Любов і піраньї, стр. 33

Далі все відбулося навдивовижу швидко.

— Єсть! — радісно дзявкнув юрист.

— Оу-кей, — розтягнуто вимовив Айлтон, почавши цокотати фотоапаратом.

Затим клацання урвалося, натомість від провідника пролунало напружене:

— Обережно! Тримай її міцніше, вона може…

А потім зовсім тихе, але якесь убивчо розпучливе:

— Ой… — слідом за яким щось ляпнулося на дно суденця.

Ойкав, зрозуміло, Лаврентій. Падала піранья.

Прудко обернувшись, я побачив, що піранья б’ється і гицає на денці плоскодонки, а з передньої фаланги вказівного пальця мого породистого напарника тонкою цівкою дзюрить кров. Не знаю, що він намагався зробити — почухати піранью «за вушком», чи відкопилити їй губу, щоби на фото ліпше зуби проглядалися, однак рибина видерлася і хапнула хлопця за палець, відкусивши чималий м’якуш із вказівного перста. Лаврентій розгублено витріщався то на мене, то на гіда, то на погризений закривавлений палець, і мовчав, хоча вигляд у нього був такий, наче йому щонайменше відірвало руку по лікоть.

— Господи, чуваки, мене вкусила піранья! — зрештою пролопотів перспективний київський юрист. — Я… я в шоці!

— Я бачу, — стримано і якось відсторонено, наче у гіпнотичному трансі, зауважив Алекс.

— У тебе кров! — таємниче прогугнявив Дімон.

Хлопці немов заціпеніли.

Що більше крові виливалося з постраждалого в строкатій рожево-бежевій «піжамі», тим голоснішим ставало волання. За кілька хвилин він уже горлопанив на весь Пантанал.

— Господи, нам треба негайно їхати назад у Куйябу!!! — кричав Лаврентій.

Моїх п’яти років, проведених у вищому навчальному закладі, та трьох років в аспірантурі не вистачило для того, щоб зрозуміти, з якого дива ми повинні зараз пертися за двісті кілометрів у Куйябу.

— Чого це? — питаю.

— А-а-а!!! Ти що, не розумієш, Максе?! Придурюєшся? Мене зараз вхопить правець! Тут точно якась інфекція у воді водиться!

— Та нема тут нічого, — пробую заперечити. — Ця вода, либонь, чистіша за ту, що ллється з крана у тебе вдома.

— Звідки ти знаєш? А може… може, в слині піраньї є смертоносні мікроби?! — не вгавав перспективний київський юрист, водночас заляпуючи човен своєю кров’ю.

Особисто я був майже певен у протилежному, та все ж для більшої переконливості уточнив у Айлтона:

— Does a piranha have saliva? [44] — а тоді, отримавши заперечну відповідь, проказав: — Чувак, у піраній немає слини.

— Але у мене може початися гангрена!!! — репетував Ларік.

Покопирсавшись у рюкзаку, я дістав з аптечки трохи бинта і невелику упаковку з ватою. Передав усе товаришу.

— Перев’яжи, — кажу, — і забудь. Нічого з тобою не станеться.

Трохи ображений відсутністю належного співчуття, Лаврентій насупився. Але бинт узяв. Затим, тихенько приговорюючи: «Здуріти можна, мене покусала піранья!» — почав акуратно намотувати його на поранений палець.

Він витратив увесь бинт, що я йому дав. До останнього сантиметра! Через що замотаний палець здалеку нагадував невелику авіаційну бомбу, обгорнуту марлею.

— Якщо мене схопить правець, це буде на вашій совісті… — сердито бурчав юрист.

Хлопці підсміювались над ним і дружньо плескали по плечі. Втім, дивлячись на Лаврентія, можна було подумати, що він готовий сконати, аби тільки допекти нам і відомстити за холодну байдужість.

— От як вас покусають піраньї, побачимо, якої тоді заспіваєте…

Резюме до цього розділу:

Якщо ви були в Пантаналі і не рибалили на піраній, вважайте, що ви не були в Пантаналі.

Розділ сьомий

Забавки з крокодилами

Іноді розум служить нам лиш для того, щоб сміливіше робити дурощі.

Франсуа де Ларошфуко

Втихомиривши Лаврентія, який носився зі своїм прокушеним пальцем неначе мати з новонародженим малям, я поцікавився у провідника, про наші наступні плани. Бразилець хвилину-півтори водив очима навкруги, обдивляючись крони дерев, що здіймались над водами Ріо Кларо.

