Здібний учень, стр. 12

Так. Здавалося, він був чимось дуже занепокоєний.

Дюсандер зачарував подружжя Боуденів, тільки-но переступивши поріг. Хлопчик набрехав батькам, що пан Дюсандер майже нічого не бачить (мовляв, старому бідоласі панові Дюсандерові не завадило б мати собаку-поводиря), бо лише так можна було пояснити, чому хлопчикові доводилось йому читати. Дюсандер про це не забував і не мав сумніву, що не допускався жодної похибки.

Він зодяг свій найліпший костюм і, дарма що вечір був негодяний, артрит, на диво, не дуже йому дошкуляв; тільки вряди-годи озивався гострим болем. Хлопчик чомусь наполягав, щоб Дюсандер не брав парасоля, але той не погодився. А втім, вечір був вельми приємний. Гидомирний коньяк чи ні, а як-не-як за останні дев’ять років його вперше запрошено на обід.

За обідом він оповідав про ессенський автозавод, про відбудову повоєнної Німеччини (Боуден втулив кілька доречних зауважень і, здавалося, був задоволений Дюсандеровими відповідями) та про німецьких письменників. Моніка Боуден поцікавилась, чому він так пізно, бувши вже немолодим, переїхав до Америки, на що Дюсандер, прибравши скорботного вигляду, розповів про смерть вигаданої дружини. Моніка Боуден була розчулена до сліз.

А потім, коли вони пили той гидомирний коньяк, Дік Боуден запитав:

— Якщо моє запитання здасться вам нетактовним, будь ласка, можете не відповідати... але мені цікаво знати, що ви робили в роки війни?

Хлопець насторожився.

Дюсандер усміхнувся і сягнув по сигарету. Він чудово бачив коробку, проте дуже важливо було не пропуститися найменшої похибки. Моніка вклала сигарету йому в руку.

— Дякую, вельмишановна пані. Обід був чудовий. Ви прегарна кухарка. Навіть моя дружина не готувала смачніше.

Моніка подякувала йому і зашарілася. Тод кинув на неї неприязний погляд.

— Запитання як запитання,— озвався Дюсандер, запалюючи сигарету й повертаючись до Боудена. — До 1943 року, як і всі придатні до військової служби чоловіки, яких за віком не брали на фронт, я був у резерві. А потім для третього рейху та для навіжених його творців запалали на стіні вогненні письмена. А надто для одного маніяка.

Він дмухнув на сірника, вигляд у нього був урочистий.

— Всі ми зітхнули з полегкістю, коли Гітлерові стало непереливки. З великою полегкістю. Звісно,— тут Дюсандер втопив у Боудена щирий погляд однодумця,— ми остерігалися висловлювати свої почуття. Надто ж уголос.

— Розумію,— шанобливо притакнув Дік Боуден.

— Еге ж,— суворо повторив Дюсандер,— уголос. Пам’ятаю, одного вечора ми вчотирьох чи вп’ятьох, усі друзі, після роботи зайшли до шинку

тоді там уже не завжди бував шнапс чи навіть пиво, але так сталося, що того разу було те і те. Ми всі зналися між собою понад двадцять років. Один із нас, Ганс Хаслер, сказав, так собі, між іншим, що, певно, фюрерові дали кепську пораду, мовляв, йому не треба було відкривати другого фронту проти росіян. А я йому: «Гансе, бійся Бога, прикуси Язика». Сердешний Ганс ізблід і вмить змінив тему. Та за три дні він пропав, і я вже ніколи його не бачив і, оскільки мені відомо, не бачив його й ніхто з тих, хто сидів того вечора за нашим столом.

— Який жах! — майже самими губами мовила Моніка. — Ще коньяку, пане Дюсандере?

— Годі, дякую,— він усміхнувся до неї. Мою дружину її мати научала: «Знай міру!»

Тод насупився ще дужче.

— Як, на вашу думку, його спровадили до табору? — поцікавився Дік.

— Вашого приятеля Хеслера?

— Хаслера,— гречно виправив його Дюсандер. Він спохмурнів. — Багатьох спроваджували. Ті табори... ганьба німецького народу, якої йому не змити тисячі років. Таку-то спадщину дістали ми від Гітлера.

— О, гадаю, ви прибільшуєте,— зауважив Боуден, запалюючи люльку і випускаючи хмаринку. — Якщо вірити прочитаному, більшість німців жили в цілковитому невіданні. Люди з околиць Освєнціма гадали, що то не табір, а ковбасна фабрика.

— Святий Боже! Який жах! — вигукнула Моніка і глянула на чоловіка, благаючи поглядом припинити цю розмову. Потім обернулася до Дюсандера і розквітла усмішкою. — Обожнюю, коли курять люльку, а ви, пане Дюсандере?

— Знаєте, пані, я теж,— відказав Дюсандер, ледве стримуючи непереборне бажання чхнути.

