Doc 1, стр. 2

— В такому ранньому віці, - зітхала вона, але я вже став дорослим, і мені було начхати, чи хвилює її щось, чи ні. Моя справа було маленькою (але від того не менш значущою): ненавидіти суспільство. Я любив тоді одне слово, яке зараз, мені здається, стало дуже популярним для визначення суспільного устрою двадцятого та двадцять першого сторіч. <emphasis>Система.</emphasis>

Для мене було <emphasis>системою</emphasis> все, що входило у систему. Переглядання телевізору, комп’ютерні ігри, політика, паління цигарок, алкоголь, блакитні сорочки офісних працівників та смугасті безликі краватки, відвідування школи. Це все було <emphasis>системою,</emphasis> з якою я мав боротися, мені просто необхідно було закидувати яйцями весь білий світ, починаючи від фізрука і закінчуючи більш приємним, але не менш системним заняттям — онанізмом. Я займався ним, але ставився до нього з презирством. Я намагався якось відсторонитися від нього, позбавити себе усвідомлення того, що я цим займаюся. Те саме було з телебаченням, відвідуванням музичної школи та репетитором англійської, яка до мене приходила, демонструючи вже на сходовому майданчику свою перманентну рекламну посмішку.

Лав. Її звали Люба, але Лав її називав її хлопець, вже не пам’ятаю, як його звали. Вони були студентами, навчалися на факультеті романо-германської філології. Такими модними були, з різними американськими штучками, типу маркерів, які до нашої пострадянської напівцивілізації ще не завезли, з американськими журналами мод, з феньками та бусами, навушниками, плеєрами і якимись штуками незрозумілого походження. У Лав та її хлопця (носатого демона з модною зачіскою, як у Кейта Флінта) були ще джинси Levis. Одні на двох. Справа в тім, що цей її хлопець займався англійською з моїм сусідом, Женькою Бандерлогом. Власне, прізвище в нього було інше, але ми всі у дворі називали його Бандерлогом, просто так, жартома, не намагаючись його образити. Хоча навіщо нам було взагалі когось ображати, ми були незлими хлопчиками, точніше, пацани з двору були незлими, що ж до мене, я вже казав, як ставився до цього невиразного устрою під назвою людська цивілізація, що уособлювала собою <emphasis>систему.</emphasis> Неприємність полягала ще й у тому, що я також був людиною, а це у мої плани аж ніяк не входило…

А от Люба і Андрій… я вже казав, що були вони досить модними на той час, власне, на час, коли мені було тринадцять. Це був, здається рік дев’яносто четвертий, можливо, дев’яносто п’ятий. Я займався англійською, грав (хоч і покинув навчання) на піаніно, ходив до судомодельного гуртка, в якому викладав мій дід, цікавився театром та літературою — коротше кажучи, був всебічно розвиненою дитиною, яка до всього мала силу-силенну різноманітних комплексів, хворобливих задатків до аутизму та маніакального стану. Але все це потім. А тоді я старанно виховував у собі цинічного ненависника, жовчного сноба, вередливого й матюкливого підлітка.

Тому не дивно, що Лав та її хлопця я зневажав за їхню модність, адже вони були наче проти системи, але виступали за якусь примарну демократію (варто згадати хоча б їхні Levis), за вільний спосіб життя, за зачіску як у Кейта Флінта.

