Буремний Перевал, стр. 52

— А можна я напишу йому й поясню, чому не можу прийти? — спитала вона, підвівшись. — І надішлю йому ті книжки, що обіцяла? В нього немає таких книжок, як у мене, і він схотів почитати моїх, коли я розповіла йому, які вони цікаві. Можна, Неллі?

— Ні! Не можна! — рішуче відповіла я. — Тоді й він вам напише у відповідь, і цьому кінця-краю не буде. Ні, міс Катрино, це знайомство треба обірвати за одним разом; так хоче ваш тато, і я простежу, щоб так і сталося.

— Але як може коротенька записка… — почала благати вона.

— Все, досить! — перервала я. — Не буде ніяких записок. Лягайте спати.

Вона зиркнула на мене дуже сердито — так сердито, що я спершу, навіть не поцілувавши її на ніч, вкрила ковдрою й зачинила двері, дуже невдоволена; та потім, розкаявшись, тихенько повернулася… леле! Моя панянка стояла біля столу з А аркушем паперу й олівцем у руці,— і, вгледівши мене, похапцем кинулася все ховати!

— Ніхто не носитиме ваших листів, Катрино, — сказала я, — навіть якщо ви будете їх писати; а зараз я гашу світло.

Я загасила свічку, й за таке самочинство мене ляснули по руці й обізвали «капосною занудою». Тоді я знову пішла від неї, і вона люто зачинила за мною двері — на неї, як то кажуть, найшло. Листа було написано й відправлено за призначенням, а прислужився в цьому сільський хлопчина, що розносив молоко. Та я ще довго не відала про це ні сном ні духом. Минав тиждень за тижнем, і Кеті помалу заспокоїлася. Хоч мені здавалося трохи дивним, що вона взяла собі за звичку ховатися десь по закутках і, ледь я підійду, хутко нагинатися над книжкою, ніби хоче її сховати; та я помічала краєчок аркуша, що випинався між сторінками. І ще вона почала рано-вранці спускатися вниз і блукала кухнею, ніби чогось вичікуючи, завела собі малу шухлядку в секретері у бібліотеці та порпалася в ній годинами, а ідучи звідти, ніколи не забувала вийняти ключа.

Одного разу, коли Катрина наводила лад у своїй шухляді, я помітила, що в ній замість різних дрібничок та цяцьок, що донедавна правили там за вміст, лежать якісь згорнуті папірці. Це розпалило мою цікавість, а разом із нею й підозри, і я вирішила поглянути на ці таємничі скарби. Тому ввечері, коли міс Кеті і мій хазяїн позамикалися в себе нагорі, я пошукала — і знайшла — серед своїх ключів такий, що підійшов до замка. Відімкнувши шухляду, я вивернула весь її вміст у свій фартух і віднесла до своєї кімнати, щоб проглянути все на самоті. Хоч іншого й не слід було очікувати, я все ж неабияк подивувалася, побачивши таку багатющу кореспонденцію: ці листи — напевне, щоденні — від Лінтона Гіткліфа; відповіді на ті, що надійшли від Кеті. Давніші листи були небагатослівні й сухуваті, та помалу переросли у розлогі любовні послання — цілком наївні, що було природним як на вік дописувача. Вряди-годи в них траплялися рядки, запозичені, на мій У погляд, у більш досвідченого автора. Деякі з них здавалися дивовижною мішаниною з палкої пристрасті й масного лицемірства: починалися вони з вияву щирих почуттів, а завершувалися химерним пишномовним словоблудством, як міг би звертатись якийсь жевжик до дами свого серця. Не знаю, чи подобалися вони Кеті, та мені вони здалися нікчемною писаниною. Перегорнувши кільканадцять аркушів, я вирішила, що з мене досить, і, увібгавши їх у вузлик, зроблений із носовика, сховала подалі, а спорожнілу шухляду замкнула.

Дотримуючись своєї новоявленої звички, моя юна леді встала рано і навідалася до кухні. Я спостерігала, як вона підходить до дверей, аби зустріти якогось малого хлопчину. Поки наша корівниця наливала у його глек молоко, міс Кеті щось тицьнула йому в кишеню і щось звідти витягла. Я пройшла садом до хвіртки і захопила гінця зненацька. Він відважно боронився, захищаючи довірений йому скарб, і ми розлили молоко, та врешті-решт я все ж видерла в нього листа і, давши хлопцеві зрозуміти, який він матиме клопіт, якщо цієї ж миті не вшиється звідси, стала біля муру і прочитала палке послання міс Кеті. Воно було простішим і більш змістовним, ніж у її кузена; дуже гарне — і дуже наївне. Я похитала головою і замислено попростувала до будинку. Надворі була сльота, тож Кеті не змогла втішитися прогулянкою в парку, а після закінчення ранкових занять пішла шукати розради у своїй скарбниці. її батько сидів за столом і читав, а я віднайшла собі роботу — почала пришивати обірвані стрічки до фіранки і краєм ока позирала у бік дівчини. Пташка, що повернулася до розореного гнізда, яке залишила повним гомінкої малечі, не могла б виказати своїм тужним квилінням глибшого відчаю, ніж вона — одним вигуком «Ох!» і переміною в щойно такому щасливому обличчі. Містер Едгар Лінтон звів на неї очі.

