Буремний Перевал, стр. 71

— Звісно, нема, а то горіти б нам у вогні,— відповіла жінка. — А ти мовчи, старигане, та читай собі свою Біблію, як добрий християнин, і відчепися від мене. Це пісня «Весілля мавки Енні» — гарна пісенька, так на гоцанки й тягне!

І місіс Дін хотіла заспівати знову, але тут увійшов я. Відразу ж упізнавши мене, вона схопилася з місця і загукала:

— Ой, доброго вам здоров'ячка, містере Локвуд! Як це ви надумали до нас завітати? У Трашкрос-Грейнджі все замкнено. Ви б хоч далися нам знати, що приїдете!

— Та вже якось влаштуюся; я пробуду недовго, — відповів я. — Завтра знову в дорогу. А от ви чого сюди перебралися, місіс Дін? Поясніть.

— Зілла пішла, і містер Гіткліф, невдовзі як ви поїхали, прикликав мене сюди і наказав, аби я лишалася тут до вашого повернення. Та заходьте ж, прошу! Ви зараз із Гімертона?

– Із Грейнджу, — відповів я. — І поки мені там підготують кімнату, я вирішив сходити до вашого хазяїна та владнати наші з ним справи, бо потім мені навряд чи випаде така нагода.

— Які справи, сер? — спитала Неллі, провівши мене в дім. — Його зараз немає, і повернеться він нескоро.

— Щодо оренди, — відповів я.

— О, та це вам треба поговорити з місіс Гіткліф, — зауважила вона, — чи, може, зі мною. Вона ще не навчилася вести свої справи, і я це роблю це за неї — більше ж нема кому.

Я дещо здивувався.

— А! Ви, я бачу, ще не чули про смерть містера Гіткліфа, — продовжувала вона.

— Гіткліф помер?! — вигукнув я, вражений. — Давно?

— Три місяці тому. Та ви посидьте трошки. Дайте мені вашого капелюха; я вам розповім усе, як було. Стривайте, ви ж, мабуть, ще нічого не їли?

— Дякую, я вже замовив вечерю вдома. Сідайте і ви. От ніколи не думав, що він так раптово помре! Розкажіть, як це сталося. Вони ж, мабуть, не дуже скоро вернуться, ваші молодята?

— Атож. Мені щовечора доводиться їх сварити за їхні нічні блукання; та їм байдуже. Ну, то випийте хоч нашого старого елю; це саме те, що треба, а то у вас зморений вигляд.

Вона вже побігла по ель, перш ніж я встиг відмовитись; і я чув, як Джозеф питає, чи не сороміцьке це діло — в її роки бахурів заводити та ще й наїдки їм носити з хазяйської комори! Стид і дивитися на таке неподобство…

Жінка, не гаючи часу на сварку, за хвилину повернулась із повним по вінця срібним пінтовим кухлем, вміст якого я щиро похвалив. А потім винагородила мене продовженням оповіді про Гіткліфа. Його смерть вона називала «чудною».

— Мене покликали до Буремного Перевалу за два тижні по вашому від'їзді,— почала вона, — і я охоче згодилася — заради Катрини. Перша зустріч із нею засмутила мене і навіть вразила: так вона змінилася за час нашої розлуки. Містер Гіткліф не пояснював, чого це він раптом захотів бачити мене у своєму домі; тільки сказав, що я йому потрібна і що йому обридло бачити перед собою Катрину: я маю сидіти в малій й вітальні і тримати її при собі; а з нього досить, як він її бачитиме двічі на день. Вона нібито зраділа такій новині; і я помалу, раз за разом, притягла сюди цілу купу книжок та всіляких дрібничок, якими вона колись бавилась у Грейнджі. Я втішала себе надією, що нам із нею вестиметься не так уже й злецько. Та омана була недовгою; Катрина, спочатку ніби вдоволена, скоро стала дратівливою і неспокійною. По-перше, їй забороняли виходити з саду, і це ув'язнення стало особливо нестерпним для неї, коли надворі квітла весна; по-друге, пораючись у хатніх справах, я вряди-годи була змушена лишати її саму, і вона скаржилася, що нудьгує; їй було більше до смаку сперечатися з Джозефом у кухні, аніж сидіти на самоті. Я не зважала на їхні чвари. Але Гортону також часто доводилося шукати собі притулку в кухні, коли хазяїн хотів посидіти у вітальні сам-один; і хоча спершу вона виходила при його появі чи тихенько допомагала мені в моїй роботі, удаючи, ніби його не помічає, і ніколи не зверталася до нього — незабаром вона змінила свою поведінку і вже не могла лишити його у спокої: під'юджувала його, пускала шпильки щодо його вайлуватості та лінощів, уголос дивувалась, як він терпить таке життя — сидить цілий вечір, утупившись у вогонь, і куняє.

