Любов і піраньї, стр. 55

— Ну знаю. І що?

— Просять, щоб ти виступив на одній зі сцен. Прочитав якесь своє оповідання.

Я зам’явся. Загалом я ніколи не відмовляюсь від участі у публічних дійствах. Але цього разу від самої думки про те, що доведеться пертися в Київ у таке пекло, мені зробилося млосно.

— Коли це буде? — мляво запитую.

— Десятого липня на Співочому полі. Там є міні-сцена, «Курінь» називається, з неї усілякі писаки зачитують свої опуси. Ти матимеш у своєму розпорядженні хвилин сорок, а то й цілу годину. Якщо треба, можна попросити більше часу.

— Ні, більше не треба, — зітхнув я, після чого на хвильку задумався, перебираючи в голові готові «короткометражні» тексти, які міг би зачитати. — О’кей, я згоден. Хоча не думаю, що це гарна затія — читати щось у таку спеку під відкритим небом.

— Будемо надіятись, що до того часу похолодає.

— Для контролю: десяте липня, Співоче поле за Лаврою, сорок хвилин.

— Так, усе правильно! Я дам номер твого телефону дівчині з оргкомітету, котра відповідає за «Курінь». Здається, її звуть Анна. Вона зв’яжеться з тобою і розповість детальніше, коли і куди прийти. Коротше — надалі всі питання до неї.

— Вас зрозумів, чекатиму її дзвінка! — відрапортував я і попрощався.

* * *

— Максиме, доброго дня!

Я лежав на розкладачці в позі «зірочка», для покращення вентиляції розкинувши кінцівки врізнобіч, і вказівним пальцем лівої руки недбало притискав свій «Samsung» до вуха. Зрідка правою рукою доводилося відганяти надокучливих мух.

«З біса я на це погодився? — сердився я сам на себе. — Тільки цілком неадекватний чувак може надумати повертатися до Києва в таку спеку».

— Так, я слухаю.

За кількадесят метрів від мене манливо шепотів листочками густий листяний ліс. Я міг бачити окремі дерева та кущі навколо них через напіввідчинені двері будинку. Насичена зелень манила затишком і прохолодою. Страшенно хотілося вимкнути телефон і вдати, що розчавленого спекою Києва просто не існує. Але я пересилив себе і сильніше притиснув телефон до вуха.

— Мене звати Анна, я з оргкомітету фестивалю «Країна мрій». Ви можете говорити? — долинуло з трубки.

— Дуже приємно, Аню! Давайте зразу на «ти», — голос у трубці безсумнівно належав молодій дівчині, а тому я зразу вирішив відкинути геть усі формальності. Ненавиджу, коли до мене звертаються на «ви».

— Я з приводу вашого виступу на «Країні мрій».

«Ну невже це так важко, звертатися до людини на «ти»? — ще більше розізливсь я. — Я щоразу почуваю себе якимось старим пердуном!».

— Твого… — невиправдано грубо поправив я Анну. — Твого виступу.

— Е-е-е… так, перепрошую, — дівчина засміялась, — твого виступу.

— Чудово! Я тебе слухаю, Анно, — я спробував повернути своєму голосу приязний відтінок, у той же час подумки примовляючи наче заклинання: «Скажи, що все відміняється. Ощаслив мене, дівчино. Скажи, що через спеку фестиваль скасовується».

Проте у богів, схоже, були свої плани на 10 липня, і мої благання не було почуто.

— Дзвоню, щоб повідомити, що у нас усе підтверджується. Ваш виступ починається о 16:00.

«Вона безнадійна», — я зморщив носа, однак більше не перебивав співрозмовницю. Куратор «Куреня» впевнено правила далі:

— Але вам… ой!… тобі бажано з’явитися за п’ятнадцять хвилин до початку. Я чекатиму вас біля сцени «Курінь». Це трохи далі за головним входом до Лаври… — потому Анна взялася пояснювати, як мені пройти до сцени, але я вже не слухав її.

— Але ж спека… — спробував заперечити.

— Нічого страшного, — Аня знов розсміялася. — Ви стоятимете під деревом!

Ох, це ж треба — яке щастя! Я стоятиму під деревом! Я ледь стримався, аби не чортихнутися.

— Це кардинально міняє справу. Ти мене заспокоїла. Я навіть припустити не міг, що оргкомітет організує мені ціле дерево, — глузливо підмітив я.

— Тоді до зустрічі! — весело попрощалася дівчина.

