Здібний учень, стр. 47

— Ні, пане.

— Байдуже. Як би мені хотілося, щоб мої хлопці прагнули більших досягнень, ніж бачити цього року «Ангелів» із прапорцем перемоги в руках!

Тод блідо всміхнувся і промовчав.

Річлер знову споважнів.

— Так от, я викладу вам версію, яку ми розробляємо. Ми вважаємо, що хтось, може, саме тут, у Санта-Донато, знав, ким і чим був Дюсандер.

— Невже? — здивувався Дік.

— О, так. Хтось знав правду. Може, якийсь інший збіглий нацист. Я знаю, що це скидається на смішні нісенітниці Роберта Лудлума, та чи міг хто-небудь припустити, що в такому маленькому, затишному передмісті, як Санта-Донато, є бодай один нацист-утікач? Ми вважаємо, що коли Дюсандера забрали до лікарні, той Містер Ікс погнав до його будинку і знищив викривального листа. Бачте, в унітазі ще й досі плаває повно попелу.

— Не дуже переконливо,— зауважив Тод.

— А то чому, Тоде?

— Ну, якби пан Денк... якби у Дюсандера був якийсь іще табірний приятель, навіщо йому був би тоді потрібен зайвий клопіт, навіщо йому потрібно було б кликати мене до себе, щоб я прочитав листа? Якби ви тільки чули, як йому доводилося виправляти мене і все таке інше... принаймні той давній його приятель-наці, про якого ви говорите, знав би по-німецькому.

— Гарне зауваження. Крім одного моменту, що, може, той, другий — в інвалідному кріслі або ж він сліпець. Ми ж нічого не знаємо напевне. Це може бути сам Борман, який навіть не насмілюється виходити і показувати своє обличчя.

— Сліпі та інваліди не годні бігати стрімголов по листи.

Річлер знову кинув на Тода захоплений погляд.

— Твоя правда. Але сліпець може когось найняти.

Тод, подумавши, кивнув; воднораз він знизав плечима, аби показати, якою притягнутою за вуха здається йому ця думка... Однак він спитав себе, а чи мало це якесь значення для нього? Ні, значення мало лише те, що Річлер і далі винюхував, і той маланець Вайскопф теж. Лист, триклятий лист! Якби ж йому не довелося під тиском обставин його знищити! І раптом на думку йому спала його гвинтівка, що лежала у покрівці на полиці у прохолодному, темному гаражі. Але він умить відігнав ту думку. Долоні у нього звологли.

— Дюсандер мав якихось друзів, знаних тобі? — поцікавився Річлер.

— Друзів? Ні... До нього давніше приходила прибиральниця, але вона виїхала з міста, а іншої він так і не найняв. Улітку наймав когось із хлопців підстригти газон, але я не певен, чи він це зробив цього року. Ви не помітили, трава там дуже висока?

— Височенька. Ми балакали з багатьма сусідами, здається, він нікого не наймав. Хтось йому телефонував?

— Звичайно,— відповів, не роздумуючи, Тод — перед ним заяснів проблиск світла, можливий аварійний, порівняно безпечний вихід. Насправді за весь час їхнього знайомства телефон озивався не більше як шість разів — торгівці, організація з опиту населення (цікавилися, що він їсть на сніданок) — решта всі просто помилялися номером. Телефон він тримав тільки на випадок хвороби... і ось нарешті заслаб, щоб він горів у пеклі!

— Як йому телефонували, він говорив німецькою? — стрепенувся Річлер. Він здавався схвильованим.

— Ні, — відказав Тод, нараз насторожившись. Йому не сподобалося Річлерове хвилювання, щось тут було не те, тут чаїлась якась загроза. Він був цього певен і ледь не вкрився холодним потом. — Багато він не говорив. Пригадую, кілька разів відповідав щось на кшталт: «У мене зараз хлопчик, який мені читає. Зателефоную вам потім».

— Можу заприсягтися, це саме те, що нам треба, — зауважив Річлер, потираючи руками коліна. — Закладаюся на свою двотижневу платню, то був саме той чоловік! — Він згорнув нотатника (зиркнувши в нього, Тод побачив, що Річлер нічого там не написав, видніли хіба якісь карлючки) і підвівся. — Даруйте, що забрав у вас стільки часу. Надто ж ти, Тоде. Знаю, для тебе це справжній шок, та незабаром усьому край. Сьогодні вдень ми перевернемо весь будинок — від підвалу до горища, а тоді від горища до підвалу. Залучимо загін спеціального призначення. Може, пощастить напасти на слід Дюсандерового телефонного співрозмовника.

