний лікар. — Уже біжу, біжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлі застрягло? Риб’яча кістка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спині…

— Де Домінік? — вигукнув у натовп бургомістр.

— Пана Гепнера на балу немає, — відповів хтось.

ТИМ часом лікар намірився глянути Себастянові до рота.

— Телепню, він поранений! — заволав Шольц.

— Ах! — вигукнув розпачливо товстун. — Але ж я передовсім рятую, коли хтось перебрав з їжею, чи не дай боже — вдавився.

— Хай тобі грець, ти лікар чи хто?

— Лікар, ваша милосте…

— Тоді роби свою справу! Спини для початку кровотечу!

— Слухаюсь…

Із Себастяна зняли камзол і лівий рукав сорочки. Лікар уважно і злякано придивлявся до рани, невідомо чого більше боячись — крові чи бургомістра.

— Рана серйозна? — запитав Шольц.

— Ні, ваша милосте…

— Мій пане, — мовив Себастян, — мені незручно опинитися тут у такому вигляді…

— Дурниці, — перебив бургомістр, — ми надто довго чекали на вас, мій друже, аби тепер отак-от відпустити…

— Принесіть води, — розгублено кивнув лікар.

Прохання було миттю виконане.

— Розкажіть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? — спитав Шольц.

Гість, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло і на мить задумався. Йому подали повний келих і, зробивши ковток, Себастян почав свою розповідь:

Я поспішав на бал прийти,
Всі лиха й біди обійти,
Раніше всіх сюди з’явитись,
Щоб вам, мій пане, уклонитись
І перший келих підійняти
Та славу Бахусу воздати,
Потішити своїм віршем
Людей поважних і… нікчем,
Хоча останніх тут немає,
Та доля різне посилає,
Про те підказує життя:
Ось неозначеність буття.

Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.

— «Про неозначеність буття», — повторив він, — клянусь, ви мене заінтригували!

Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:

Так от, я поспішав, аж тут
Узяв мене зненацька блуд,
Повів дорогою лихою,
Звів із халепою й бідою.
Готові взятися до «праці»,
Харцизів з десять,
Може, й двадцять
Мене у темряві чекали,
Наживи легкої шукали,
Не знали, бачте, чим багатий
Був я… Коли про те спитати,
Скажу — усі мої скарби
Я не віддам без боротьби.
Лиш сріблом слова я багатий,
І будь-кому його не взяти…

— О, сором, сором мені! — раптом вигукнув бургомістр. — «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…

— Одну хвилинку, — благально втрутився лікар, — я не маю навіть чим перев’язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…

— Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? — почувся чийсь оксамитовий голос.

— Дякую, панно, — полегшено зітхнув лікар.

Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.

Він уклонився їй — не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.