Раптом Боуден перегнувся через стіл і поплескав сина по плечу. Той аж підскочив з несподіванки. — Чогось ти сьогодні все мовчиш. Може, тобі нездужається?

Тод усміхнувся якоюсь особливою усмішкою, немовби призначеною для них обох: батька і Дюсандера. — Зі мною все гаразд. Ви ж знаєте, що більшість цих історій я вже чув від пана Дюсандера.

— Тоде! — озвалася Моніка докірливо. — Хіба це...

— Вустами немовляти промовляє правда,— зауважив Дюсандер. — Це один з привілеїв дітей, від якого дорослі майже завжди мусять відмовлятися. Чи не так, пане Боудене?

Дік зі сміхом кивнув головою.

— Ну, а тепер, гадаю, Тод проведе мене додому,— сказав Дюсандер.

— Либонь, йому треба готувати уроки.

— Тод — дуже здібний учень,— майже машинально похвалилася Моніка, трохи розгублено дивлячись на Тода. — Самі п’ятірки та четвірки. У другій чверті мав лише одну трійку, з французької, але обіцяє виправити її у третій. Правда, Котику Тоде?

Тод знову усміхнувсь якимось значливим усміхом і кивнув.

— Чого вам іти пішки? — встряв Дік. — Я залюбки вас відвезу.

— Я ходжу пішки, щоб подихати повітрям і розходити ноги,— пояснив Дюсандер,— і волів би вертатися саме так... звичайно, якщо Тод не віддасть переваги машині.

— О, ні. Я теж не від того, щоб прогулятися,— відповів Тод, і батько з матір’ю заусміхалися до нього.

Вони вже підходили до вулиці, де мешкав Дюсандер, коли той порушив мовчанку. Надворі мжичило, і він тримав над головами їх обох розгорненого парасоля. На диво, його артрит принишк, неначе задрімав. Це було щось незвичайне.

— Ти схожий на мій артрит,— озвався він.

Тод звів голову.

— Як це?

— Ви обидва цілий вечір мовчите... Хто тобі відкусив язика, хлопче? Кіт чи, може, баклан?

— Ніхто,— буркнув Тод. Вони завернули на Дюсандерову вулицю.

— Здається, я здогадуюсь,— сказав Дюсандер, не без підступності в голосі. — Прийшовши сьогодні по мене, ти боявся, що я зраджу себе... засвічуся, як мовите ви, американці. — Та ти мусив пристати на цей обід, бо тобі вже бракувало відмовок для батьків. А тепер ти розчарований, що все обійшлося добре. Я кажу правду?

— Ет, мені начхати,— знизав плечима Тод.

— А чому б мало бути навпаки? — запитав Дюсандер. — Я навчився прикидатися, коли тебе ще й на світі не було. Мушу сказати, ти теж умієш держати язика за зубами. Віддаю тобі належне. Та чи бачив ти, який був сьогодні я? Я їх зачарував. Зачарував!

Раптом Тод вибухнув.

— Вам не слід було цього робити!

Дюсандер зупинився, непорозуміло дивлячись на Тода.

— Не слід? Ні? А я вважав, що тобі цього хотілося, хлопче. Адже відтепер вони не боронитимуть тобі ходити до мене і «читати».

— Ви надто багато на себе берете! — з серцем вигукнув Тод. — А може, я вже дістав од вас усе, що мені треба. Ви, певно, гадаєте, ніби мене хтось силує приходити до вашого злиденного будиночка і дивитись, як ви надудлюєтесь, наче ті старі п’янички, що шалаються біля покинутих сортувальних залізничних станцій? Га? — він говорив тепер голосно, на високій, тремтячій, майже істеричній ноті. — Ніхто мене не силує. Схочу — приходитиму, не схочу — не приходитиму!

— Не так голосно. Почують люди.

— Начхати! — сказав Тод, але рушив з місця. Тепер він умисне йшов осторонь, не під парасолем.

— Твоя правда, ніхто тебе не жене до мене,— погодився Дюсандер. І зробив добре розрахований постріл у темряву. — Я був би щасливий, коли б ти дав мені спокій. Повір мені, хлопче, я не відчуваю гризоти від того, що п’ю наодинці. Ані крихітки.

Тод глумливо на нього зиркнув.

— Вам би дуже... дуже хотілося, щоб так було.

Дюсандер лиш непевно посміхнувся.

— Та ви на це не сподівайтесь,— вони вже йшли цементованою стежкою до Дюсандерового ганочка. Дюсандер поліз до кишені по ключа. Артритні суглоби пальців враз заскніли, потім біль ущух, зачаївшись. Дюсандер подумав, що тепер знає, на що саме чигає артрит: він жде, коли Дюсандер знов зостанеться на самоті. Тоді він до нього й прийде.