Бот, стр. 43

39 протигазів і… альдостерон

XLVIII

Одним з проявів типово хаотичної системи є урагани.

Наукове вивчення ураганів бере свій початок у 70-х роках XX століття. Займатися руйнівними циклонами почали в Японії та США, де ці природні явища трапляються найчастіше, нерідко залишаючи по собі жахливі спустошення. Вчені підмітили, що тільки ~10 % новоутворених циклонів досягають стадії зрілих ураганів. Це означає, що в природі існує цілий ряд чутливих чинників, які не дають ураганам сповна розвинутися. В Інституті передових ідей NASA почались розробки комп’ютерних програм для моделювання поведінки ураганів з метою оцінювання факторів, які впливають на їх розвиток. Виявилось, що основною живильною силою ураганів є енергія, що виділяється при конденсації водяної пари у висхідних потоках повітря, і достатньо охолодити воду під епіцентром молодого циклона хоча б на 0,75—1,5 °С, щоб буревій затихнув сам по собі. Разом з тим було експериментально з’ясовано, що подіяти на сформований ураган — затія марна й нездійсненна. Не існує жодної можливості погасити таку колосальну енергію…

У той час, коли Кейтаро та Ральф радилися про те, як приборкати непокірних ботів, у пустелі, неподалік від лабораторій, дещо відбувалося. Чоловіки навіть припустити не могли, що все зайшло настільки далеко. Ніхто в «NGF Lab» не підозрював, що ситуація в Атакамі вже сягнула стадії зрілого урагану.

XLIX
Вівторок, 18 серпня, 18:58 (UTC –4) Шосе № 23 «Сан-Педро — Калама» 19 км на захід від Сан-Педро

Брудно-білий джип «Nissan», що колись належав одному селянину з Сан-Педро, перевальцем сунув з півдня перпендикулярно до траси № 23. Машина рухалась неквапно, іноді ривками, скидалось на те, наче щось не в порядку зі зчепленням чи коробкою передач, або ж водій не так давно сів за кермо повнопривідного автомобіля.

Незабаром «Nissan» дістався роздовбаної шосейки, вишкрібся на асфальт і став. Кілька хвилин позашляховик нерухомо стримів акурат посеред дороги, перегороджуючи шлях. Водій немов заснув за кермом, так і не вирішивши, куди далі їхати. Спливло хвилин сім, перш ніж мотор знову загарчав. Джип ривками розвернувся ліворуч і, петляючи, помчав на захід у напрямку Калами. Час від часу його зносило то на ліве, то на праве узбіччя. Випадковий спостерігач, безперечно, вирішив би, що водій п’яний, як чіпок, настільки налиганий, що може вкоротити собі віку на практично безлюдній дорозі.

У салоні розмістилося четверо замурзаних дванадцятирічних хлопчаків. Чотири пари синіх очей холодно зблискували у півтемряві салону. У кожного на колінах лежав чорний дробовик «Mossberg 500» з повним магазином набоїв.

Якимось дивом проїхавши Каламу і не задавивши при цьому жодного чилійця, квартет озброєних неповнолітніх хлопчиків виїхав на трасу № 24, що сполучає Каламу і Токопійю. Проминувши Чукуйкамату [72], голий хутір з кількох саманових хижок, який межує з Каламою на півночі, вони помчали пустельним шляхом у напрямку океану. Тепер уже значно впевненіше тримаючись дороги…

L
Вівторок, 18 серпня, 22:41 (UTC –4) Північна околиця містечка Токопійя Узбережжя Тихого океану, Чилі

Джеймі Макака сидів біля відчиненого вікна, лускав насіння, гучно спльовуючи лушпиння в крихітний кулачок, і думав про життя. За вікном замріяно шарудів прибоєм безмежний Тихий океан. У животі Макаки натужно буркотало.

Джеймі мав півтора метра зросту (що негусто навіть як на корінного чилійця), вузькі трикутні плечі, карлуваті, немов дитячі, руки та опукле черевце, яке нагадувало запханий під футболку футбольний м’яч. Лице пасувало до непрезентабельного тулуба — маленьке, зморшкувате, з плескатим широченним носом та тонкими губами, що ледь прикривали нещільні ряди жовтих кривуватих зубів. Саме через розплесканий шнобель та великі овальні ніздрі, що дивились прямо вперед, неначе отвори двоствольної рушниці, чоловіка прозвали Макакою. Кличка прилипла до Джеймі чверть століття тому; в ті часи у нього ще не було вагомих аргументів проти своїх кривдників. Утім, за п’ятнадцять років пігмей притерпівся, а коли отримав змогу «відчистити» ім’я, не схотів розлучатися з прізвиськом. За останнє десятиріччя Макака здобув у кримінальному світі північного Чилі достатню владу, щоби спокійно відрізати язика будь-кому, хто посміє насміхатися з його мавпячого псевдоніма. До особливих прикмет цього амбітного карлика можна додати кількадесят довгих волосин, що випинаються з тім’ячка (щоранку Джеймі ретельно зачісує їх назад, достоту як нью-йоркський мафіозі), а також систематичні закрепи, якими чоловічок страждає протягом останніх п’яти років.

