Любов і піраньї, стр. 47

— Він славний! — пошепки приговорював парагваєць, підсуваючись майже впритул; мені здалося, він трохи нервував, і це мене трохи хвилювало. Щоправда, я встиг запримітити, що в пістолеті не було обойми, а тому зміг взяти себе в руки й заспокоїтись. — «Беретта»! Хороший пістолет.

Я все ще був трохи шокований, а тому не вигадав нічого кращого, як спитати:

— How much? [58]

Торговець криво всміхнувся, зрадівши, що я зрештою відреагував.

— Звідки ти? Європа? Всього лиш сорок євро — і він твій!

Я відразу заткнувся, зрозумівши свою помилку. Не треба було нічого говорити! Тепер від бандюги просто так не відчепишся.

Секунд тридцять ми стояли і мовчки лупали один на одного. Парагваєць, схоже, неправильно потрактував мою мовчанку. Подумавши, що я сумніваюсь у справності запропонованого ним товару, він пересмикнув затвор і натис на спусковий гачок.

— Все працює, аміґо! Ніхто тебе не дурить, не переживай.

Стосовного того, що мене обманюють, я, чесно кажучи, не переймався. Більше хвилювався за те, як нам вибратися з цієї малоприємної ситуації.

Ми знову замовчали. Продавець зброї занервував ще більше.

— Ти мені не віриш, — просичав він. — Ходімо зі мною, — чоловік безцеремонно схопив мене за руку і потягнув за собою вглибину провулку.

— Куди? — йойкнув я. Хесус та Мартін залишились на місці. Хлопці немов закам’яніли.

— До себе додому, — спокійно пояснив парагваєць. — У мене є набої. Ти зможеш постріляти і переконаєшся, що пістолет справний.

На мене наче крижаним вітром війнуло. Не варто й казати, що я не мав ані найменшого бажання валандатися слідом за парагвайським торговцем зброєю, щоб у нього на подвір’ї повправлятись у стрільбі по порожніх банках з-під пива.

— Слухай, аміґо, — я висмикнув руку, — дякую за чудову пропозицію, але я з товаришами приїхав з Бразилії, і нам сьогодні повертатися назад. Як ти розумієш, нас навряд чи пропустять через кордон з незареєстрованою вогнепальною зброєю.

— Які проблеми? П’ятнадцять євро зверху і «ствол» доставлять тобі за будь-якою адресою в Бразилії. Де ви зупинилися? Ріо, Сан-Паулу, Фоз-ду-Іґуасу?

Я натужно розмірковував над тим, яку іще відмовку вигадати, однак ні до чого не додумався. І тоді я зрозумів, що найкращий і, можливо, єдиний вихід — це вштися геть. І то чим швидше, тим краще. Відтак без жодних слів я розвернувся спиною до парагвайця і рішуче закрокував до Хесуса та Мартіна.

— Нам пора, — процідив я, наблизившись до товаришів.

— Ага, — мотнув головою блідий, мов стіна, новозеландець. — Валимо звідси.

Не оглядаючись, ми підтюпцем задріботіли до центру міста. Вискакуючи на велелюдну вулицю, я не стримався і озирнувся. Настирливий торговець з чорною «Береттою» в жилетці безслідно зник…

Через двадцять хвилин ми вже сиділи в автобусі, що віз нас назад до милого та спокійного Фоз-ду-Іґуасу.

* * *

Окрім візиту на дамбу «Ітаіпу», відвідин найгарніших водоспадів світу та дурнуватої вилазки в Сіудад-дель-Есте, під час перебування у Фоз-ду-Іґуасу сталися дві важливі події. По-перше, я безповоротно втратив свої улюблені кросівки. Мої доблесні шкіряні «Adidas “Porsche Design”», котрі віддано служили мені протягом попередньої подорожі в Південну Америку, не пережили Пантаналу. Річ навіть не в тім, що вони порвалися чи, скажімо, підошва протерлася. Насправді через незмірну вологість у Пантаналі вони ніколи не встигали просихати. Залишаючи Куйябу, я перевзувся у запасні китайські кеди, а «Адідаси» прив’язав шнурівками ззаду до наплічника, щоб вони на ходу сушилися. На жаль, дошкульні дощі, котрі переслідували мене аж до Кампо-Ґранде, розвіяли мої наївні сподівання стосовно того, що я зможу висушити взуття без застосування усіляких технічних засобів. Але спинятися де-небудь лиш для того, аби висушити «шузи», я не збирався. Словом, кросівки лишалися вологими, і на момент приїзду до Фоз-ду-Іґуасу страшенно засмерділися. Запах був, якщо можна так висловитися, ультимативний: або я, або вони. Довелося, скріпивши серце, викинути славетні «Адідаси» у смітник.