— Що таке, люба? Ти забилася? — спитав він. Його погляд і тон переконали її, що то не він сплюндрував її святиню.

— Ні, тату, — видихнула вона. — Неллі! Неллі! Ходімо нагору — мені зле!

Я підкорилась і вийшла разом із нею.

— О Неллі! Це ти їх узяла, — почала вона одразу, ставши навколішки, ледве ми замкнулися з нею вдвох. — Ой, віддай їх мені, Неллі, і я більш ніколи, ніколи не буду! Не кажи татові. Ти ж іще не казала йому, Неллі? Скажи, що ні! Я вчинила дуже погано, та більше цього не буде!

З величною суворістю я наказала їй встати.

— Так, — мовила я, — міс Катрино, ви, здається, дуже далеко зайшли: цього справді слід соромитися! Купа мотлоху, який ви, певно, вивчаєте на дозвіллі; слово честі, його варто було б надрукувати! А що подумає ваш батько, коли я ознайомлю його з цим красним письменством? Я нічого ще не показувала, але не думайте, що я буду зберігати ваші сміховинні секрети. Ой, який сором! Це ж, звісно, ви розпочали цю історію: я певна, панич Лінтон і не додумався б до такого.

— Ні! Це не я! — схлипувала Катрина так розпачливо, наче в неї розривалося серце. — Я не думала, що покохаю його, поки…

— Покохаєте! — вигукнула я, вимовивши це слово з такою насмішкою, на яку лише була здатна. — Оце кохання!! Чи ви таке чули, людоньки добрі? Тоді чого б мені не покохати мірошника, що раз на рік приїздить до нас по зерно? Лепське кохання, нівроку! Ви ж за все життя години чотири бачили панича Лінтона! Ну, годі; я понесу цей непотріб до бібліотеки.

Побачимо, що скаже про таке кохання ваш тато.

Вона підстрибнула, щоб вихопити в мене безцінні листи, та я тримала їх над головою. Тоді посипалися палкі благання ці їх спалити, зробити з ними що завгодно, тільки не показувати татові. Й оскільки насправді мені більше хотілося розсміятись, ніж сварити її,— бо я вбачала в цьому лише дівочі дурощі,— я зрештою послабила натиск і спитала:

— Якщо я погоджусь їх спалити, ви дасте мені слово більшу ніколи не посилати й не одержувати ні листів, ні книжок (бо я бачу, ви й книжки йому посилали), ні локонів, ні перстеників, ні іграшок?

— Ми не посилаємо іграшок! — вигукнула Катрина; гордість пересилила зніченість.

— Отже, відтепер — взагалі нічого, моя леді,— провадила я. — Якщо ви не даєте слова, я іду.

— Даю, Неллі! — скрикнула вона, хапаючи мене за рукав. — Кидай їх у вогонь, кидай зараз же!

Та коли я взялася розгрібати кочергою жар, виявилося, що така жертва їй не до снаги: вона щиро благала, щоб я зберегла хоч один-два листи.

— Хоча б два, Неллі! На згадку про кузена Лінтона!

Я розв'язала свій вузлик і почала кидати листи у вогонь один по одному, і полум'я, враз зайнявшись, потяглося вгору.

— Один я все-таки збережу! Ти жорстока! — видихнула вона і, голіруч сунувшись у вогонь та обпікаючи пальці, вихопила кілька обгорілих аркушів.

— Дуже добре; а решти вистачить, аби показати вашому татові! — мовила я, ховаючи вцілілі листи у вузлик, і знову повернулася до дверей.

Вона жбурнула свої обпалені аркуші у вогонь і махнула рукою, наказуючи мені продовжувати мою чорну справу. її було завершено; я посовала кочергою в попелі та присипала його ковшем вугілля. Катрина мовчки, сповнена гіркої образи, пішла до себе. Я спустилася вниз — сказати хазяїнові, що панянці вже краще, та, про мене, їй слід трохи полежати. До обіду вона не виходила, а з'явилася лише до чаю — бліда, з почервонілими очима і дивно збайдужіла до всього довкола. Вранці я сама відповіла на листа коротенькою цидулкою: «Панича Лінтона Гіткліфа просять більше не надсилати листів до й міс Катрини Лінтон, оскільки вона їх не прийматиме». І відтоді той хлопчик приходив до нас із порожніми кишенями.