— Він мов собака, Неллі, хіба ні? — якось зауважила вона. — Чи то пак, мов коняка! Працює, їсть і спить — і так день у день! Який у нього, мабуть, убогий та неповороткий розум! Вам хоч щось сниться, Гортоне? І як сниться, то що? Але ж ви не можете не розмовляти зі мною!

І вона подивилася на нього. Та він навіть не глянув і рота не розтулив.

— Певно, йому зараз щось сниться, — вела далі вона. — Він сіпнув плечима, як ото, бува, Юнона. Спитай у нього, Неллі.

— Містер Гортон попросить хазяїна відправити вас нагору, якщо ви не будете пристойно поводитись! — мовила я. А він не лише засіпався, але й стис кулаки, ніби готовий їх застосувати.

— Я знаю, чого Гортон ніколи не розмовляє, якщо я на кухні! — вигукнула вона іншого разу. — Він боїться, що я з 2 нього сміятимуся. А ти як гадаєш, Неллі? Він колись почав учитись читати, а коли я посміялася з нього, спалив свої книжки — на тому й скінчилось усе навчання. Ну, хіба не дурник?

— А ви хіба не капосне дівчисько? — відповіла я. — Ось що ви мені скажіть!

— Може, й так, — не відставала вона, — але я не думала, що він такий дурненький… Гортоне, а якщо я тепер дам вам книжку, ви її візьмете? А ну-бо спробую!

І вона тицьнула йому книжку, яку гортала тієї миті. Він віджбурнув її геть і процідив, що, як Катрина не втихомириться, він їй голову скрутить.

— Гаразд, я покладу її отут, — мовила вона, — у шухляді; а зараз іду спати.

Вона прошепотіла мені, щоб я простежила, чи він візьме книжку. Та він і не підходив до столу. Так я, на превелике її розчарування, і сказала їй вранці. Я бачила, що їй прикра його ворожа відчуженість; вона картала себе за те, що колись знеохотила його до навчання — бо це ж їй справді вдалося напрочуд добре. Але зараз вона спрямувала всю свою винахідливість на те, щоб виправити скоєне зло; і як я, бува, прасую білизну чи візьмуся ще до якоїсь марудної роботи, яку не робитимеш у вітальні, вона вмить принесе якусь гарненьку книжечку і читає мені вголос. Коли там був Гортон, вона зазвичай припиняла читання на найцікавішому місці і лишала книжку лежати. Так дівчина робила постійно, але він був упертим, що той мул, і не бажав ловитися на її гачок. Якщо надворі була негода, він сідав покурити із Джозефом, і вони сиділи, мов статуї, по різні боки від коминка. Старий був, на щастя, надто глухуватий, аби вчути її «неподобне марнослів'я», а молодий й силкувався не звертати уваги. В ясні вечори він вирушав на полювання, а Катрина позіхала, і зітхала, і термосила мене, А щоб я балакала з нею, і вибігала то на подвір'я, то в садок, ледве я заведу розмову, і врешті-решт починала плакати і казала, З що втомилася жити, бо її життя безглузде.

Містер Гіткліф, що ставав дедалі відлюдькуватішим, майже вижив Ерншо з кімнат. А після одного нещасного випадку в березні той на кілька днів опинився ув'язненим у кухні. Під час гірської мандрівки його рушниця вистрілила сама по собі; йому поранило руку, і він втратив багато крові, поки дістався додому. Отже хлопець був приречений сидіти в чотирьох стінах, поки не одужає. Катрині це стало в пригоді. У всякому разі, вона ще більше зненавиділа свою кімнату нагорі й безнастанно вмовляла мене шукати якоїсь роботи в кухні, щоб і собі крутитися там біля мене. Минув Великдень, і в понеділок Джозеф погнав худобу на гімертонський ярмарок. Я ж по обіді взялася прасувати білизну в кухні. Ерншо сидів наїжачений, як завжди, в кутку біля груби, а моя панночка, щоб якось згаяти час, виводила візерунки на шибках та подеколи починала стиха мугикати пісеньку чи шепотіти щось до себе, непевно й стривожено позираючи на свого кузена, що незворушно курив і дивився у вогонь. Коли я зауважила, що вона мені застує світло, дівчина відійшла до коминка. Мене не турбувало, чим вона себе бавитиме, та раптом я почула її слова:

— Я тепер розумію, Гортоне, що хочу… що я була б рада… що тепер мені б подобалося, що ви — мій кузен, якби тільки ви не були таким суворим до мене і таким грубим.