Буремний Перевал, стр. 37

— Що ж, він хоче вас бачити, — мовила я, здогадавшись, що їй потрібне тлумачення. — Він зараз у саду і з нетерпінням чекає, щоб я принесла йому відповідь.

Говорячи це, я побачила, як великий собака, що грівся внизу на травичці, настовбурчив вуха, наче збирався загавкати, потім знов опустив їх і заметляв хвостом, сповіщаючи про наближення когось, хто не був для нього чужим. Місіс Лінтон подалася вперед і прислухалася, затамувавши подих. За хвилю в передпокої почулися кроки. Відчинені двері виявилися для Гіткліфа надто великою спокусою, якій він не зміг опиратись; напевне, боявся, що я можу порушити свою обіцянку, і тому вирішив покладатися лише на себе. Катрина не відводила очей від дверей до кімнати. Він спочатку помилився дверима; вона кивнула мені, щоб я вийшла його зустріти, але він увійшов, перш ніж я встигла ступити до дверей, і вмить опинився поруч із Катриною, і стиснув її в обіймах.

Він не казав нічого і не випускав її з рук, і за ці кілька хвилин подарував їй більше поцілунків, ніж за все попереднє життя — раніше вона цілувала його перша. І я бачила, що він у болісному розпачі не сміє підняти очі й поглянути їй в лице! Ледь глянувши на неї, він пройнявся схожим здогадом — її обличчя не мало жодної риси, яка б лишала хоч якусь надію на одужання; вона була приречена померти!

— О Кеті! Життя моє! Як мені витримати це? — і в цих його перших словах пролунав неприхований відчай. Він вдивлявся в її лице з такою болісною прискіпливістю, що, здавалося, лише від цього на очі мають набігти сльози. Але його очі палали сухим вогнем нелюдського страждання: вони це витримали.

– І що тепер? — мовила Катрина, відсуваючись од нього, і з-під насуплених брів кинула на нього стрічний погляд: її настрій мінявся щохвилини. — Едгар і ти — ви розбили мені серце, Гіткліфе! І ви обоє приходите до мене оплакувати своє ці діяння — так, ніби ви — ті, кому треба співчувати! Я не співчуваю тобі, ні! Ти вбив мене — і, певно, втішаєшся з цього. Який ти дужий! Скільки ти ще збираєшся прожити, коли мене вже не буде на світі?

Гіткліф став на одне коліно, щоб обійняти її, й тепер хотів підвестись, але вона схопила його за волосся й не відпускала.

— Я б хотіла тримати тебе отак, — гірко вела вона далі,поки ми не помремо обоє! Мені байдуже, що ти страждатимеш. Мені все одно, страждаєш ти чи ні. Чому тобі не доведеться страждати? Мені доводиться! Ти забудеш мене? Ти будеш щасливий, коли я лежатиму в землі? Чи ти скажеш через двадцять років: «Ось могила Катрини Ерншо. Я любив її колись давно і був нещасним, коли її втратив, та це минуло. Відтоді я любив багатьох інших; мої діти мені дорожчі, ніж була вона, і, вмираючи, я не стану радіти, що йду до неї: я тужитиму, що розлучаюся з ними!» Ти скажеш так, Гіткліфе?

— Не муч мене, інакше я збожеволію, як ти сама! — скрикнув він, вивільняючись із її обіймів і скрегочучи зубами.

Обоє вони являли собою для стороннього ока дивне й жахне видовище. І недарма Катрина уявила собі, що рай стане для неї тюрмою, — хіба що, позбувшись своєї земної подоби, вона позбавилася б і своєї вдачі. Зараз її лице, бліде, з безкровними губами й палаючими очима, світилося дикою жагою помсти; у кулаку вона тримала пасмо видертого волосся. А її друг, встаючи, одною рукою сперся на підлогу, а другою стиснув її зап'ястя; і цей дотик був не надто делікатним — коли Гіткліф відступив від неї, я побачила чотири сині відтиски на прозорій шкірі.

— Чи ти одержима дияволом, — люто промовив він, — що так говориш зі мною, вмираючи? Ти подумала, що всі ці слова будуть витаврувані в моїй пам'яті та ятритимуть її все глибше, коли ти покинеш мене? Ти ж сама знаєш, що брешеш, кажучи, наче я тебе вбив: і ти знаєш, Катрино, що я скоріше забуду себе самого, аніж тебе! Хіба цього не досить твоєму диявольському самолюбству — що поки ти спочиватимеш, корчитимуся від пекельних тортур?