Власне, про «Продіджі». Тоді, після виходу альбому «Зе фет оф зе ленд», це був найпопулярніший гурт серед молоді. Я просто закохався в них, хоча й не вважав їх класичним зразком асоціальності й протистояння системі як загрозі всесвітньої цивілізації. Мені здається, що в цьому криється якась закономірність — у руйнуванні всіх можливих стереотипів, знищенні встановлених шаблонів, у краху визначеної стандартизації: католицькі священики зваблюють маленьких хлопчиків, вегетаріанці вночі, коли всі сплять, із захватом уминають свинячу ногу, борці за демократію мордують в підвалах Луб’янки або в підвалах на Володимирській прибічників лівих сил, активісти з Грінпісу носять шкіряне взуття та перевозять через кордони плутоній, а Віктор Федорович, вдягнений у піжаму й спальний ковпак, зимовими вечорами сідає за білий рояль й виводить ноктюрни Шопена. Всі ми загрузли у <emphasis>системі</emphasis> (господи, яке банальне визначення для предмета ненависті), і навіть я, тоді, коли big brother змінив свій костюм, що шився на швейній фабриці «Слава Победителю» на костюм від «Маркс енд Спенсер», а скороходівські напівчеревики — на елегентно-стьобні туфлі «Пол Сміт», він однаково залишився big brother, і він однаково is watching you, яким би ти не був. І я навіть впевнений, більше того, я точно знаю, що він was watching за мною, коли я примітивними засобами, такими як яйця чи презервативи з водою, боровся з його дітищем — <emphasis>системою</emphasis> (певно, годі це слово виділяти курсивом). Хоча я не певен, що сам він, всюдисущий big brother, не є дітищем системи, яка колись, звичайно, не була такою, якою стала зараз. Свого часу і вона була белькітливою, завше усміхненою дитиною, а її витівки — типу переслідування християн, а пізніше інквізиції — не мали настільки вражаючих наслідків. Принаймні, фармацевтика тоді ще не вигадала прозак та кокаїн, а про дітей Африки мали змогу чути безпосередньо колонізатори екваторіальних земель.

З іншого боку, я змінився душе швидко, і моє життя набуло скоріше драматичних, аніж комічних чи просто розважальних відтінків. Мені стало абсолютно начхати на систему, на тисячі голодних та зомбованих, на мільйони домогосподарок, які намагаються вилікувати свої домогосподарчі депресії за допомогою замовлень дивану «Мірабелла» через тівішоп, мене перестало хвилювати те, що діти у чотирнадцять років тільки вчаться читати і що всі кнопки та важелі їхнього життя починаються й закінчуються на двох функціях: «install game» та «shoot». Мене дратували будь-які фрази всіляких панків (побічна дія системи, окремий прошарок клонів, демократичний треш) по типу «ВИКИНЬ СВІЙ ТІВІ», «УБИЙ В СОБІ ЗОМБІ», «СТАНЬ ВІЛЬНИМ», «Я ПРОТИ СИСТЕМИ».

«Ідіоти, що порсаються в багні, - писав я в одному шкільному творі на тему «Чи легко бути молодим», — придурки, які під дією ньютонових законів самі стали багном, і це багно — смердюче гниловоддя, яке волає про те, що вони проти всього цього, проти твані та мулу. Біднота та голота, яка через нестачу грошей висловлює свої анархічні позиції, невдахи з андеграунду, які критикують масову культуру, кретини, чиї анархічні позиції такі ж застарілі, як погляди середньовічних католиків на астрономію. Невже всі ці бовдури-антиглобалісти, анархісти, грінпісівці та інша наволоч, яка, насправді, заважає системі знищити саму себе, не розуміють, що насправді вони безсилі зробити бодай щось, а головна мета їхніх нікчемних волань — всього лише брак уваги до їхніх жалюгідних постатей».

У тринадцять-п’ятнадцять років до цього балагану я ставився з легким презирством, що не завадило вчительці української мови поставити за цю роботу відмінно. Сама вчителька була не набагато старшою від мене…

До мене продовжувала приходити Лав, вчила мене любити Білла Клінтона й ненавидіти Кучму (мене хвилював тоді хіба журнальчик «Шалунья», який стара продавщиця з кіоску «Союздрук» не хотіла мені продавати), вчила розбиратися в музиці й перекладати тексти «Депеш Мод».

— Я терпіти не можу «Депеш Мод», — казав я сам собі, стоячи у ванній та дивлячись на своє відображення у дзеркалі. — Я блювати хочу, коли чую їхні ірландські завивання. Мене верне від зовнішності Гехана.

— Вау! — казав я Лав, — Дейв Гехан!

І Лав на очах розквітала, даючи мені як домашнє завдання переклад якоїсь їхньої пісні. Я перекладав і кривився. Мене ж тягнуло до яєць, презервативів та всесвітньої літератури. Я не розділяв уподобань цих модних студентів з американськими штучками та демократичними замашками. Мене дратувала постійно усміхнена гримаса Лав та довгий запалений ніс її хлопця, якого вона іноді називала бойфрендом.