Бот, стр. 67

— Зависли? — в один голос вимовили Кейтаро і Ральф.

— П’ятеро «малюків» вибрались на відкриту площадку під нашим сховком і почали ходити колами. Ми спочатку вирішили, що вони просто відволікають нас, але час спливав, а хлопчики не припиняли намотувати кола. Згодом підтягнулись інші боти. Вони забрали тих зачумлених і зникли.

— І все?

— Так, — Тимур стомлено витер лоба об передпліччя. — Ми прочекали цілу годину. Жоден бот більше не з’явився. Тоді покидали все і побігли.

— Куди побігли? — не второпав Ральф.

— В Сан-Педро, — терпляче пояснив Тимур. — Там взяли машину, і от ми тут.

— Сан-Педро перетворилось на стоянку вживаних машин, — Штаєрман визирнув у вікно на «Chevrolet» старої моделі.

Кейтаро занепав духом. Не сказавши ні слова, він розвернувся і повільно побрів геть. Розпатланий, згорблений, пониклий. Джеп більше не сподівався на те, що ботів удасться повернути. Старий виглядав жалюгідно. Втім, ніхто не відчував до нього співчуття. Кейтаро чимось нагадував Адольфа Гітлера в останні тижні Другої світової війни.

Тримаючись за серце, Ральф поволікся слідом за Джепом.

Чоловіки були шоковані тим, що боти виявились готовими до газової атаки. Ніхто не зауважив відсутності Такеди…

…Тимур ніколи не довідається, що спричинило програмний збій. Єдиної причини не було. Спершу «малюків» спантеличив вчинок Стефана Ермґлена: жодному боту не осягнути того, що зробив швед. Ще більше їх приголомшила смерть трьох інших товаришів. Трійка ботів приткнулися з північного боку перекинутого джипа. Південний вітер швидко вкутав їх випарами зоману. На той момент концентрація газу в сорок разів перевищила середньосмертельну дозу. Боти сконали в конвульсіях менш ніж за півхвилини.

Хлопчики не зуміли пов’язати загибель трьох товаришів з дією паралітичного газу. Вони були впевнені у протигазах. За їхніми уявленнями, газ мав би діяти однаково на всіх, скажімо, як радіація, — не залежачи від вітру.

Зіткнувшись з невідомою загрозою, «малюки» припинили переслідування. Їм нічого не коштувало відрізати втікачам шлях у пустелю, після чого повбивати їх по одному. Боти не зробили цього, остерігаючись нових смертей. Далі — найцікавіше. Спроби обробити останні події, цебто, перетворити їх на програмні інструкції (нові макроси), вилились у каскад збоїв у мозкових процесорах. Як правильно зазначив Тимур, кілька ботів просто «зависли».

Зрозуміло, одного невдалого макроса було замало для того, щоб зациклити мозковий процесор. «Зависанню» посприяли також фізіологічні чинники. Людські органи, як і будь-що в цьому світі, зношуються. Якщо не давати їм відпочити, вони перестають діяти нормально, а згодом відмовляють. Візьмемо для прикладу людське серце. Діастола (період розслаблення серцевих м’язів для прийняття в шлуночки свіжої порції крові) триває 0,37—0,4 сек. Цебто майже половину часу, який забирає один серцевий цикл (0,8—1 сек.), серце відпочиває. Те саме з мозком. Для його нормального функціонування необхідно 7—8 годин здорового сну. Нестача сну призводить до того, що окремі ділянки мозку починають «вимикатися», незважаючи на те, що організм не спить. Даний факт відомий давно. Біологи з університету Вісконсин у Медисоні колись опублікували статтю в «Nature», у якій розповіли про досліди над пацюками. Застосовуючи різні хитрощі, вчені не давали щурам заснути. Щоб розуміти, що при цьому відбувається з мозком, на голови гризунів почепили електроенцефалографи. Скани електричної активності мозку показали, що після тривалого періоду без сну тваринка ще не спить, але окремі групи нейронів відмовляються працювати, перейшовши в режим повільного сну. Відбувається щось на кшталт перебоїв у електропостачанні, що виводить з ладу певну ділянку кори головного мозку. Це, врешті-решт, викликає помилки під час рухів чи прийняття рішень.