А по-друге, саме у Фоз-ду-Іґуасу ми з Маруською списались через Інтернет вперше з часу початку подорожі. Вона написала першою.

Діставшись до цивілізації, я першим ділом поліз у свій блог і виклав там кілька фотографій, де я рибалю на піраній в одній із заток Ріо Кларо, а також купаюсь посеред зубастиків. Я жартома підписав повідомлення: «Maksym Kidruk showing piranhas who’s the boss!». Наступного дня мені на e-mail надійшов лист від Маруськи (цілком в її стилі):

«Сподіваюсь, піраньї не відкусили «босові» шматок жопи або іншу важливу для життєдіяльності та інших речей штуку:) Як справи? Коли повертаєшся? Може, зустрінемось?»

Мені важко сказати, що я відчував. Я не був здивованим, розчарованим, схвильованим або ж задоволеним. Мені просто було байдуже. Вона була далеко. І не тільки через те, що нас розділяли дванадцять тисяч кілометрів. Маруська опинилася надто далеко від мене, щоби якимось чином впливати на мене, мій стан, мій настрій, вона більше не мала щонайменшого впливу на рішення, які я приймаю. Замість грайливих синіх очей та кучерявого волосся переді мною висів розмитий образ, який більше не проймав мене, не бурунив мозок.

Але за своєю натурою я — не конфліктна людина. Зовсім не задумуючись про те, як воно розкрутиться далі, я відписав:

«Хело!

Жопа на місці. Всі інші штуки теж, і функціонують у нормальному режимі:)

Справи помаленьку. В Києві — 25-го грудня.

Обов’язково зустрінемось!».

Через півгодини надійшла відповідь:

«ОК. Приземлишся — маякуй. Буду чекати».

Відверто кажучи, все це виглядало трохи дивно. Я відкинувся на спинку крісла і неуважно постукував пальцями по клавіатурі. Знову почував себе кроликом, якого немилосердно тягне в пащу до удава, немов до якоїсь чорної діри в космосі. Хоча, повторю, у Фоз-ду-Іґуасу я тим зовсім не переймався. «Живи сьогоднішнім днем» і «Вирішуй проблеми відповідно до їх появи» — ось два простих правила, які не дозволять хвилюванням, необґрунтованим ваганням та сумнівам вкінець отруїти ваше життя. І я їх беззаперечно дотримувався.

В кімнату зазирнув Мартін:

— Хей, чувак, чого ти там возишся? Відлипни врешті-решт від монітора! Сьогодні наша остання ніч у Фозі, треба провести її з гідністю. Хесус уже готовий, ми вирушаємо!

— О’кей, — мотнув я головою, закриваючи нетбук. — Дай тільки мені взутись!

— Хутчій! Старий Луї (власник хостелу) показав мені шикарний бар у даунтауні.

Я натягнув кеди, навіть не зауваживши, наскільки швидко думки про кучерявку вивітрилися з моєї макітри. Зав’язуючи шнурівки, я думав лиш про те, о котрій годині слід повернутися до хостелу, щоби встигнути на нічний автобус до Флоріанополіса.

Резюме до цього розділу:

Три речі, які ви мусите зробити, перебуваючи у Фоз-ду-Іґуасу: побачити водоспади, відвідати дамбу «Ітаіпу» і засунути свою гепу в коловорот пригод у Сіудад-дель-Есте в Парагваї.

Любов і піраньї - pic_20.png

Розділ десятий

Joaquina Beach Party [59]

«Життя — це пляж», — так говорять про свій острів жителі сонячної Санта-Катарини. І це є абсолютною правдою, оскільки витіювата берегова лінія, котра в цілому нараховує аж 560 кілометрів, складається переважно із широченних піщаних пляжів.

Острів Санта-Катарина знаходиться в Атлантичному океані на південному сході Бразилії. Завдяки чудовій інфраструктурі цей регіон вважається одним з найбільш розвинутих у Бразилії. Втомлений мандрівник може знайти тут усе, чого тільки забажає для відпочинку: безлюдні пляжі, що тягнуться кілометрами, велетенські океанські хвилі — мрію кожного серфінгіста, галасливі вечірки, які тривають цілу ніч, прохолодні хвойні переліски, де можна сховатися від денної спеки, стрункі й кудлаті пальми, китоподібні піщані дюни, скелясті гори і багато чого іншого.

вернуться

[58] Скільки? (англ.).

вернуться

[59] Вечірка на пляжі Жоакінья (англ.).