Бот, стр. 113

30 січня 2011—27 лютого 2012

Каїр — Рівне — півострів Халкідіки — Київ — Луанда — Людеріц — нац. парк Етоша — Віндхук — Київ

Післямова автора

Не пам’ятаю точно, коли зародилася задумка цього роману. Остаточно ідея написати «Бот» кристалізувалася зимою 2010—2011 рр., більшу частину якої я провів у Сахарі. Хоча — і в цьому я абсолютно певен — окремі, розмиті й невиразні, образи миготіли у моїй голові ще задовго до того, як я створив на комп’ютері директорію під назвою «Бот» і почав збирати матеріал для книги. Вони закралися у підсвідомість улітку 2009-го, коли я вперше потрапив до Атаками, найсухішої пустелі на планеті Земля. Звідтоді ці oбрази часом навідували мене. У снах. Здебільшого недобрих снах…

Я вагався. Трохи боявся починати. Знав, що роман буде не малим. Я передбачав, що буде вельми непросто зібрати докупи моторошні картинки, які ночами вовтузились у мозку, мов маленькі, але наполегливі черв’ячки. Мало визріти для написання книги. Часом потрібен потужний штурхан, щоб примусити себе почати роботу. Проте ідея не відпускала мене, і в січні 2011-го такі причини з’явилися.

По-перше, я дописав «Любов і піраньї», автобіографічну книгу про мандри Бразилією, і мусив почати щось нове. Це, в принципі, очевидно. А от другою причиною стала… Сахара. Після поневірянь по Близькому Сходу мої стосунки з арабами сягнули якісно нового рівня — я перестав з ними спілкуватися. Я переїжджав з однієї оази до іншої, тримаючись осібно і ні з ким не розмовляючи (за винятком випадків, коли це дійсно було необхідно). Перебуваючи на самоті, я мав достатньо часу, щоб подумати над фабулою. Крім того, у подорожі зі мною був мій Pocketbook, і саме у Сахарі, в одній із тих забутих Богом оаз, ховаючись у затінку пальмового гаю, я прочитав роман Майкла Крайтона «Рій». Події в книзі Крайтона (хоч вони й не мають прямого стосунку до «Бота») також відбуваються у пустелі — у штаті Невада на південному заході США. Вперше, читаючи книгу, я відчував справжній страх. Не знаю, чия в тому заслуга: «батька» технотрилерів Майкла Крайтона чи незворушного безмежжя Сахари, проте факт залишається фактом — суміш напружених епізодів з «Рою» і пейзажів реальної пустелі активувала вулкан моєї уяви. Я бачив наяву події з майбутньої книги: перша зустріч з ботом, «малюк» з начепленим людським обличчям, розстріл ботів Хедхантером тощо.

За задумом події мали відбуватися у лабораторії, котра опиняється відрізаною від решти світу. Тобто я знав, що писатиму про пустелю. Щоправда, з самого початку Сахару довелося забракувати. Не можу сказати, що та частина єгипетської пустелі, яку я відвідав, була густонаселеною. Та все ж, вона виявилась надто тісною, щоби прийняти вигаданих мною ботів і стати сценою для розгортання подій. У Сахарі є оази. Цілих п’ять. Чотири з них (Аль-Харґа, Дахла, Фарафра та Бахарійя) сполучені чудовою асфальтівкою. До кожної з них легко дістатися на рейсовому автобусі. Навіть найбільш віддалена — Сіва, яку населяють нащадки берберів, теж не справляла враження глухої діри. Можливо, десь глибше в Сахарі є справді дикі місця, проте я до них не дістався і, відповідно, не схотів писати про них наосліп.

Так я повернувся до Атаками. До пустелі зі страхітливими ущелинами і моторошними вапняковими формаціями. До пустелі, де немає оаз. Гадаю, від цього роман тільки виграв.

Моя пристрасть до пустель стала першим з двох стовпів, на яких постав «Бот». Іншим таким стовпом стала наука. «Наука» не в розумінні сукупності знань про який-небудь об’єкт чи явище. А наука — як найбільш небезпечна іграшка в руках людства.

Дивно… У другій половині ХХ століття через помилки, безвідповідальність чи пряму діяльність учених загинули мільйони людей. 21 січня 1968-го бомбардувальник «B-52» ВПС США з чотирма водневими бомбами на борту розбився під час навчального польоту на півночі Гренландії. Бомби не вибухнули, але були зруйновані. 18 людей загинули відразу, 500 отримали різні дози радіації. Американцям пощастило, що політ проходив над практично безлюдною Гренландією, а не над континентальними США чи Канадою. 3 грудня 1984-го у Бхопалі, столиці індійського штату Мадх’я-Прадеш, унаслідок аварії на хімічному заводі компанії «Юніон Карбайд Корпорейшн» в атмосферу потрапило 40 тонн метилізоціанату (CH3NCO). Загинуло понад 6300 людей. Постраждало ще півмільйона. 26 квітня 1986-го аварія на ЧАЕС забрала життя тридцяти осіб, сотні тисяч отримали різні дози радіації. Цей перелік можна продовжувати. Набереться не менше сторінок, ніж у романі. Проте досі жоден аспірант, отримуючи звання кандидата чи доктора наук, не проходить психологічних тестів для підтвердження адекватності, як, скажімо, роблять з пілотами авіалайнерів.