У цьому ефекті немає нічого дивного. З точки зору біології, сон окремих груп нейронів вигідний організму. Поки частина клітин працює, інші відновлюють сили. Таким чином, перемикаючи функції між різними півкулями, працює мозок дельфінів, глибоководних риб та інших тварин, котрі не мають можливості виспатись «по-справжньому»… От тільки людський мозок — це не мозок дельфіна. Він складніший. І геть не пристосований до позапланових відключень «електроенергії». Людському мозку потрібен сон.

Змучені мозковими платами — генераторами імпульсів, що не знали втоми, — боти «розклеювались» на очах. В одних переставав працювати шлунок, у інших порушувалась координація рухів, треті на короткі проміжки втрачали зір та слух, і майже всі страждали від болючих судом.

Через нерозуміння процесів у головах ботів Тимур проґавив важливий нюанс. Хлопець не надав значення тому, що після очевидного зациклення боти не відключилися. Вони не випали з реальності, перетворившись на желеподібні «овочі». Щось продовжувало керувати ними. Щось зберігало контроль. І то були не мозкові плати.

LXXVII
Неділя, 23 серпня, 11:01 (UTC –4) «DW», житловий корпус

Після розгрому під Пурітамою життя в лабораторіях завмерло. Ранкові наради більше не проводилися. Припинилися колективні сніданки, обіди та вечері. Кожен їв, коли хотів, і те, що встигав вихопити з погреба. Люди уникали одне одного. Кейтаро безвилазно сидів у себе в кабінеті. Він не спав, не приймав душ, нічого не їв. Сидів і мовчки телющився у вікно. Ніхто не знав, що буде далі. Зникнення цілого селища не може довго лишатись непоміченим. Джеп не робив жодної спроби взяти ситуацію під контроль. Добре хоч боти залишили «NGF Lab» у спокої.

Тимур знайшов Ральфа Доернберга у його спальні — кімната № 407. Канадець лежав на ліжку, апатично втупившись у стелю. На тумбочці стояли пластикові баночки з пігулками.

— Як почуваєтесь? — почав Тимур.

— Нормально, — відповів нейрохімік. Він казав неправду. Його самопочуття було далеким від нормального.

— Не хотів вас турбувати…

— Нічого, — не повертаючи голови, промовив Ральф. — Говори.

— Я думаю, у нас ще є шанс узяти ботів живими.

Канадець піднявся на ліктях. Хлопець підклав йому подушку.

— Яким чином?

— Завтра 24 серпня, так? День, коли ботам потрібно зробити ін’єкцію альдостерону, — насправді Тимур не хотів допомагати, просто він розумів, що від того, повернуться боти живими чи здохнуть у пустелі, залежить доля всіх запрошених учасників проекту. Хлопець хотів якнайшвидше забратися з пустелі.

— Так.

— Я пропоную не вводити альдостерон одному з наших ботів, — сказав Тимур.

— Для чого?

— Для того, щоб спостерігати за ним. Кацуро казав, що без ін’єкції боти проживуть ще три доби. Ми будемо стежити, як обраний бот слабне. Як тільки він втратить здатність опиратися, нам залишиться тільки поїхати і забрати тих, що в пустелі.

Ральф сів на ліжку. Обличчя зробилося ще темнішим, але очі палали.

— Ти казав про це Кейтаро?

— Ні.

Канадець повільно спустив ноги на підлогу. Важко піднявся. Він так часто дихав, що рот не закривався.

— Ходімо. Треба все розпланувати.

— Я чув, що Кейтаро зачинився. Нікого не пускає і ні з ким не розмовляє.

— Ми його розговоримо, — запекло процідив Ральф. — Тепер ми його розговоримо.

Вчений накинув сорочку і, шаркаючи, вийшов на коридор. Тимур підтримував його.

— Ти чортів геній, хлопче, — шепотів Ральф, тримаючись за плече програміста. — Я радий, що ти з нами… І радий, що ти не здаєшся.

Звідки їм було знати, що запаси альдостерону у втікачів більші за їхні власні…

LXXVIII
Понеділок, 24 серпня, 08:13 (UTC –4) «EN-2», другий інженерний корпус

Вакцинацією Ральф зайнявся особисто. Йому допомагали гереро Сем і овамбо Ндонґа.