— Я не спочиватиму, — простогнала Катрина; її тілесна А слабкість знову далася взнаки — від надмірного хвилювання в неї шалено закалатало серце, і це було й видно, й чутно. Вона не казала нічого, поки напад не минув; потім заговорила трохи ласкавіше:

— Я не бажаю, щоб ти мучився більше, ніж я, Гіткліфе. Я лише хочу, щоб нас ніколи не розлучали; і якщо мої слова будуть пекти тебе згодом, подумай, що я караюся під землею так само, і прости мене заради мене самої! Підійди і стань на коліна знов! Ти ніколи в житті не чинив мені зла, ні,— і якщо ти зачаїш на мене зло, мені буде тяжче це пам'ятати, ніж тобі — мої жорстокі слова! Ти не хочеш підійти? Підійди!

Гіткліф підійшов до крісла ззаду і схилився над нею, але так, щоб вона не бачила його обличчя; він був блідий, мов смерть. Вона намагалася зазирнути йому в лице, він не дозволив цього: рвучко відступив до коминка й застиг у мовчанні, повернувшись до нас спиною. Місіс Лінтон із підозрою стежила за ним: кожний порух збуджував у ній нове почуття. Вона затримала на ньому довгий погляд; потім, звертаючись до мене, промовила з нотками докірливості й розчарування:

— Бачиш, Неллі, він і на мить не зглянеться, щоб врятувати мене від могили. Отак він мене любить! Та байдуже: це не мій Гіткліф. А я любитиму мого; і заберу його з собою: він у моїй душі. І до того ж, — задумано додала вона, — найтяжче мучить мене оця тісна в'язниця: я втомилася бути в ній замкненою. В мене більш нема сили прагнути до того прекрасного світу і лишатися тут; не бачити його, бо сльози застилають очі, і все ж тужити за ним своїм згорьованим серцем; ні, я хочу бути з ним і в ньому насправді. Неллі, ти вважаєш себе щасливішою від мене, бо ти здорова й міцна; ти мене жалієш — але дуже скоро все стане навпаки, і я жалітиму вас. Я буду незрівнянно вище й далі за всіх вас. Як дивно, що його не буде поруч зі мною! — вона говорила ніби сама до себе. — Я думала, він цього хоче. Гіткліфе, любий! Не треба сердитися. Іди до мене, Гіткліфе.

У запалі вона підвелася, спершись на поруччя крісла.

У відповідь на цей палкий поклик Гіткліф глянув на неї у безмежному відчаї; його очі, широко розплющені й вологі від сліз, несамовито вивчали її обличчя, а груди ходили ходором. Якусь мить вони трималися на відстані, а як опинилися разом, я й не спостерегла: Катрина рвонулася до нього, він підхопив її, і вони стисли одне одного в обіймах, із яких моя пані, здавалося, живою вже не звільниться. І справді, як на мене, вона виглядала безтямною. Він кинувся з нею до найближчого крісла, і коли я хутко підійшла, аби впевнитися, що жінка не зомліла, він визвірився на мене, мов скажений пес, і ревно пригорнув її до себе. Я почувалася так, ніби поруч зі мною була присутня істота, яка не належала до роду людського: видавалося, що він не зрозуміє моєї мови, якщо я заговорю; тож я стала осторонь і знічено замовкла.

Катрина ледь ворухнулась, і це трохи мене заспокоїло: вона вивільнила руку, щоб оповити його шию, і притулилася щокою до його обличчя; а він, в свою чергу нетямно голублячи її, глухо проказав:

— Тепер я бачу, яка ти була жорстока — жорстока й облудна. Чому ти мене відкинула? Чому ти зрадила своє власне серце, Кеті? В мене немає для тебе й слова розради. Ти на це заслуговуєш. Ти сама вбила себе. Так, можеш цілувати мене й плакати; і виривати в мене поцілунки й сльози: вони знищать тебе, вони тебе проклянуть. Ти кохала мене — то яке ж ти мала право мене покинути? Яке право — скажи! — на твоє немічне захоплення Лінтоном? Ганьба, й приниження, і смерть — все, що можуть вигадати Бог і диявол, — не могло нас розлучити — а ти, ти сама зробила це з власної волі! Я не розбивав твого серця — це ти розбила його; а розбивши, розбила й моє. Тим гірше для мене, що я дужий. Хіба мені хочеться жити? Що це буде за життя, коли ти… О Господи! Чи ти хотіла б жити, коли твоя душа в могилі?

— Залиш мене саму! Залиш! — схлипувала Катрина. — Якщо я вчинила зле, я за це вмираю. І цього досить! Ти також покинув мене; але я тобі не дорікатиму! Я тебе простила. Прости мене й ти!

— Важко прощати, і дивитися в ці очі, і тримати ці безживні руки, — відповів він. — Поцілуй мене ще раз. І не показуй мені своїх очей! Я прощаю те, що ти зробила зі мною. Я люблю мого вбивцю, але твого… як я можу його любити?!