— Сподіваюся, — мовив Тод.

Річлер потис усім руки і пішов. Дік спитав у Тода, чи не має той охоти вийти на подвір’я і до обіду погуляти в бадмінтон. Тод відповів, що не хоче ані гуляти в бадмінтон, ані обідати, і подався згорблений, із похнюпленою головою до себе нагору. Батьки обмінялися співчутливими стривоженими поглядами. Тод ліг на ліжко, встромив очі у стелю і почав снувати думки про свій вінчестер. Він виразно бачив його перед очима. Уявив собі, як проштовхує цівку до тендітної єврейської піхви Бетті Траск: саме те, що їй треба,— прутень, який ніколи не буває м’яким. Як тобі це подобається, Бетті? Він чув, як він її запитує. Скажеш, коли буде досить, гаразд? Він уявив собі, як вона кричить. І нарешті на його обличчі з’явилася жахна, очужіла посмішка. Авжеж, тільки скажи мені, сучко... гаразд? Гаразд? Гаразд?..

— Ну, що скажете? — поцікавився Вайскопф у Річлера, коли той заїхав по нього до кав’ярні, за три квартали від будинку Боуденів.

— О, гадаю, хлопчик до цього причетний,— відповів Річлер. — Якось, якимось чином, певною мірою. Але яка ж у нього витримка! Якщо налити йому в рота окропу, гадаю, він виплюне крижані кубики. Кілька разів заганяв я його в кут, але не домігся нічого, нічого, придатного для використання в суді. Якби я пішов далі, перший-ліпший розумний адвокат міг би домогтися його звільнення на рік чи два на підставі того, що я його заплутав, заманив у тенета. Бачте, він ще досі неповнолітній. Принаймні з юридичного погляду. Гадаю, насправді він де в чому був дорослим уже у вісім років. Мушу вам сказати, він страх який підступний. — Річлер застромив у рота сигарету й засміявся; сміх був якийсь уривчастий. — Ій-бо, не брешу.

— Яких помилок він допустився?

— Телефонні дзвінки. Ось де він схибив. Коли я підкинув йому цю ідейку, очі в нього спалахнули, як ліхтарики грального автомата. — Річлер повернув свого «шевроле нова» ліворуч. За двісті метрів од них був узвіз і старе дерево, звідки нещодавно, одного суботнього ранку, Тод «стріляв» зі своєї гвинтівки по проїжджих машинах.

— Він казав собі: «Цей лягавий чи не з дуба впав, коли думає, що Дюсандер мав у місті приятеля-нациста, але коли він насправді так думає, то я опиняюся поза грою». І він відповів: так, Дюсандерові щотижня телефонували раз-двічі. Дуже таємничі дзвінки. «Я зараз не можу говорити... зателефоную пізніше», щось на зразок цього. Але Дюсандерів телефон останні сім років майже завжди мовчав. Майже ніяких дзвінків і зовсім ніяких міжміських. Ніхто йому не телефонував раз-двічі на тиждень.

— А ще що?

— Він одразу ж погодився із припущенням, що листа викрадено. Він достеменно знав, що то єдина річ, якої бракувало, бо саме він — той, хто повернувся туди і його взяв.

Річлер загасив сигарету в попільничці.

— Ми вважаємо, що той лист — лише прикриття. Що в Дюсандера схопило серце, коли він намагався закопати трупа... останнього. На його черевиках та холошах штанів був бруд, і то свіжий, тож ми маємо цілковите правило зробити таке припущення. Тобто він зателефонував хлопцеві після серцевого нападу, а не до нього. Він виповзає з підвалу і телефонує хлопцеві. Хлопець із копита — як завжди — вигадує приключку. Не надто дотепну, але й не надто кепську... враховуючи обставини. Він їде туди і прибирає після Дюсандера, знищує сліди всього того розгардіяшу. Хлопець має з чорта мало часу. Їде «швидка», їде батько; а йому для вистави потрібен лист. Він іде нагору, трощить скриньку...

— Ви можете це підтвердити? — запитав Вайскопф, запалюючи сигарету. То була марка «Плеєр» без фільтру, і Річлерові вона смерділа, як той гній. Не дивно, що Британська імперія розпалася, подумав він, якщо вони почали курити таку погань.

— Так, доказів більш ніж досить, — відказав Річлер. — Його відбитки ми знайшли на скриньці й порівняли з відбитками у шкільних досьє. Та його відбитки в тому триклятому будинку майже на всьому. — Але якщо йому викласти ці свідчення, він може злякатися,— зауважив Вайскопф.