Можливо, проблема здається перебільшеною. Техногенні катастрофи трапляються не так і часто, з ними майже завжди можна впоратися… і т. д. і т. п. Я міг би погодитися з цим твердженням. Скажімо, якби велика катастрофа траплялася раз чи два за століття, забирала життя кількох тисяч, ламала життя кільком мільйонам і ситуація не гіршала, на цьому можна було б зупинитися. Якби з часом ситуація не ставала гіршою, я б інакше написав цей роман. Або не брався за нього взагалі.

Річ у тім, що ситуація таки стає гіршою. З кожним роком. З кожним днем.

Ніщо не стоїть на місці. Світ розвивається, маршируючи вперед скаженими темпами. Кількість наукової інформації подвоюється кожні два-три роки. Паралельно еволюціонує методологія, з’являються нові підходи та інструменти. Ще десять років тому важливо було «триматися на хвилі змін». «Якщо ти не на хвилі, ти поза нею», — говорили молодим науковцям. Нині все змінилося. «Хвиля знань» стала настільки великою, що одному її просто не осягнути. Дослідження сягнули таких глибин, що вчений більше не може бути фахівцем одночасно у двох галузях. Натомість науковці тепер длубаються у конкретній — кожен у своїй — сфері, намагаючись розібратися в ній якомога краще і сподіваючись, що ця сфера й надалі буде актуальною. Нейрохімік знає все про хімічні взаємодії на рівні нервових клітин, але не розуміє квантової механіки. Кібернетик поняття не має про нанотехнологію, навіть не здогадуючись, наскільки близькі ці галузі. На початку минулого століття геній-одинак міг змінити картину світу, створити нове вчення (Альберт Ейнштейн, Бенуа Мандельброт та ін.), нині науковці змушені об’єднуватись у групи. Кількість авторів у публікаціях з журналів «Nature» чи «Science» часом перевищує шістдесят осіб!

У цьому вже криється загроза. Ми випускаємо джина з пляшки. Не за горами той час, коли ми не зможемо більше контролювати власну технологічну могутність. І вчені, ці жерці науки, будуть безсилі, хай навіть вони об’єднаються у групи по тисячу чоловік. Кількість, а головне — швидкість появи нових знань може запросто погубити всіх нас.

З цього приводу можна довго дискутувати, проте «Бот» писався з дещо іншою метою. Найбільша небезпека, яку несе в собі стрімкий розвиток технологій, далеко не така очевидна.

«Praemonitus praemunitus», — так казали стародавні римляни. Попереджений — значить озброєний. Техногенна катастрофа, що спалахує в рамках однієї, добре відомої галузі, — це ще півбіди. Науковці, що працюватимуть над її приборканням, принаймні знатимуть, з чим мають справу, а значить — знатимуть, як діяти.

Досягнення різних наук, удосконалення наукових методів, поява ще більш досконалих інструментів відкрили перед вченими нові можливості. От тільки ніхто не передбачав, що ці колосальні можливості зіштовхнуть нас лицем до лиця із загрозою нових, інших катастроф. Не тих, що можуть бути викликані відмовою обладнання, інженерними прорахунками, помилками персоналу чи навіть злим умислом. Попереду на нас чекають катастрофи, що прийдуть з невідомості. І з цими катастрофами буде напрочуд важко впоратися.

Поясню детальніше. Кілька десятиліть тому, задумуючи якийсь експеримент, учений передбачав (оцінював) його результат. Іншими словами — здогадувався, що вийде на виході. Якщо говорити зовсім механістично, виглядало це приблизно так: «З’єдную кілька важелів, на них чіпляю зубчаті коліщатка, вставляю ось такий вал, а потім натискаю на цю кнопку — і все починає крутитися приблизно ось так». Чудово, от тільки ера механіцизму давно канула в лету. На сьогоднішній день науковці дісталися до глибин, за якими починається справжнє невідоме, територія, на якій інтуїція та розвинута уява більше не діють. Гарним прикладом є Великий адронний колайдер. Цей колосальний прискорювач заряджених часток на кордоні Швейцарії та Франції (неподалік Женеви) збудували для того, щоб розв’язати найбільшу суперечність сучасної фізики. Протягом ХХ ст. сформувалися дві основні теорії світобудови. Перша з них базується на теорії відносності Ейнштейна, описуючи Всесвіт на макрорівні, друга — спирається на квантову механіку, описуючи матерію на мікрорівні. Проблема в тому, що ці теорії (попри те, що кожна з них окремо підтверджена експериментально) є несумісними. Для адекватного моделювання багатьох процесів потрібні одночасно і одна, і друга, а вони… суперечать одна одній. Великий адронний колайдер був спроектований, щоб відповісти на основоположні питання, що стосуються будови Всесвіту, тим самим звівши ці теорії докупи. От тільки… це лише слова. Жоден учений не знає, що за картина відкриється після експериментів. Я не кажу про ймовірність появи чорних дір і руйнації всієї планети. Це маячня. Я веду мову про те, що фізикам не відомо, котра з теорій отримає підтвердження, відносності чи квантова, чи з’являться якісь нові факти, що знімуть неув’язки між ними, чи — хтозна — створиться цілком нова теорія світобудови. Вони не знають, у що виллється зіткнення важких іонів та протонів, розкручених до колосальних енергій!