— Бувай, Аню… — буркнув я, пожбурив телефон на стіл і відкинувся на подушку.

Кілька хвилин лежав, заклавши руки за голову, а потім сердито пчихнув, підвівся і пішов шукати шорти. Пора висуватися на Київ…

* * *

10 липня 2010 року. Київ, Україна. Фестиваль «Країна мрій».

Зранку над Києвом пронеслася гроза, щоправда, наробивши більше шуму, аніж діла. Незважаючи на те, що хмари з виду здавалися товстими й грізними, клубочачись і розпухаючи, неначе дим над трубами старезної котельні, а грім рокотав безперервною канонадою протягом півгодини, відлунюючись по всьому місту брязкотом шибок та вітрин, нормального дощу так і не випало. До 11:00 сіро-чорні хмари розсмокталися, де-не-де сприснувши землю великими краплями, після чого парка спека знову ринула на вулиці.

О третій годині я почав неквапно збиратися. Натягнув джинси (як на мене, з’являтися перед публікою в шортах було справжнім свинством), після чого довго вибирав сорочку: якомога світлішу та тоншу.

В половині четвертого вибрався на вулицю і спішно закрокував до метро. Повітря було таким густим, що здавалося, його можна бовтати руками, неначе воду в річці. Навіть не дійшовши до станції, я вже обливався потом. «Це майже як у Бразилії», — подумав я і всміхнувся до власного відображення у шибі кіоску з жетонами. Сорочка прилипла до тіла, неначе я вдягнув її, щойно вискочивши з душу.

«Хоча, мабуть, ні. Не як у Бразилії. Це ще гірше, оскільки в Бразилії можна ходити в майці та трусах і безперестанку поливати голову водою».

Попри мої очікування, на «Країні мрій» зібралося багато народу. Проштовхуючись через натовп, я розшукував міні-сцену «Курінь».

За п’ять четверта мені передзвонила Анна. Якраз вчасно, бо сцену я так і не знайшов.

— Максиме, ти де? — з голосу було зрозуміло, що дівчина хвилюється. Напевно, сумнівалася, чи я взагалі прийду.

— Я тут, — кажу, стираючи з лоба солоні краплини поту.

— Де саме? Я чекаю… — розгублено відгукнувся мобільний.

— Я вже зовсім поряд, біля Лаври, але ніяк не можу знайти твій «Курінь»…

Анна не стрималась і хмикнула, певно, здивувавшись, яким чином чувак, що об’їхав заледве не півсвіту, примудрився загубитися в Києві, після чого почала членороздільно, немов для недоумкуватого, перераховувати орієнтири. Я намагався уважно її слухати, подумки картаючи себе через те, що не прийшов раніше, але желейна спека, вологий від поту телефон і купа людисьок, які безперервно штовхалися і не давали пройти уперед, незмірно докучали і відволікали увагу.

Несподівано я втямив, що бачу її, і… ледь не прицмокнув язиком від здивування. Немилосердна жарінь, що стікала з небес, розбуркана і розпашіла юрма, незручний одяг — усе миттю відійшло на другий план. Я застиг і отетеріло витріщався перед собою. Попервах я навіть подумав, що помилився, настільки молодою та симпатичною виявилася дівчина. Її вигляд аж ніяк не зістиковувався з моїм уявленням про строгого та педантичного куратора літературної сцени. Одначе мої сумніви остаточно розвіялися, коли я усвідомив, що висока довгонога брюнетка в легкому білому платтячку, на яку я ледь не наскочив, крутячи макітрою навсібіч, промовляє ті самі слова, що линуть із запітнілого динаміка моєї мобілки.

Наступної миті Аня помітила мене.

— Привіт!… Це я! — і привітно замахала рукою.

Вона була в шльопках і короткому сніжно-білому платтячку. Дуже короткому. Та ще й відкритому — без бретельок. Я мимохідь відмітив шикарну фігуру, котра завдяки легкій тканині та крою плаття чудово проглядалася під будь-яким кутом, впевнені рухи і спокійний милозвучний голос впевненої в собі людини. Дівчина підступила до мене і по-чоловічому простягнула руку для вітання.

Я зразу напустив на себе важнющого вигляду, так наче не оповідання прийшов зачитати, а збирався виголосити промову щонайменше державного значення.

— Оу-у, — невиразно гмикаю і легенько стискаю простягнуту долоньку, — мда-а-а… Радий… е-е-е… познайомитися!

— Взаємно, — відказала Аня і мило посміхнулась.