— Бачили колись, як яструби полюють на рибин? — спитав Айлтон.

— Ні, — відказую.

— Хіба по телевізору, — зауважив Алекс, долучаючись до нашої розмови.

На лиці бразильця промайнула ледь помітна усмішка.

— Тоді вам сподобається, — сказав він. — Примусимо пташок трохи попрацювати! — а тоді, повернувшись до Фабіо, договорив: — Повний уперед, друже!

Черевань-фазендейро кивнув, затим дужим ривком запустив двигуна, і ми знову прудко помчали вниз по Ріо Кларо, високо підстрибуючи на воді і розкидаючись навсібіч діамантами бризок, котрі переливалися всіма кольорами веселки у кипучих променях сонця, мов найдорожчі перські самоцвіти.

Для того, щоб повторити витівку з яструбами, необхідно насамперед мати:

1) кілька товстеньких піраній (бажано, але не обов’язково живих);

2) очеретяні палички довжиною 5-7 см і товщиною приблизно з людський палець у кількості, що рівна кількості піраній, помноженій на 2. Очеретини обов’язково мусять бути товстими, а тому їх слід вирізати з нижньої, найбільш масивної частини стебел;

3) мінімум одного яструба (згодиться будь-який, але тільки не косоокий і з цілими крилами);

4) якогось чувака, котрий тямить свистати і пугикати по-яструбиному (без нього — ніяк).

Піраньї у нас уже були — добрих три десятки. Очеретяних жердин Айлтон нарубав у гущавині в одній із заплав Ріо Кларо, куди Фабіо підігнав плоскодонку відразу після риболовлі. Тим хлопцем, який уміє цвірінькати яструбом, виявився наш гід і натураліст — Айлтон Лара. Єдиного, чого нам не вистачало — це, власне, самого яструба. Саме на пошук цих пантанальських пернатих мисливців вів свого човна товстощокий Фабіо.

* * *

Першу пташку відшукали досить швидко.

Фабіо завів плоскодонку в такі місця, де дерева, що огортали звідусіль набряклу дощовими водами Ріо Кларо, були напрочуд високими й гіллястими. Закутані зеленню стовбури стояли настільки щільно, що й не здогадаєшся, чи є десь за ними тверда земля.

Першим запримітив майбутню «жертву», чи то пак, щасливчика, якому незабаром практично на дурняк перепаде кілька товстеньких рибин, Айлтон. Тієї ж миті бразилець присвиснув, даючи Фабіо знати про свою знахідку. Неначе цуцики, що зреагували на команду «фас!», ми синхронно позадирали голови, і на одній з гілок високо-високо над водою запримітили дорослого яструба.

У порівнянні з усіма іншими пернатими Пантаналу, птах вирізнявся благородною, царською красою. Його голова була повністю білою. Синювато-сірий гачкуватий дзьоб та чорні опуклі камінчики очей разюче контрастували із білим пір’ям. Решта оперення, за винятком кінчиків крил та хвоста, була рудувато-коричневою. І тільки найдовше пір’я, що обрамляло краї довжелезних крил та широкого хвоста відливало попелястою чорнотою. Яструб застиг нерухомо, нагадуючи статуї орлів, що їх римляни висікали на дахах своїх храмів, і замислено зирив кудись у далечінь, підкреслено ігноруючи світло-сірий сталевий плавзасіб, який, набитий зачарованими людиськами, прудко линув під ним по воді.

Фабіо вимкнув двигун і схопився за весло, стараючись тримати човен напроти дерева з коричнево-чорним птахом.

Поки ми милувалися королівською поставою яструба, Айлтон не гаяв часу. Спочатку він витяг з коробки піранью. Затим, тримаючи зубасту в правій руці, лівою підсунув йому під носа товсту очеретину завдовжки десять-дванадцять сантиметрів. Без особливих зусиль, злісно й конвульсивно сіпнувши нижньою щелепою, рибина перекусила запропоновану стеблину на дві приблизно рівні частини.

Обидва шматки очерету натураліст старанно заштовхав піраньї під зябра: один під ліву «щоку», інший — під праву. Завершивши свої окультні маніпуляції, наш гід передав роздратовану і, певно, вельми обурену піранью Фабіо, а сам, склавши долоні біля губ, почав голосно зіпати по-яструбиному — привертав увагу птаха. Вигуки провідника нагадували суміш пронизливого свисту та совиного пугикання.

вернуться

[44] У піраньї є слина? (англ.).