Сині двері зліва, стр. 2

— Мене?

— Так, що тебе цікавить?

— М-м-м… я навіть не знаю, що вам відповісти.

— А ти не відповідай. Хочеш сісти?

— Було б непогано. Я, власне, стомився трохи.

- І я б сіла, проте нема куди, — Рита Львівна окреслила однією (але точно не лівою) рукою простір, вказуючи на те, що в кімнаті відсутні не тільки крісла, а й хоч якийсь найполаманіший табурет.

Наш головний герой розгублено посміхнувся.

— Ну, нічого, ми постоїмо, правда ж?

— Можна.

— От і чудово. Значить, ближче до справ. Чим зобов'язана? — досить обережно поцікавилась Рита Львівна в нашого головного героя.

— Я думав, що брат мій, двоюрідний, з вами про все домовився, і от я прийшов у призначений час…

— А як брата звати? — перебила його Рита Львівна.

— Петро Іванович…

— Одразу не міг сказати, що ти брат Петра? А я вже думала, що цьому конюху від мене потрібно? А ти, значить, той самий племінник, вибач, кузен, і, як я розумію, тобі потрібна квартира. Не перебивай! Знаю, ти голий-босий і плануєш оселитися у столиці, хай їй пусто буде. Все вірно?

— Вірно, але…

— Але, але, — перекривила нашого головного героя очевидно неприємна Рита Львівна. — Значить, так, ціну ти знаєш.

— Знаю.

— Артур!!! — різко закричала Рита Львівна кудись у стелю. З-за ширми, що стояла посеред кімнатки, вискочив високий і, на перший погляд, статний чоловік з великим запаленим носом. З-під конторських нарукавників стирчали брудні, колись білі манжети. Голову Артура вкривав блайзер у сіточку, великий палець лівої руки був синім.

— Молотком, — басом виправдався Артур, оголюючи великі жовті зуби.

— Мабуть, боляче? — ввічливо поцікавився наш головний герой.

— Пусте.

Різким поглядом Рита Львівна присікла будь-які намагання Артура посміхатися надалі й пронизливим тоном гегемона наказала:

— Покажи цьому конюху його квартиру. І видай йому всі необхідні номери телефонів. Зрозумів?

— Приблизно, — відповів на перший погляд добродушний Артур, схопив нашого головного героя за рукав пальта й потягнув за собою.

Коли двоє чоловіків опинилися у приймальні в очікуванні ліфта, з динаміків пролунав голос Рити Львівни, що нашому герою вже став більш ніж неприємним:

- І не забудь гроші взяти з цього… — вона зробила паузу, вишукуючи відповідний замінник конюху, але, очевидно, на думку Риті Львівні нічого не спало, і вона таки закінчила неоригінально: — …конюха!

Наш головний герой зрозумів, що якщо не присікти таке ставлення до себе, то й надалі він буде конюхом і, ймовірно, ще гірше — цапом-відбувайлом у всіх сферах соціального обертання. Він глибоко вдихнув, набираючи разом з кислуватим повітрям мужності, й вигукнув:

— Я не конюх, ясно? Моя провінційність ще нічого такого не доводить, у мене вища освіта, і якщо я почую ще одне таке слово…

— Хлопчику, — вкотре перебила нашого головного героя Рита Львівна, — тобі квартира потрібна?

— Е-е, ну так, у принципі.

— У принципі чи потрібна?

— Потрібна.

— Значить, тримай свої бунтівні замашки при собі. Конюх.

Проковтнувши образу, наш головний герой важко видихнув зовсім не мужнє, а, скорші, гнилувате, немов над вигрібною ямою, міазматичне повітря й у пошуку порятунку подивився на Артура. Той лише знизав плечима, мовляв, у мене доля не ліпша.

Артур

Доля Артура дійсно була не ліпшою. В дитинстві його били. Переважно вдома і переважно свої. Своїми Артур називав тата і бабусю, які його ростили, плекали і… били.

— Ви знаєте, що в дитинстві мене били свої? — запитав Артур у нашого головного героя, коли вони спустилися на другий поверх і зупинилися біля дверей, що були оббиті синім дерматином.

— Ні, не знав. А це правда?

— Правда, — трагічно відповів Артур і повернув ключа.

— Мені дуже шкода…

— Пусте.

Відчинилися двері, і наш головний герой одразу відчув приємний запах.

— Це хвойний освіжувач? — поцікавився він.

— Хвойний.