Власне, Джеймі Макака і був мафіозі. Певна річ, за скромними північночилійськими мірками.

Усе своє життя (за винятком останньої декади) Джеймі був, як тля: мізерний, сірий, непомітний. Для його колег було цілком достатньо вишкіритись і помахати кулаками, щоб убезпечити місце під сонцем, але тільки не для маленького Джеймі. Ліліпут мусив іти вперед лаючись, плюючись і стріляючи в усе, що рухається. І він йшов, повільно, але вперто, встряваючи у криваві колотнечі з добірними головорізами Антофагасти, луплячись не на життя, а на смерть з різною потолоччю. Джеймі давно нікого не боявся.

Схожому на примата пігмеєві недавно стукнуло сорок два роки. Двадцять сім з них він займався усяляким паскудством: постачав зброю, що прибувала морем з Колумбії чи Мексики, спершу аргентинцям, потім болівійській мафії і врешті-решт наркодилерам та повстанцям, які засіли в лісах Мадре-де-Діос на південному сході Перу; доправляв неякісний (так званий «сірий») кокаїн з Болівії в Антофагасту і далі на південь аж до Сантьяго; збирав мито з торгових кораблів, що зазирали до Токопійї, та підшефних йому борделів. Атакама служила чудовим місцем для того, щоби крутити темні дільця. Нині це лишилось у минулому. За останні півтора роки Джеймі Макака одне за одним втратив основні джерела доходу. Аргентинці сто років не зверталися по зброю, перуанців викурила з лісів регулярна армія, а болівійці почали тягати «пушки» напряму з Колумбії. Якийсь час він перебивався виключно поставкою наркоти, та, як на зло, за останні три місяці обороти впали, а потім ще виникла неув’язка з болівійським кур’єром… Словом, виручені гроші більше не покривали ризик, і чимало його людей мовчазно відсторонились від справ. Стали вичікувати.

Отож Джеймі сидів, з шумом втягуючи дуплистими ніздрями солоні запахи океану, час від часу пчихав і міркував про вихиляси вередулі-долі. Якщо так далі піде, він залишиться не просто без армії посіпак, але й без грошей. А це вже нікуди не годиться.

— Ти чув, Джеймі? — перервав його роздуми жилавий здоров’як, погойдуючись у плетеному кріслі-качалці в глибині просторої веранди, вікна якої виходили на океан.

— Що таке, Армандо? — не поворухнувшись, спитав Джеймі.

Мускулястий тридцятирічний Армандо, чи не єдиний, кому Макака по-справжньому довіряв і кому прощалось багато такого, за що пігмей зазвичай відстрілював яйця, зробився серйозним:

— Подейкують, начебто в пустелі коїться щось дивне.

— Та ну.

— Останнім часом почали зникати люди.

— Вони й раніше щезали. То й що?

— Цього разу все інакше, шефе. Раніше губилось один-два чоловіки за рік. А мій кузен твердить, що цієї зими всі осібні господарства навкруг Сан-Педро — Сан-Хосе, Санта-Роза, Церільйос, Сан-Бартоло, Мачука [73] — знелюдніли. Пощезали цілі сім’ї. Ніхто не знає куди. І це ще не все. У барах переповідають, що за останній тиждень на шляху між Каламою та Сан-Педро безслідно пропало вісім автомобілів.

вернуться

72

У 2003 році Чукуйкамату, поселення-сателіт біля однієї з найбільших у світі мідних копалень, було демонтовано. Поселення фактично припинило своє існування. Причиною послужили екологічні проблеми, а також агресивне розширення копальні. Більшість жителів Чукуйкамати переїхали до Калами, самотужки шукаючи нове житло.

вернуться

73

Сан-Хосе, Санта-Роза, Церільйос, Сан-Бартоло, Мачука — ці назви можна відшукати, лиш роздобувши дуже детальну карту Атаками (регіону Антофагаста). Вони позначають забуті Богом поселення, що складаються з однієї-двох глиняних хаток, загублені в пустелі неподалік містечка Сан-Педро-де-Атакама. У кожному з них проживає максимум по 3—5 осіб.