— Приємний запах.

— Так, приємний. Іноді мені здається, що такий самий запах мала моя матінка.

— Хвойний? Хвойний запах?

— Хвойний. Вона померла, коли мені було два роки.

— Хто помер?

— Матінка.

— Вибачте, я не знав…

— Пусте. Я сам затіяв цю розмову. Ну, не будемо про це. Давай краще я покажу тобі квартиру.

Велика постать Артура, що час від часу шморгав носом, заходилася вказувати на різні предмети, що стояли в кімнаті, й називати їхнє призначення.

— Це — ліжко. На ньому ти зможеш із легкістю, властивою лише гірській птасі, виспатися. А це — піаніно. Ти вмієш грати? Ні? Шкода. Міг би чудово проводити час. Ось, власне, комод. Якщо є сорочки, футболки або, господи прости, спіднє — усе це ти зможеш тримати у комоді. Навіть револьвер.

— У мене немає револьвера.

— Прикро. Якби у тебе був револьвер, ти також з легкістю міг би тримати його у комоді. А як ти ставишся до косметики?

— Не зрозумів, — злякався наш головний герой.

— До косметики. Пудра, там, помада губна, можливо, туалетна вода.

— Ну, туалетна вода є, а все інше — зайве.

— Да? — чомусь перепитав Артур. — А я тебе прийняв за цих.

— За яких ще цих?

— Ну, за тих, що люблять робити один одному боляче там, де за нормальних умов — ну, ти мав би мене зрозуміти, яких нормальних умов, — боляче не буває.

— Мав би, але не розумію.

— Ну і добре, якщо ти не з цих. Тож і розуміти мене не обов'язково. Та-ак, — раптово протягнув Артур, — ідемо далі. Ось трельяж. Якщо у тебе немає косметики, то на нього можеш покласти рукавички. Хоча б рукавички у тебе є? - інтонація Артура ставала все більше й більше грайливою, якщо не сказати блазнівською.

— Рукавички у мене є. Арсен…

— Артур.

— Вибачте, Артур, я знаю, для чого комод і для чого ліжко. Зайвий раз пояснювати не треба. Видайте мені, будь ласка, ключі, необхідні номери, про які казала Рита Львівна, і… і…

- І забирайтеся геть, вірно? Ти ж це хотів сказати?

— Ні, я хотів сказати, що… що я хотів би побути на самоті.

— Гаразд. Номер усього один. Ось, будь ласка, візитівочка, — і він уклав її до кишені нашого головного героя. — Це Ніколай. Сантехнік. Решта у тебе працюватиме як годинник. До речі, про годинники. Час — це гроші, а Рита Львівна звеліла, аби ти видав мені аванс. Так би мовити, зранку гроші, ввечері стільці. Тобто, гм-гм… ну, ти мене зрозумів.

Наш головний герой все чудово розумів. Божевільня, а не кооперативний будинок — ось що в першу чергу зрозумів наш головний герой. Відрахувавши необхідну суму, він віддав її Артуру, перевірив лічильник електрики, навіщось постукав по лиштві й промовив:

— Мені підходить.

— Я в цьому не сумнівався. Ніхто в цьому не сумнівався. Навіть Рита Львівна. До речі, ти знаєш, що вона мене б'є?

— Вас?

— Мене, — з гордістю промовив Артур. — І не тільки мене. Свою доньку теж. Риму — жалюгідне видовище, не вдалася дівка — карликом виросла, тобто не виросла, і все туди ж.

— Куди — туди ж? — не зрозумів наш головний герой.

— Туди, — Артур змовницьки підморгнув і вказав забитим синім пальцем у бік вікна.

— Зрозуміло, — зробив свої висновки наш головний герой.

— Тож будь обережним, вона твоя сусідка, — і знову підморгнув, але на цей раз його підморгування мало відтінок вульгарної доброзичливості.

— Хто? Хто сусідка?

Артур важко зітхнув, проявляючи своє невдоволення туподумством нашого головного героя:

— Рима. Донька Рити Львівни. Вона тут, у п'ятій квартирі. Металеві двері праворуч, біля сміттєпроводу.

— Ага, тепер я розумію, — згадав наш головний герой фамільярне привітання карлиці у ліфті.

— От і чудово. Тільки ти не подумай, що Рита Львівна таке вже чудовисько. Вона насправді лагідна, хоч усіх і б'є.

— Усіх? — здивувався наш головний герой.

— Ага.